Блог | Дев’ять смертей щодня. Чому влада не бачить війну на дорогах

Наша влада морально не готова бути відповідальною за майбутнє країни. Не готова до відповідальних рішень, реального контролю та системної роботи без піару. І найкраще це видно не лише в корупції чи судовій реформі. Це помітно на дорогах. Щороку там гинуть тисячі людей. Але держава навчилася не помічати цю трагедію настільки добре, що, здається, сама вже повірила: проблеми не існує.

Дві цифри, між якими — прірва

Торік від російських повітряних атак загинуло 2514 українців. Держава шукає додаткові ракети до Patriot, розвиває дрони-перехоплювачі, будує систему захисту. Уся країна розуміє: це загроза, з якою треба боротися.

А тепер уявіть, що влада вирішила б просто не помічати обстрілів. Не збивати ракети, не будувати укриття, не реагувати на небезпеку. Абсурд? Саме так сьогодні виглядає державна політика щодо безпеки дорожнього руху.

Торік у ДТП загинуло 3249 людей — більше, ніж від російських повітряних атак. І це лише офіційна статистика, яка не враховує багатьох тих, хто помирає пізніше від отриманих травм.

Найстрашніше навіть не саме число. Найстрашніше — суспільна звичка сприймати ці смерті як неминучість. Хоча більшість із них можна було попередити.

Це і є справжня трагедія: ми мобілізувалися проти зовнішнього ворога, але майже змирилися з ворогом внутрішнім — безкарністю, байдужістю та хаосом на дорогах.

Якщо ми хочемо в Європу — варто переймати її підхід

Ми багато говоримо про євроінтеграцію. Європа давно визначила чотири головні причини смертності на дорогах: перевищення швидкості, алкоголь і наркотики за кермом, нехтування ременями безпеки та відволікання уваги водія.

Саме навколо цих факторів побудовані закони, контроль і покарання.

Ремені безпеки є обов’язковими для всіх пасажирів, і за непристебнутий ремінь прилітають неймовірно великі штрафи.

Інженерія доріг спрямована на зниження ризику помилки: кругові розв’язки, заспокоєння трафіку, камери контролю швидкості, окрема велоінфраструктура, автоматичні системи безпеки в автомобілях.

Телефон у руці за кермом фактично табу, за це порушення також прилітає чимале покарання.

Алкоголь за кермом — один із найтяжчих проступків, за який настає реальна відповідальність, включно з тюрмою.

Україна часто обговорює безпеку руху, перекладаючи головну відповідальність на дисциплінованість водіїв. І частково це виправдано: в цьому напрямку варто діяти, слід разів в 10 підняти штрафи, необхідно передбачити увʼязнення за пʼяне водіння, якщо не за перший випадок, то точно вже за другий.

Та відповідальність водіїв — це лише частина філософії безпеки на дорогах. Європа давно розглядає її як питання відповідальності держави, яка повинна забезпечити дві основоположні речі:

невідворотність покарання,

безпечне середовище.

Не суворий закон рятує життя, а закон, який працює для всіх без винятку.

Чому правило "закон для всіх" не працює в Україні: феодальне ставлення до правил

Після кожної резонансної аварії чиновники виходять до камер. Лунають співчуття, обурення та обіцянки "посилити відповідальність". Так і цього разу: після резонансної ДТП у Києві премʼєр-міністр пообіцяла "посилити" та "підвищити", міністр внутрішній справ щось згадав про введення штрафних балів.

Але далі справа не піде. Так уже неодноразово траплялося, чиновники щось ініціювали, депутати відмовлялися голосувати. Гарантований результат: і піару наробили, і непорушність елітного статусу зберегли.

Проблема в тому, що значна частина політичної (вибачте за слово) еліти сама живе в парадигмі лояльності до порушень. Вчорашній тамада, охоронець бізнесмена, фотограф, секретарка, ставши народними депутатами, хочуть насолодитися принадами елітного життя, коли "тобі все, а народу — закон". Тому одні повинні гинути, аби інші мали можливість почуватися вільними на дорозі.

Реальні зміни потребують політичної волі. А поки її немає, пропоную, щоб чиновники та народні депутати були зобов’язані відвідувати похорони тих українців, які стали жертвами "свободи на дорогах" та дефіциту "політичної волі".

Можливо, тоді статистика з урядових звітів перестане бути для них набором цифр і перетвориться на те, чим вона є насправді — зламані долі, осиротілі діти та життя, які можна було врятувати.

Відповідальність починається там, де закінчується байдужість.