Блог | "Бруд війни. Солдати на полі бою у Другій світовій". Уривок із книги Мері Луїза Робертс
Перекладачка: Любов Пилаєва.
Придбати книгу Мері Луїза Робертс "Бруд війни. Солдати на полі бою у Другій світовій" можна буде тут.
Анотація
Переможно маршуючи Францією у 1944 році, американський солдат Лерой Стюарт не роздумував ані про смерть, ані про славу – йому дошкуляло спіднє, яке раз у раз сповзало. Втома та фізичний дискомфорт на тлі відчуття постійної небезпеки визначали повсякдення мільйонів військових під час Другої світової війни.
У книжці "Бруд війни" американська історикиня Мері Луїза Робертс пропонує інший погляд на Другу світову, зосереджуючись не на описі стратегій і битв, а на "соматичній історії" фронту – історії людського тіла. На основі мемуарів та свідчень учасників боїв у Нормандії, Апеннінах та Арденнах вона простежила, як тіло солдата водночас ставало і головним інструментом війни, і її найвразливішою жертвою. Світ борні дослідниця відтворює через відчуття вояків: звуки й запахи поля бою, смак пайків, бруд, холод та сирість передової. Авторка розповідає, як солдати навчилися на слух розрізняти різні типи артилерії, які хвороби спричиняло життя в окопах, чому деякі поранення вважали ганебними і як повсюдна присутність мертвих впливала на свідомість живих.
"Бруд війни" – це глибоке й подекуди приголомшливе дослідження того, як воєнний побут визначив покоління комбатантів Другої світової і сформував універсальний досвід, який негоже ігнорувати і сьогодні.
Розділ 1
ЧУТТЯ
4
У боротьбі за виживання піхота покладалася також на інтуїтивне шосте чуття. В Міньяно, Італія, сплячого Вільяма Кунца о першій годині ночі розбудили ритмічні звуки лопати – його товариш копав нову траншею за метр віддалік. "Я трохи розсердився, бо нам довелося переносити польові телефони і радіоапаратуру, – згадував Кунц. – Він пояснив, що йому наснився сон, начебто мати сказала йому перебиратися в інше місце! Я лише зауважив, що він занадто довго воює на передовій". За дві години артилерійський обстріл зруйнував звільнений окоп159. Шосте чуття – підсвідоме почування, наче "щось не так" – нерідко захищало солдатів на передовій. Бійці, які дослухалися до своїх інстинктів, часто рятували власні життя.
Те саме таємниче чуття також дозволяло солдатам передбачити свою смерть. Хоча десантник Дональд Берґетт заперечував, що вірить у забобони, він неодноразово переконувався в Бастоні, як спрацьовує шосте чуття: "Передчування смерті в бою зазвичай доволі точне". "Я ніяк не міг позбутися відчуття, ніби зі мною станеться щось зле ще до кінця наступного дня, – розповідав стрілець Стенлі Сміт. – Назвіть це передчуттям або чимось іншим". І справді, того самого дня він був поранений та насилу вижив. Британський піхотинець Джон Торп записав у щоденнику 15 жовтня 1944 року: "Цей день вирізняється серед інших. Відчуваю, це мій останній день". Так і сталося; Торпа винесли з поля бою із серйозними пораненнями, і на фронт він уже не повернувся. "Наступного тижня, за кілька сотень миль на північ звідси, на мене чекає дещо з моїм іменем… Я відчуваю це...", – казав вигаданий персонаж одного з оповідань збірки Дж. Г. Бернса про італійський фронт160. Джон Т. Джоунс так само "мав передчуття, що має скоїтися щось погане" 30 березня 1945 року, в день, коли справді отримав осколкове поранення. У ніч перед загибеллю Еда Вадда Ральф Шапс застав його плачучим в окопі та неабияк здивувався, адже той був "життєрадісним хлопцем". Як пояснив Ед, він затужив, бо "серце віщує, що завтра прийде його лиха година". Те передчуття виявилося пророчим. Якось приятель Джека Рідера Джо Бонначі підійшов до нього і несподівано сказав: "Рідере, це наш день. Ось і все!" Він повторював це знову і знову. І помер за п’ять хвилин. Коли британський планерист Бові Трейсі сказав своєму товаришеві Сіду Карпентеру: "Як же я хотів би ще раз побачити дружину і маленьку донечку", Карпентер запевнив його, що вони неодмінно виживуть і скоро повернуться додому. Слова друга тоді так і не розрадили Трейсі, а невдовзі він загинув 161.
Навіть коли передчуття нещастя не віщували смерти, вони сіяли в солдатах на лінії фронту глибокий неспокій. Штурмуючи утримуваний німцями будинок у Бельгії, Рекс Вінґфілд згадав свій сон, що наснився в Іпрі, в якому йому сім разів вистрілили в горло. Нажаханий, він подумав, що зараз це відбувається з ним у реальному житті: "Я мусив померти і нічого не міг із цим удіяти". Насправді в горло вистрілили солдатові, який біг позаду Вінґфілда, – сім разів162.
Шосте чуття, як і п’ять інших, допомагало солдатові наповнювати смислом те, що відбувається з ним на лінії фронту. Дуже вразливі до небезпек війни, піхотинці йшли на все, щоби спинити страх, який ятрив їм душу. Прив’язка своєї смерти до конкретної дати перетворювала нескінченну послідовність днів у наратив із початком і кінцем. "У бойових умовах кожен день, тиждень і місяць стає однаковим. Навіщо завдавати собі клопоту відстежувати дату?" – зауважував рядовий Роско Блант163. Передбачення власної смерти розв’язувало питання особистої бойової історії солдата, його ролі у війні, надаючи їй форму і сенс. Що ще важливіше, знання того, що твій день настав, давало принаймні ілюзію контролю. Якщо лінія фронту була лотереєю, то шосте чуття допомагало вибрати свій лотерейний номер.
5
А затим бувало цілковите завмирання відчуттів. "Існує спільний для всіх воєн людський стан, який у Другій світовій війні ми називали двотисячолітнім поглядом. То був нечулий, безживний погляд широко розплющених порожніх очей людини, якій уже до всього байдуже", – розповідав Нет Френкель164. Смислова картина бою була аж настільки приголомшливою, що іноді солдат елементарно виходив із ладу. Один американський піхотинець згадував, як під час обстрілу почав труситися і ридати, а тоді вдарився головою об дерево: "Я втратив усі відчуття. Я перестав чути звуки. Не пам’ятаю точно, що сталося, але знаю, що я йшов по дорозі й побачив солдата, який виповзав із танка з відстреленими обома руками. Пам’ятаю, як допоміг йому, а далі – пітьма, не пам’ятаю нічого. Мабуть, я збожеволів"165.
Для цього солдата між утратою слуху і втратою розуму стояв знак рівности. Він показує нам, яку вирішальну роль у підтриманні боєздатности мали органи чуття. "Бойове виснаження" або "істерія гвардійця", як іменували цей стан британці, було наслідком надмірної стимуляції органів чуття. Під час Першої світової війни лікарі називали його "снарядним шоком". Британський психіатр Г. А. Памер пояснював цей змінений стан солдата так: "Центральна нервова система підводить його на цій стадії, і в нього може розвинутися стан нечіткої дисоціації"166. Самі бійці називали цей ступор "щастям від бомб"; Пітер Райдер описував його як "нічого не знати, нічим не перейматися і забути про небезпеку"167.
Сигнальним індикатором такого стану був порожній погляд. У Нормандії сапер Нед Петті натрапив на групу з вісімдесяти п’яти солдатів, які провели в боях три тижні поспіль. На початку тих боїв їх у підрозділі налічувалося шістсот. "Коли солдати звелися на ноги, я подумав: щось із ними не так. Вони просто стояли заціпеніло, витріщивши очі. Усі брудні з голови до п’ят, безвольно стояли, ніби спали навстоячки". Після затяжного бою в Італії Морріс Курінґтон поглянув у люстерко, щоб поголитися, і здригнувся від жаху: "Я очікував побачити брудне обличчя і довгу бороду, але дзеркало показало мені постарілого чоловіка з дуже напруженим поглядом, тьмяним і порожнім. Я озирнувся на інших і побачив у їхніх очах те саме". "Подивіться в очі піхотинцеві — зможете сказати, скільки війни він понюхав", – писав Білл Молден. Під час Битви за Арденни Едвард Арн побачив старого приятеля з навчального табору новобранців: "Бек був бруднющий, очі вирячені, скляні – явно у стані повного шоку". "Відійшовши від лінії фронту після тижнів напруження, недосипання і загрози смерти, – згадував Ральф Шапс, – ми часто мали вигляд зомбі: вибалушені очі, заціпеніння і байдужість до всього"168.
Поширеність бойового виснаження нагадує нам про те, що людські органи чуття страждали від надзвичайного насильства на фронті. Шуми, запахи та видовища поля бою іноді (або з часом) втрачали зміст і значення. Коли органи чуття відмовляли, солдат ставав надвразливим. Більше не здатний орієнтуватися в просторі, він мусив бути виведений із поля бою. Удалині від шуму, смороду та вбивств солдати зазвичай одужували. Іноді ні. Але перш ніж зламатися, під час перебування у строю, чуття значилися їхніми найліпшими друзями. Точна інтерпретація артилерійських звуків дозволяла солдату відрізнити свого від чужого, зайняти позицію на полі бою і пірнути в укриття при небезпеці. Звуки страждань підказували йому перебіг бою. Інстинкт, "шосте чуття", слугував надійним провідником. Спільність відчуттів також породжувала дух товариства. Ділячись особистими чуттєвими враженнями і надаючи їм колективного смислу, піхотинці розвивали культуру, відмінну від культури своїх командирів. Скарги на їжу перетворювалися на маніфести колективної гідности. Смердюче, голодне страждання не лише любило товариство; воно створювало його.
