УкраїнськаУКР
EnglishENG
PolskiPOL
русскийРУС

Перша в історії жінка-тревелблогерка Софія Яблонська-Уден: українка з кінокамерою

Перша в історії жінка-тревелблогерка Софія Яблонська-Уден: українка з кінокамерою

Софія Яблонська була письменницею, мандрівницею, журналістом-документалістом – як сказали б сьогодні, тревелблогером – першою в історії жінкою, яка прославилася в цьому жанрі на початку ХХ століття, коли суспільство було впевнене, що це суто чоловічі заняття. Яблонська об'їздила пів світу: вона з ризиком для життя побувала в Сахарі, де ледве не потрапила в полон до тубільців, була гостею на весіллі в'єтнамського імператора Бао-Дая, брала участь у полюванні на тигра, мало не загинула від укусу змії та соку отруйної орхідеї, гостювала у гаремі одного з марокканських вождів – каїда, якого обіграла у шахи.

Відео дня

Але завжди і скрізь, де б Софія не жила, вона отримувала листи з України, в яких їй писали про останні новини з її батьківщини, надсилали вірші, тексти народних пісень і навіть схеми візерунків для вишиванок. А ще Софія ніколи не розлучалася з гуцульською лялькою-мотанкою та томиком "Кобзаря".

Дочка священника-лікаря

Софія Яблонська народилася у травні 1907 року в селі Германів під Львовом у сім'ї греко-католицького священника та лікаря Івана Яблонського. Він часто надавав медичну допомогу односельцям, зміг вилікувати і власну доньку, яка ледь не померла у дитячому віці. Про нього Софія розповіла у своїй книзі "Моє дитинство в Україні, спогади про батька". Під час Першої світової війни сім'я ненадовго виїжджала до Таганрога, але потім повернулася додому, до Галичини. Софія мало була схожа на середньостатистичну дівчину того часу – вона не думала про заміжжя, зате відчувала сильний потяг до різних знань, тому прагнула дізнатися все і відразу: навчалася у школі при семінарії, на курсах крою та шиття, мріяла стати бібліотекарем та актрисою, через що почала відвідувати драматичні курси.

З Тернополя – до Парижа

1925 року, коли Софії виповнилося 18 років, вона разом із братом Ярославом переїхала до Тернополя. Там вони розпочали власну справу – керували двома кінотеатрами. Захопившись кінематографом, дівчина зрозуміла, що їй було б набагато цікавіше знімати кіно, а не показувати його. Той факт, що операторів-жінок тоді не було (їх і зараз небагато), Софію зовсім не бентежив. Через два роки Яблонська, якій на той час вдалося накопичити трохи грошей, залишила Тернопіль, щоб вирушити на навчання до Парижа. Її вчинок дуже здивував обивателів: жінки на той час рідко залишали дім і сім'ю без супроводу родичів, а про те, щоб у такому юному віці виїхати за кордон, нехай навіть і на навчання, і мови не могло бути.

Навчання в Парижі

У Парижі Яблонська обрала школу Луї Пальєрі, в якій вивчала фотографію та операторське мистецтво, а паралельно шукала роботу актриси. Щоправда, починати їй довелося мийницею вікон, але згодом вона отримала невелику роль у фільмі компанії Pathe-Natan та стала працювати моделлю. Париж подарував Софії знайомства з визначними людьми того часу, серед яких були й знамениті українці – літератор та громадський діяч Володимир Винниченко, який навіть намагався залицятися до неї, і мандрівник Степан Левинський. Саме він, а також цивільний чоловік Софії художник Крістіан Кальяр, який багато подорожував Африкою, заразили її потягом до подорожей.

"Чар Марока"

Першою країною, де побувала Яблонська, стало Марокко. Враження від поїздки вона закарбувала не лише у фотографіях, а й у романі "Чар Марока", виданому 1932 року львівським Науковим товариством імені Тараса Шевченка. Українські читачі, які не мали доступу до інших джерел отримання інформації про інші, особливо екзотичні країни, захоплено читали оповідання Яблонської та розглядали зроблені нею фотографії. Не залишили поза увагою "Чар Марока" і критики, які писали про те, що автору вдалося передати дух Африки – стиль, звичаї та колорит загадкового континенту. Згодом Софія, в якій би країні вона не перебувала, надсилала в галицькі ЗМІ, особливо жіночі, свої тексти та фотографії. Декілька разів вона приїжджала до Львова, збираючи повні зали на свої творчі вечори – глядачі слухали її розповіді уважно та захоплено, буквально розкривши рота.

Навколосвітня подорож

Натхнена першим успіхом, Яблонська вирушила у другу подорож, цього разу кругосвітню. Вона почала з Єгипту, після чого побувала у Китаї, Лаосі, Камбоджі, В'єтнамі, Австралії, Новій Зеландії, Канаді, США, а також на Цейлоні, Малайських островах, Яві, Балі та Таїті. Для таких подорожей потрібні були гроші – її фінансували кінематографічні спільноти, для яких вона знімала документальні фільми. Подорожі не були для Яблонської розвагою – вона ніколи не зупинялася у фешенебельних готелях (часто її притулком ставали хатинки та бунгало, а в Марокко вона взагалі оселилася… на даху), не проводила час у дорогих ресторанах, задовольняючись тим, що їдять місцеві жителі.

Софія була впевнена, що не має права жертвувати достовірністю заради комфорту – інакше вона навряд чи зможе передати атмосферу кожної країни зсередини, обмежившись зовнішнім сприйняттям, властивим простим туристам. До того ж її поїздки були пов'язані з неабияким ризиком, про що Яблонську неодноразово попереджали. Їй говорили, що в Африці та Азії негативно ставляться до чужинців, далеких від їхнього життєвого устрою, особливо тих, у кого світла шкіра. У кращому разі місцеві жителі відмовлялися їй позувати, у гіршому – як це було у Китаї – неодноразово закидали камінням. Але Софія виявила кмітливість: орендувавши приміщення в одному з населених пунктів провінції Хунань, вона відкрила в ньому магазин, з вікон якого потай знімала місцевих жителів, що проходили повз. Внаслідок таких конспіративних дій їй вдалося зафіксувати на плівці не лише простих перехожих, які поспішали у своїх справах, а й кур'єрів, рикш, колону засуджених, весілля та похорон багатого містянина.

Особисте щастя

Китай приніс Яблонській і особисте щастя – тут вона зустріла свого майбутнього чоловіка, дипломата Жана Удена, котрий згодом отримав посаду посла Франції у Китаї. У 1933 році молоді люди одружилися, Софія народила трьох синів – Алана, Данка-Мішеля та Жака-Мірка. Китаю Яблонська присвятила свою книгу "З країни рису та опіуму", а про свої пригоди в інших країнах розповіла у спогадах "Далекі горизонти", супроводивши текст фотографіями.

Чорна смуга

1935 року Яблонська востаннє побувала на батьківщині – її літературні вечори, як і завжди, мали велику популярність. Після Другої світової війни Софія з чоловіком повернулися з Китаю до Парижа, в якому в неї почалася чорна смуга: один за одним пішли із життя Степан Левинський, дружбою з яким вона дуже дорожила, її сестра та мати, а потім і коханий чоловік. Батько Яблонської, з яким вона мала особливий духовний зв'язок, помер у 1939 році, і вона до кінця життя переживала, що через війну в Європі не змогла приїхати з Індокитаю, де жила на той час із сім'єю, в Україну і попрощатися з ним. Самої Софії Яблонської не стало 4 лютого 1971 року – вона потрапила в автомобільну катастрофу, коли везла у видавництво рукопис чергової, як виявилося, останньої книги. Вона називалася "Дві міри – дві ваги".