Блог | Мозок під вогнем. Як загасити пожежу емоцій?

Є речі, до яких, здавалось би, неможливо звикнути.

До свисту над головою. До вибухів. До звуку дрона, який десь поруч шукає ціль. До повідомлень про загиблих. До нічних тривог. До моменту, коли прокидаєшся від удару і перші кілька секунд намагаєшся зрозуміти: далеко це було чи зовсім поруч. Але людина звикає.     Ми, військові, до певної міри змушені це робити. Інакше психіка просто не витримає постійного перебування там, де небезпека може виникнути будь-якої миті.Та сьогодні я хочу сказати про інше:         Звикнути до небезпеки — не означає перестати її боятися. І тим більше — перестати її поважати. Боправильна психологічна адаптація може врятувати життя. Неправильна — навпаки, створити ілюзію безпеки саме тоді, коли її немає.Я бачу це на війні. І думаю, що багато цивільних українців за роки повномасштабного вторгнення почали переживати дуже схожі процеси.

Що відбувається з мозком у момент смертельної небезпеки.

Коли людина раптово чує вибух, постріл, бачить загрозу або розуміє, що прямо зараз може загинути, мозок не проводить довгу нараду. Він перемикається в режим виживання. І першим завданням стає не красиво думати, не аналізувати всі можливі варіанти і навіть не бути хоробрим. Перше завдання мозку простіше: залишити організм живим. Серце починає працювати швидше. Дихання частішає. М'язи напружуються. У крові спалахують гормони стресу. Увага різко концентрується на джерелі небезпеки. І все це – дуже древній механізм. Він готував людину або вступити в боротьбу, або тікати чи завмерти, якщо рух може бути небезпечним. Саме тому в критичний момент одна людина кидається діяти, друга намагається втекти, а третя може буквально застигнути на місці. І тут важливо зрозуміти одну річ: завмирання — це не обов'язково боягузтво. Іноді це просто автоматична реакція нервової системи. Людина може чудово знати, що потрібно робити, але кілька секунд не здатна змусити тіло виконати команди. На фронті ці кілька секунд можуть коштувати життя. І під час ракетного удару в місті — теж.

Чому під час небезпеки ми іноді, так би мовити, "втрачаємо розум".

У сильному стресі мозок економить ресурси і складне мислення відходить на другий план. Саме тому людина, яка у звичайному житті легко вирішує складні професійні завдання, під час вибуху може не згадати де лежать ключі, забути телефон, або почати бігати квартирою, не розуміючи, що робити. На фронті відбувається те саме. Можна сотню разів почути інструкцію, але під реальним вогнем виявляється, що між словами "я знаю" і "правильною дією" лежить величезна прірва. З'являється так званий тунель уваги. Людина бачить одну загрозу, але перестає помічати інші. Саме тому боєць може стежити за одним напрямком і не помітити небезпеку з іншого.

Цивільна людина може дивитися у вікно на наслідки вибуху і не усвідомлювати, що можливо відразу буде повторний удар. Але мозок не стає діяти гірше. Він просто переходить у режим, де головне — максимально швидко відреагувати на те, що він визначив найбільшою загрозою. І ось тут з'являється головний секрет виживання: у критичній ситуації найкраще працює не те, що ви колись читали, а те, що ви заздалегідь перетворили на простий алгоритм дій.

На війні часто рятують прості алгоритми. Військовий не повинен кожного разу винаходити поведінку заново. Саме тому існують тренування. Ми повторюємо певні дії багато разів не тому, що не здатні їх запам'ятати. А тому, що під час сильного стресу мозок охочіше користується тим, що вже стало звичним.

Цивільним варто використовувати той самий принцип. Не потрібно під час вибуху починати вирішувати: "Що мені зараз робити?"    Це питання треба вирішити до вибуху: Де ваше найближче безпечніше місце?      Скільки часу потрібно, щоб туди дістатися?       Що робитимуть діти?    Де документи?     Де заряджений павербанк?      Чи треба вам спускатися в укриття, метро, або просто перейти за дві стіни?          Хто допомагає літній людині у вашій родині?

Чим менше нових рішень потрібно приймати безпосередньо в момент небезпеки, тим краще.      У критичній ситуації простий план майже завжди працює краще за складну імпровізацію.Страх — не ворог.          На війні я давно перестав ділити людей на тих, хто боїться, і тих, хто не боїться.Бояться практично всі.Питання в іншому: що людина робить зі своїм страхом.Нормальний страх підвищує обережність. Він змушує перевірити укриття.Не висовуватися без потреби, почувши незвичний звук.Зайвий раз оцінити ризик.У цьому сенсі страх — частина системи виживання.

Найнебезпечнішими стають дві крайності:     Перша — паніка, коли страх настільки сильний, що людина втрачає здатність адекватно діяти.       Друга — повна втрата страху. При цьомуна фронті друга крайність іноді навіть більш небезпечна.Коли людина довго перебуває серед ризику, мозок починає адаптуватися.Те, що пару років тому викликало сильну реакцію, сьогодні здається майже звичайним.

Так само відбувається і в українських містах.

І найнебезпечніша думка в таких умовах — "зі мною цього ніколи не станеться"

На війні дуже легко почати вірити у власну невразливість. Якщо ти десять разів порушив правило і нічого не сталося, мозок робить неправильний висновок: "значить, це правило зайве". Але насправді тобі просто десять разів пощастило. Одинадцятий раз може бути останнім. Це ж стосується і цивільних. Якщо десятки тривог закінчилися без удару по вашому району, це не означає, що одинадцята буде такою самою. Попередній досвід не скасовує наступної ракети. Тому справжня психологічна стійкість — це не безстрашність. Це здатність сказати собі: "Я вже звик до цієї небезпеки. Але вона від цього не стала менш реальною".

Що робити, коли страх накриває:Є простий принцип, який працює і на фронті, і в тилу: поверніть мозок від страху до дії. І не намагайтеся переконати себе: "Мені не страшно", бо якщо вам насправді страшно — це буде неправда, і мозок це чудово знає. Краще поставити інше питання: "Що я маю зробити прямо зараз?" Не через годину. Не після війни. Не взагалі.А саме зараз: Відійти від вікна.Лягти нижче.Перейти в укриття.Допомогти дитині.На війні:Перевірити побратима.За потреби, надати домедичну допомогу.Зв'язатися зі своїми.Тобто зробити наступну конкретну дію. Коли людина переводить увагу з неконтрольованої загрози на контрольовану дію, вона частково повертає собі відчуття керованості ситуацією. І це дуже важливо. Бо найбільше психіку руйнує не сам страх. Її руйнує відчуття абсолютної безпорадності. Тому не соромтеся тренувати очевидне. Цивільній людині може здаватися дивним тренувати маршрут до укриття. Військовому це не здається дивним. Ми знаємо: те, що підготовлено заздалегідь, під стресом виконується швидше. Тому я б радив кожній родині хоча б подумки провести декілька сценаріїв:Якщо удар застав уночі.Якщо немає світла.Якщо зник мобільний зв'язок.Якщо хтось із членів сім'ї поранений.Якщо почалася пожежа.Якщо потрібно швидко залишити будинок.

Це не означає жити в постійному страху. Навпаки. Саме спланованість зменшує страх, тому що невідомого стає менше.

І ще одне — люди рятують людей.На війні дуже швидко розумієш значення людини поруч.Побратим може побачити те, чого не побачив ти.Може зупинити тебе від неправильного рішення.Може витягнути.Може змусити продовжувати діяти тоді, коли твоя власна психіка вже майже відмовила.У цивільному житті принцип той самий.Знайте своїх сусідів.Знайте, кому потрібна допомога.Домовтеся з рідними, що робитимете під час атаки.Не залишайте людину наодинці відразу після сильного потрясіння.Не соромтеся сказати: "Мені теж зараз страшно". І ніколи не відповідайте іншому: "Та перестань, тут нема чого боятися". Для його мозку зараз — страшно.Краще сказати:"Я поруч. Давай зараз зробимо ось це". Це набагато корисніше. Ми маємо вчитися жити поруч із небезпекою — але не підкорюватися їй!

А підсумовуючи все сказане додам наступне: за всі ці роки війни українці стали неймовірно адаптивними. Ми навчилися працювати під сирени. Спати під вибухи. Виховувати дітей. Воювати. Волонтерити. Планувати майбутнє в країні, де іноді складно спланувати навіть наступну ніч.       Ця здатність до адаптації — наша сила!    Але тут є тонка межа:    Нормалізувати власне життя під час війни — потрібно. Нормалізувати смертельну небезпеку — не можна. Не треба жити двадцять чотири години на добу в страху. Але й не треба доводити собі, що вам уже нічого не страшно.Справжня стійкість виглядає інакше:   Я знаю, що мені може бути страшно.         Я знаю, як мій мозок поводитиметься під сильним стресом. Я заздалегідь знаю свої перші дії.    Я не витрачаю дорогоцінні секунди на заперечення реальності.     І головне — я не плутаю ілюзію власної невразливості з безпекою.          Бо на війні виживає не той, хто нічого не боїться.        А часто виживає той, хто навчився боятися правильно: помічати небезпеку, поважати її — але при цьому все одно діяти.

Тож тримаймося! Бо наша майбутня Перемога того варта!

Дякую за увагу.