Трамп і Гренландія: чому і яким чином президент США планує захопити острів та як це нашкодить Україні. Інтерв’ю з Веселовським

1951 року Сполучені Штати підписали з Данією угоду, за якою брали на себе зобов’язання захищати Гренландію від зовнішньої агресії. Минуло понад сім десятиліть – і сьогодні головне питання полягає вже не в тому, хто загрожує Гренландії ззовні, а в тому, чи не перетворився гарант безпеки на джерело цієї загрози. Ідея Дональда Трампа "зробити щось із Гренландією" давно перестала бути екзотичним жартом. Вона переросла в цілком конкретний політичний сценарій, який підриває базові уявлення про союзництво, суверенітет і саму архітектуру трансатлантичної безпеки. Переговори у Вашингтоні, поїздки американських сенаторів до Копенгагена та нервові заяви європейських лідерів – це вже не дипломатичний шум, а симптом системної кризи. НАТО, створене як інструмент колективної оборони, стикається з парадоксом: що робити, якщо тиск виходить від його ключового члена.

Відео дня

Трамп більше не говорить мовою припущень. Він говорить мовою ультиматумів. "Простий" або "важкий" спосіб, контроль "так чи інакше", апеляція до загроз з боку Росії та Китаю – це не дипломатія, а логіка силового бізнес-поділу, перенесена на карту світу. Гренландія в цій логіці не автономна територія з правом на власний вибір, а стратегічний актив, який можна купити, продать або поступово підпорядкувати, скориставшись слабкістю союзників.

Історія з Гренландією – це не лише про Арктику, ресурси чи військову інфраструктуру. Це тест на здатність Заходу залишатися Заходом. На здатність Європи говорити "ні" союзнику, не руйнуючи Альянс. І на готовність США визнавати, що навіть наддержава має межі, за якими починається не стратегія, а демонтаж світового порядку.

Своїми думками щодо цих питань в ексклюзивному інтерв'ю для OBOZ.UA поділився дипломат, надзвичайний і повноважний посол України, представник України при ЄС у 2008-2010 роках Андрій Веселовський.

– Зустріч офіційних осіб США, Данії та Гренландії не призвела до швидкого врегулювання суперечки. Напередодні Гренландія та Данія заявили про нарощування військової присутності на острові та навколо нього у тісній координації з союзниками з НАТО, а Дональд Трамп відкрито погрожував Данії. Як каже сам президент США, його не цікавить ні оренда, ні якісь проміжні формати. Цитата проста: "Ми хочемо повного володіння островом". У перекладі з трампівської мови це звучить приблизно так: "Забирайтеся звідти, бо ми йдемо". Отже, він йде по Гренландію?

– Питання надзвичайно складне з кількох причин. По-перше, воно не є унікальним. Такі зазіхання траплялися й трапляються у світі постійно. По-друге, воно має довгу історію. І це не лише історія США та Гренландії. Не лише 50, 70 чи 150 років американських інтересів. Багато країн хотіли, могли й забирали території. Тому говорити, що ми маємо ізольований випадок, коли Сполучені Штати раптом вирішили "віджати" Гренландію, було б неправильно. В історії є достатньо прикладів, коли США силовим способом забирали території в інших держав. У Мексики, Іспанії, Франції, у Російської імперії.

Якщо говорити про інших, Китай сьогодні претендує на території, які формально належать Японії та Філіппінам, і здійснює практичні дії з захоплення спірних зон. Історія міжнародних відносин переповнена прикладами, коли великі держави поглинали менші. Якщо копнути історію міжнародних відносин, де нічого ніколи не зникає, ми побачимо, що нічого принципово нового тут немає. А тепер інший бік медалі. Ми бачимо вимогу великої держави передати їй територію іншої держави. Це Російська Федерація. Абсолютно аналогічна історія. Росія заявляє, що території, які перебувають під юрисдикцією України, не повинні під нею перебувати, і вона їх забирає. Окрім того, бойові дії ведуться вже на тих територіях України, які Росія навіть формально раніше не включала до своїх претензій. Сумська область, Харківська область. Спочатку про них не йшлося, а тепер там російські війська, які наступають. Логіка та сама: "Ця територія нам потрібна. Вона буде нашою. Тим чи іншим способом".

– Але тут же особливий випадок. США і Данія належать до одного оборонного альянсу.

– Так, і саме в цьому парадокс. Формально у правилах НАТО не написано, що країни-члени не можуть воювати одна проти одної. Там йдеться про колективну оборону Північноатлантичного простору. Але ніде не сказано, що Альянс зобов’язаний захищати одну країну-члена від агресії іншої країни-члена. Утім, фактично ми бачимо протилежне. Німеччина відправляє війська до Данії, Норвегія, Фінляндія відправляє, Швеція відправляє. Залишилося ще Ісландії щось символічно перекинути. Тенденція очевидна. Підняти прапор, поставити каску, зафіксувати позицію.

– Навіщо США Гренландія? Стратегічна цінність острова очевидна й багатовимірна. Причина тільки в ресурсах?

– Свого часу я працював у Гвінеї в геологічній експедиції. Ми займалися розвідкою бокситів. Їх добували, вивозили морем до Миколаєва, там збагачували, а потім у Запоріжжі виплавляли алюміній. Поруч із нами працювали американці. Вони робили дещо інше: видобували руду і величезними транспортними суднами везли її до США, де просто складували. Без переробки. Просто горами. Запаси на 50, 100 років наперед.

– Тобто буквально "про запас"?

– Саме так. І ось це сьогодні Сполучені Штати хочуть зробити з Гренландією. Реальний видобуток там зараз малоймовірний. Причин багато. Жорстке екологічне законодавство. Пряма заборона на розвідку урану. Навіть якщо уран трапляється як супутній елемент, розробка заборонена. Плюс кілометровий, а подекуди й півторакілометровий льодовий покрив. І ще одне. Лише 10–15% території Гренландії геологічно досліджені. Про ресурси можна лише здогадуватися. Підтверджених, навіть гіпотетичних оцінок практично немає. Тому логіка проста: забрати назавжди і покласти в комору. А там подивимося, знадобиться чи ні.

– Тоді всі ці розмови про китайські судна і російські підводні човни – це радше привід?

– Саме так. Так само як і розповіді, що Данія нібито "вкрала" острів. Це класичне імперське обґрунтування: "Ми все одно заберемо. Краще мирно". Безпековий складник легко вирішується. На Гренландії вже є американська база. Острів утричі більший за Україну, але має близько 100 кілометрів доріг. Побудувати ще одну або дві бази – питання часу і грошей. За два роки можна повністю закрити військову компоненту. Плюс спільне патрулювання з Канадою, Британією, Ісландією. Усе можна відновити за кілька місяців.

– Тобто військова логіка тут вторинна?

– Абсолютно. Якщо викупити два невеликі видобувні комплекси, один з яких формально австралійський, але з китайським фінансуванням, у США не залишиться жодних підстав говорити про "китайську загрозу". Але це Трампа не зупиняє. Так само, як Путіна не зупиняли гарантії Україні. Це логіка людини, яка впевнена, що може все.

– Логіка імперії.

– Так. Логіка великої імперської держави і відповідного мислення. І в цьому сенсі Трамп і Путін значно ближчі один до одного, ніж це хотілося б визнавати на Заході.

– Виокремлюють кілька можливих варіантів приєднання Гренландії до США: вторгнення на острів та окупація, купівля Гренландії у Данії, укладання договору про вільну асоціацію та прихована анексія через збільшення військово-економічної присутності. На ваш погляд, який із цих сценаріїв є реалістичним? Почнімо з військового вторгнення. Наскільки воно взагалі можливе?

– Військове вторгнення може зруйнувати НАТО. Якщо США підуть на силове захоплення, вони залишаться сам на сам із наслідками. І тут важливо згадати недавні заяви Рубіо і Венса. Вони говорили, що якби кілька німецьких есмінців і якийсь британський корвет поплавали навколо Тайваню, це надзвичайно зміцнило б союзницькі відносини зі США.

А тепер уявімо інше. Після вторгнення в Гренландію жоден корвет і жоден есмінець нікуди не попливе. Усі залишаться вдома. І тоді Австралія перегляне свої відносини зі США. Злякається Японія. Злякається Південна Корея. Європа – тим більше. А якщо вони злякаються, виникне логічне питання: чи не варто їм стати ближчими до Китаю? Ця логіка лежить на поверхні. Її чудово розуміють у Вашингтоні. Саме тому сценарій силового вторгнення я оцінюю як вкрай, вкрай малоймовірний.

– Тоді другий варіант – купівля острова. Нібито Рубіо доручено найближчими тижнями підготувати пропозицію про купівлю Гренландії, повідомляє телеканал NBC. Купівля може коштувати США не менш ніж 700 мільярдів доларів.

– Тут постає базове юридичне питання. Щоб щось купити, хтось має це продати. А чи є Гренландія власністю Данії, щоб Данія могла її продати? Ні. Не є. Гренландія має особливий статус. Оборону забезпечують Данія і США. Зовнішню політику координує Данія. Але земля і територія не належать Данії як майно. Вони належать гренландцям. Їх приблизно 50-80 тисяч. Уся земля там державна. Не приватна. Якщо хтось хоче купити кілька соток під будинок – теоретично це можливо, хоча там і город нічого не родить. Але продати територію як таку – неможливо. Тому 700 мільярдів, чи трильйон, чи будь-яка інша сума — не має жодного юридичного значення.

– Тоді третій варіант – вільна асоціація зі Штатами. Референдум, повна незалежність від Данії.

– Це найбільш опрацьований і на перший погляд найімовірніший варіант. Але є нюанс. Перший крок – референдум про незалежність. І гренландці вже на це відповіли. І чинна влада, і опозиція, і загалом політичний клас говорять одне й те саме: ми не хочемо бути данцями, але ми не хочемо бути й американцями. Ми хочемо бути гренландцями. І з їхнього погляду, це абсолютно логічно.

Ось тут і з’являється цей фактор 700 мільярдів. Ось тут починається математика. Формально – кожному гренландцю дістанеться приблизно 100 тисяч доларів. І виникає просте питання: а що з ними робити? Гренландці живуть у власних будинках. У них є опалення, електрика, пальне, газ. У них є пенсії, які платить Данія. Данія щороку виділяє близько 700–800 мільйонів євро на підтримку острова. У них є зарплати, стабільні ціни, соціальна система. Що дасть людині 100 тисяч доларів? З’їздити в Анталью? У Шарм-ель-Шейх? Ну, з’їздить один раз. Витратить 5-10 тисяч. І що далі?

Є багато досліджень. Люди на цьому острові за межами кількох населених пунктів живуть дуже просто. Вони ловлять рибу, сушать її, в’ялять. Раз на кілька місяців приходить судно або прилітає транспорт. Завозять усе необхідне. І все. Їм більше нічого не потрібно. Вони поступово концентруються в невеликих поселеннях – п’ять вулиць, умовно кажучи. Куди там витрачати 100 тисяч? Лижі? Вони й так є. Одяг? Він уже є. Шуба? Там не шуба, там інший одяг, який і так служить роками. Тобто механізм підкупу не працює. Він беззмістовний.

– Тоді виходить, що й референдум поки що не дає Трампу потрібного. Зараз усі п’ять партій виступають єдиним фронтом.

– Саме так. Результат один: ми хочемо бути гренландцями. Для політичного підкупу потрібна внутрішня дискусія між владою і опозицією. Але її немає. Немає кого купувати. Немає альтернативної політичної позиції. Це повна єдність. І розхитати її практично неможливо. Економічних причин для розколу немає. Немає бідної партії, яка сказала б: "Ми знедолені, давайте до США". І не забуваймо ще один фактор – антиамериканізм. Кожна маленька нація у світі природно його має. Бо кожна імперія приходить зі словами: "Ми господарі. Робіть, як ми скажемо". Діалогу тут немає. І з цього діалогу не починають.

– А як щодо прихованої, повзучої анексії, яку можна описати так: формально Гренландія залишається територією Данії, але паралельно різко зростає військова та економічна присутність США на острові. Передбачається, що Білий дім запустить програму під умовною назвою "Ініціатива стратегічного перерозподілу Півночі" і вже у травні 2026 року виділить 10 мільярдів доларів на модернізацію інфраструктури Гренландії та освоєння її природних ресурсів.

– Цей варіант, на мій погляд, єдиний реалістичний спосіб, яким американці можуть підійти до цього питання. Перше – додаткові військові бази. Дві, можливо три. Так, це дорого. Але якщо хочете мати Гренландію під контролем, ви все одно це зробите. Друге – спроби видобутку нетоксичних корисних копалин у тих місцях, де це технічно можливо. Прибуток буде мінімальний. І він апріорі не може бути великим.

Видобуток будь-яких мінералів у Гренландії у 3-5 разів дорожчий, ніж у будь-якому іншому місці світу. Причини прості. Немає доріг. Немає енергетичних ресурсів для переробки на місці. А навіть якщо переробку організувати, транспортування до споживачів – надзвичайно складне. У підсумку будь-яка тонна корисної копалини стає "золотою", навіть якщо це не золото. Отже, логіка така: створити переробку, почати повільний видобуток, постійно дотувати це з американського бюджету і залучати гренландців до роботи. Таким чином, через 10 років, можливо, зміниться ставлення частини населення до США.

– Але чи буде Трамп чекати?

– На цьому етапі для нього важливо не стільки реально захопити Гренландію, скільки довести власним виборцям, що він може все. У нього вибори вже у листопаді. Залишилося дев’ять місяців. І ми бачимо цей шалений тиск одразу на кількох напрямках: Венесуела – раз, Гренландія – два, Африка – три, Іран – так само. Це демонстрація сили. І, на мою думку, у випадку з Гренландією Трамп поводиться дуже схоже на те, як він поводився з Північною Кореєю. Багато шуму, багато заяв, багато погроз – і спроба "заткнути" тему самою її гучністю.

– Тоді виходить, що американці не збираються чекати й роками реалізовувати довгострокові плани, а діятимуть агресивно в короткому часовому проміжку. Тим більше, що риторика лунає жорстко: мовляв, нам байдуже, що кажуть гренландці. Вони сказали "ні" – це не має значення. Данія має забиратися з острова. Це просто слова чи за ними можуть піти агресивні дії з боку США?

– Поки що це слова. Погрози. Махання кулаком. Розрахунок на те, що європейці злякаються.

– Європа виявилася неготовою до тиску Трампа щодо Гренландії, повторюючи стару тактику "не провокувати", знайому з історії з Путіним. Нині європейські лідери, схоже, шукають "пристойну капітуляцію", аби зберегти НАТО, але мають обмежені важелі опору.

– Європа – це не єдине ціле. Умовно кажучи, Кіпр має у Європейському Союзі таке саме право вето, як і Німеччина. І якщо Кіпр виступить проти, певне законодавство просто не пройде. Тому Європа є різною, і це її головна вада, її ключова проблема. Водночас існує дуже сильна історична, економічна, територіальна й військова спільнота, яку можна назвати Північною Європою. Це шість, а за іншими підрахунками – вісім країн плюс Британія. І ця Північна Європа Данію не здасть. Якщо ця Північна Європа скаже "ні", то ми бачимо, що Німеччина зараз до неї тяжіє. Отже, Північна Європа плюс Британія, плюс, можливо, Німеччина Данію не здасть. Південна Європа, розуміючи, що вона економічно слабша за Північ, не буде голосно вимагати чогось іншого. Вона не від’єднається, а мовчки підтримає північний кістяк.

Головна проблема Європи – та сама, яку ми бачимо і в Україні, і в будь-якій іншій частині світу, коли доходить до справді серйозних рішень. Андрюс Кубілюс, єврокомісар з питань оборони, закликав до створення європейської армії чисельністю 100 тисяч осіб. Чи це буде 100 тисяч, 90 чи 250 – не так важливо. Важливо, що єдиної європейської армії немає, а її треба створювати.

Коли буде єдина армія, єдина безпекова політика, єдиний виборний генерал або навіть тріо генералів і єдиний центр ухвалення рішень – тоді абсолютно зміниться ставлення до Європи з боку Трампа. Поки цього немає, поки Європа лише розмірковує, а не ухвалює рішення, її й надалі будуть "купувати" то ліворуч, то праворуч, то з півдня, то з півночі. І це камінь, який лежить на шляху до майбутнього Європи. І нашого також, оскільки ми – частина цього простору.

– Ті кроки, які ми бачимо – посилення, хоч і символічне, військової присутності, плани збільшення економічної присутності різних країн на острові, – як ви вважаєте, здатні зупинити плани Трампа щодо Гренландії?

– Спільні дії Північної Європи – відправлення туди військових, відкриття дипломатичних установ, наприклад, негайне відкриття консульств – це пряме застереження Трампу проти силових дій.

Що стосується економічної присутності, то вона ніким не заперечується. Це навіть в інтересах Данії. Якщо на острові працюватимуть американські компанії, які щось видобуватимуть, вони платитимуть податки Гренландії. А це означає, що Данії доведеться менше її дотувати. Трампу важливо продемонструвати, що його слова і вимоги виконуються. Але весь світ бачить інше. Сьогодні, до речі, вийшов дуже показовий огляд Європейської ради з міжнародних відносин. Вони опитали експертів у провідних країнах світу – від Британії до Індії: чи посилилася роль Китаю у світі за останній рік політики Трампа? 80% фахівців відповіли, що так, роль Китаю зросла. І об’єктивні дані це підтверджують.

– Наскільки це послаблює євроатлантичне партнерство та грає на Москву?

– До того моменту, поки Штати реально не нападуть, – ні. Путін, хоч би що Трамп говорив, робитиме своє. Заохотити Путіна неможливо, він уже максимально заохочений. Сьогодні на українській території щодня гинуть тисячі російських солдатів. Завтра буде дві тисячі – і це не змінить його рішень. Думку Путіна змінить лише момент, коли до нього прийдуть Бєлоусов і ще хтось і скажуть: "Більше немає військ і немає снарядів". Тільки це. Тому найважливіше для нас – щоб за цією гренландською історією і підвищеною риторикою Європа не забула про Україну. Щоб не зменшувалися фінансова й політична допомога, щоб продовжувалися закупівлі озброєння. Ми зараз збиваємо менше російських ракет, бо банально не вистачає засобів. Ситуація складна.

– Тобто фактично європейцям доводиться діяти на два фронти?

– Так. Але головне, щоб вони не захопилися Гренландією і відносинами зі США настільки, що забудуть: хоч би яка це була небезпека, це не смертельна загроза для Європи. Це образа, приниження. Навіть якщо американці теоретично заберуть Гренландію, це приниження, але не загроза європейській безпеці, не загроза їхньому способу життя і демократії – якщо вони самі її не зруйнують. А от загроза, що йде зі сходу через територію України, – це для них смертельна небезпека. І саме цим їм потрібно займатися передусім.