Відео дня
Пообіцяв дружині, що повернеться додому: історія бійця "Азову" Олександра Веренготова, який провів три роки у ворожому полоні
Український захисник Олександр "Малік" Веренготов за три роки в російському полоні пережив теракт у "бараці 200" Оленівки, операцію з видалення селезінки, жорстокі катування: у Таганрозі йому зламали ніс, ребро й руку, у Камишині – ногу. 21 березня 2025 року воїн потрапив на обмін і виконав обіцянку дружині повернутися додому.
"Азовець" розповів "Слідству.Інфо", що обороняти Маріуполь, коли розпочалась повномасштабна війна, він приїхав із Бердянська. 27 лютого 2022 року уже заїжджав на "Азовсталь". Там налагоджував зв'язок у бункерах, а після загибелі командира став на заміну.
"Я виконував свою роботу, емоції неначе відімкнуло. Кожен день ти бачиш смерті, кров, руйнування, обстріли. За полон взагалі ніякої думки не було", – пригадав Веренготов.
"Малік" зізнався, що тоді не надіявся на те, що виживе. У нього була можливість зв'язуватися із дружиною, але спілкуватися не хотілось і було складно.
"Вона мені сказала: "Що з тобою відбувається? Ти взагалі сам не свій, поговори зі мною, дай настанову". На що я сказав: "Давай, якось забувай мене потроху, бо скоро вже мене не буде, звикай жити без мене. Знайди нормального батька для дітей, щоб усе було добре". Я вже готувався, що з дня на день теж загину. На що дружина дала нормальну словесну прочуханку, "ввімкнула" мене і примусила тоді пообіцяти, що я виживу, що повернусь. І ось ця моя обіцянка не давала мені опускати руки, я кожен день згадував нашу розмову. Тримався – це завдяки моїй дружині", – зізнався військовослужбовець.
За наказом командування він разом із побратимами вийшов у полон. Спочатку опинився в окупованій Оленівці Донецької області. Його розмістили разом із Дмитром "Орестом" Козацьким, але потім перевели у "барак 200" – саме 200 осіб там мало перебувати.
"Лягли ми спати. Чую – відбувся вибух. Я відкриваю очі, подивився по бокам: вибухнуло то вибухнуло. Вже звикли до цього, після "Азовсталі" не дивувало. І потім ще вибух. Скидаю із себе цей спальник, а я спав у шортах, дивлюсь на себе – теж увесь у крові", – пригадав Веренготов.
Навколо були крики, поранені люди, хаос. Олександр намагався пройти до виходу з ангару, переступав через тіла, відірвані руки й ноги побратимів. Йому й самому було складно дихати, з лівого боку текла кров.
Російські воєнні злочинці не спішили евакуювати полонених, багато українських воїнів так і не дочекались, стекли кров'ю. Вже почало світати, як їх привезли у донецьку лікарню.
Коли їхали, в Олександра на руках помер хлопець із пробитою головою, так сильно, що було видно мізки. "Малік" затуляв дірку руками, але військовий помер.
"У мене берці були, такі "талани" наші – і вони просто повні по вінця крові. Блін, мені аж смішно було, я не знаю. Така біла плитка в госпіталі, а я йду розхлюпую своєю кров'ю. Відкрив очі вже в реанімації. І одна жіночка каже: цей хлопець (на мене вказує) не знаю яким дивом взагалі вижив. Не те, що в сорочці, а в скафандрі народився, втратив більше 2,5 літрів крові. Мені видалили селезінку. Видалили уламки, але, як виявилось, не всі", – сказав Веренготов.
Його дружина Софія, яка чекала на повернення воїна разом із двома дітьми, у пропагандистських пабліках побачила відео з лікарні та впізнала Олександра, переконалася, що він вижив. Але це була чи не єдина інформація на майбутні понад два роки. Софія двічі писала листи коханому в неволю, вкладала фотографії дітей, але "азовець" їх не отримав.
Наприкінці вересня 2022 року чоловіка етапували в СІЗО №2 Таганрога, одну з найбільш жорстоких і закритих катівень Росії під кураторством ФСБ.
"Прийомка була люта на Таганрозі. Мені тоді ніс зламали, голову розбили й ребра поламали, ніякої медичної допомоги не надали", – заявив "Малік". Йому відомо, що одразу після переведення дев'ять військовополонених українців загинули.
Саме в цьому СІЗО росіяни утримували полонену журналістку Вікторію Рощину, а одна зі звільнених жінок Інга Чекінда розказувала журналістам, що її посестру таганрозькі кати засовували у піч.
30 червня 2023-го Веренготова перевели в місто Камишин Волгоградської області РФ, де він пробув до звільнення в березні 2025 року. Під час перевірки військовополонених знову били: "Кажу одному співробітнику: "Начальнику, після уламкового поранення в черевну порожнину, якщо можна, не в живіт". Він питає: "А з головою що?". Кажу: "З головою все нормально". І він такий: "Ну, тоді – по голові". Я – собі: "Дякую, попросив".
На відміну від тюрми у Таганрозі, у Камишині на стіні висів радіоприймач і відеокамера: наглядачі спостерігали за військовополоненими, чули їх та давали вказівки. У перший ранок бранці прокинулися під російський гімн. Їх змушували його співати, а коли виконання не сподобалося, побили кийками і ногами.
"Над нашою камерою знаходилася катівня. Там цілодобово знущалися з наших хлопців. 24\7 ти чуєш крики побратимів і чекаєш, коли прийде твій час. Врешті і я опинився у тій катівні. Причепили мені до тіла дроти, пропускали по тілу ток, на голові мішок. Лежиш на животі із завʼязаними руками і ногами – у такому положенні проводили допит. "Говори, кого з цивільних у Маріуполі вбив, як драмтеатр розбомбив, яких іноземних інструкторів знаєш", – каже мені один із тюремників, а інший у цей час крутить пристрій, який постачав ток, "тапік" – ми його називали. Це могло тривати годинами. Вони кайфували, коли катували нас", – розповів Олександр.
У Камишині йому зламали ногу, бо одному з катів здалося, що чоловік підняв голову вище, ніж дозволялося у зігнутому положенні. Цей же чоловік катував хлопців, вдаряючи електрошокером по мокрому тілу. Зламану ногу на медпункті йому лікували пов'язкою і зеленкою.
"Малік" зізнався, що з його очей полилися сльози, коли він під час обміну побачив український прапор і напис "Україна".
"Мене всі ці роки полону тримала моя сім'я. Як повернувся на рідну землю, настільки емоції переповнювали: чи то сум, чи то злість, чи то любов. Аж душа розривалася, коли я вперше побачив свою дружину, дітей. Я їх тоді обійняв і просто втратив дар мови. Мені так спокійно стало, що нарешті зустрілися. Я виконав свою обіцянку повернутися", – поділився воїн.
Він зізнавався, що адаптуватися не було легко. "До російської мови у мене відраза. Заходжу в якийсь заклад і чую за сусіднім столиком, як людина говорить російською, і просто аж лють бере. Чому? Досі? Як це відбувається?" – задав запитання Олександр.
"Малік" із перших тижнів після звільнення намагається відвідувати щонедільні акції із закликами звільнити полонених.
"Якби ті, хто зараз перебуває у полоні, хоча б знали, що тут про них пам'ятають, їх люблять, чекають, це надало б хлопцям сил. Тому що багато хто там уже зневірений. Думають, що пройшли Маріуполь, мають героїчні подвиги, але це все вже забуто, що вони вже нікому там не потрібні. Я ходжу на акції, тому що ті люди, які в полоні, дуже багато зробили для нашої країни і про них не можна забувати", – заявив Веренготов.
Як раніше писав OBOZ.UA, станом на 6 червня крайній обмін полоненими відбувся в п'ятницю, 4-го числа. Додому повернулися бійці з лав ВМС, Сухопутних військ, ТрО, ДШВ, Сил спеціальних операцій, а також НГУ, Державної прикордонної служби та Державної спеціальної служби транспорту.
Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та у Viber. Не ведіться на фейки!