Люксові бренди було купити неможливо: про яке взуття мріяли в СРСР

Шлях радянського взуття був непростим: від перших майстерень до потужних фабрик, що виготовляли мільйони пар. Проте різноманіття залишалося обмеженим – передусім цінувалася міцність і довговічність.

Відео дня

Жінки та чоловіки часто носили однакові моделі, відрізнялися вони лише розмірами. Молодь намагалася додати яскравості, купуючи спортивні тапочки чи парусинові чобітки. Попри це, дефіцит красивого і зручного взуття став постійним явищем радянського побуту.

Особливим символом престижу залишалися рідкісні імпортні пари, які діставали за блатом або купували у "Берізці".

Практичність замість стилю

У 20–30-х роках взуття в СРСР виробляли здебільшого кустарі, паралельно відкривалися заводи з іноземним обладнанням. Асортимент був скромним: жінки та чоловіки носили подібні черевики, тоді як молодь обирала легкі тапочки. Після війни ситуація ускладнилася – радянські жінки змушені були доношувати чоловічі моделі, а дівчата натирали парусинові туфлі зубним порошком, щоб виглядати ошатніше на танцях. У 50-х у моду поступово повертаються високі підбори, зокрема й шпилька, але дозволити собі таке взуття могла лише незначна частина населення.

Взуття виготовлялося добротно – шкіряне, прошите міцними нитками, проте його незручна колодка часто змушувала модниць звертатися до кустарних шевців. Ціна ж на омріяну пару могла дорівнювати половині місячної зарплати. Тож не дивно, що поява югославських чи чеських моделей викликала справжній ажіотаж у магазинах.

Мода і дефіцит

У 60–70-х роках у радянських містах з’являються "стиляги", які носили яскраве взуття контрастних кольорів. Це суперечило офіційним уявленням про скромність, але молодь прагнула відрізнятися від більшості. У цей час жінки мріяли про сабо чи високі італійські чоботи, за які доводилося віддавати значну частину зарплати. Багато хто стояв у чергах днями та ночами, щоб отримати омріяну пару.

Рекламні ролики фабрик намагалися створити позитивний імідж радянського взуття, але люди знали реальність – одноманітність, відсутність зручності та низький рівень комфорту. Тому іноземні моделі ставали символом статусу та добробуту.

Мрія про світові бренди

У 80–90-х роках ситуація не змінилася: дефіцит залишався, черги за взуттям були нормою, а в магазинах для молодят продавали якісніші моделі лише за наявності довідки з РАЦСу. Особливим захопленням користувалися ліцензійні радянські кросівки adidas, які стали культовими серед молоді. Кеди ж були доступні кожному, але відзначалися жорсткістю та відсутністю амортизації.

Тим часом у світі сяяли бренди на кшталт Prada, Gucci чи Jimmy Choo, але для радянських громадян вони залишалися лише мрією. Елітні туфлі чи чоботи зі шкіри рептилій асоціювалися з розкішшю, недосяжною для звичайної людини. Таким чином, радянська реальність поєднувала прагнення до практичності та невгасиме бажання долучитися до світової моди.

Якщо вас цікавить тему СРСР, OBOZ.UA пропонував дізнатися, ким були радянські стиляги та чому їх засуджували за бажання вирізнятися з натовпу. 

Підписуйтесь на канали OBOZ.UA в Telegram і Viber, щоб бути в курсі останніх подій.