Відео дня
Скандинавський фронт Європи: кілька причин, чому Північ допомагає Україні найактивніше та найефективніше
Поки Західна Європа обережно рахує політичні ризики, а континентальні гіганти зважують баланс між підтримкою України і власними військово-економічними страхами, Скандинавія діє швидко, чітко і принципово. Данія, Швеція, Норвегія та Фінляндія стали тим осердям рішучості, яке нагадує решті Європи: російський диктатор Путін воює не лише з Україною, а з усім європейським простором безпеки.
Скандинавські країни стали тим, чим колись була Західна Європа після Другої світової – моральним і стратегічним ядром. Вони не бояться називати речі своїми іменами: війна Росії – війна проти Заходу, і Україна лише її перша лінія. Данія, Швеція, Норвегія та Фінляндія не просто допомагають Києву. Вони захищають себе і водночас нагадують решті Європи, що безпека – не декларація, а дії. Причини цієї активності не зводяться до моральних або гуманітарних мотивів. У Скандинавії це стратегічний, історичний і навіть екзистенційний вибір.
Тепер, коли Росія знову перетворила війну на інструмент політики, саме Північ говорить чітко: або ми зупинимо агресора на кордоні України, або він перевірить на міцність наші власні кордони.
Про те, чому Скандинавія – справжній бастіон підтримки України, – у матеріалі OBOZ.UA.
Історична пам’ять: "руські" – вороги, а не партнери
Скандинавські країни добре пам’ятають, що таке жити поруч із імперією зла, яка вважає своїх сусідів "зонами впливу". Їм не треба пояснювати, що таке "русскій мір" – вони бачили його крізь покоління. І слово "Москва" не асоціюється тут із партнерством, а лише з обороною.
Фінляндія двічі воювала з Радянським Союзом (1939-1940, 1941-1944 рр.) і втратила частину територій. У Гельсінкі добре знають, що компроміс із Москвою часто означає втрату незалежності. Швеція зберігала нейтралітет понад два століття поспіль, але після 2022 року зрозуміла: нейтралітет більше не захищає, якщо Росія розглядає слабкість як запрошення. Норвегія, що межує із РФ через арктичну лінію, зберігає особливу пильність – у регіоні, де Москва активно мілітаризує свої бази. Данія пережила окупацію нацистською Німеччиною у 1940-х і тривалий час була прифронтовою державою під час холодної війни. Її страх повторити досвід безсилля сформував стратегічну культуру активної оборони.
Їхня політична культура сформована на досвіді виживання поряд із потугами, які завжди прагнули диктувати умови. Цей колективний досвід сформував не просто страх перед Росією, а інстинкт колективного захисту. Саме тому країни Півночі не вірять у компроміси з цим "створінням" і як ніхто розуміють: з Росією потрібно спільно боротися, а не домовлятися.
Від нейтралітету до лідерства
Скандинавські країни десятиліттями пишалися своїм нейтралітетом – не тому, що боялися, а тому що могли дозволити собі бути осторонь. Але світ змінився: війна Росії проти України зробила нейтралітет небезпечним. Тепер Північ не лише вступає до НАТО (як Фінляндія та Швеція), а й визначає його тон. Коли Копенгаген чи Гельсінкі говорять про оборону, це не жест, а план. Їхня політика – це дисципліна і передбачуваність, чого так бракує континенту.
Північ не вірить у подвійні стандарти. Саме тому вона має моральний авторитет, який втрачають старі європейські центри. Там, де Південь балансує між "реалізмом" і "втомою від війни", Скандинавія діє з переконання, що відмова від підтримки України дорівнює зраді власних принципів. І цей моральний імпульс перетворюється на геополітичну силу: допомога вимірюється не лише грошима, а й ясністю позиції.
Безпековий розрахунок: війна поруч із домом
Данія безпосередньо не межує з Росією. Проте між ними є морський кордон у Балтійському морі. Норвегія має сухопутний кордон із РФ, але дуже короткий – близько 196 км. Швеція не має спільного кордону, між ними розташована Фінляндія, яка якраз і має довгий сухопутний кордон із агресором, понад 1300 км – один із найдовших у Європі.
Але все одно вся Скандинавія географічно ближча до війни, ніж здається на карті. Ударні системи Росії з Мурманська або Калінінграда досягають будь-якої точки Півночі. Балтійське море стало театром потенційної конфронтації: підводні кабелі, трубопроводи, дрони, невідомі вибухи – це вже частина гібридної війни. Арктика перетворюється на новий фронт. Для скандинавів допомога Україні – внесок у власну безпеку, спосіб "зупинити агресора на чужій землі, щоб не воювати на своїй".
Північ чудово розуміє: якщо Росія переможе Україну, баланс у Європі буде зруйнований. Кремль отримає ресурс, територію, психологічну перевагу – і тоді не стримають навіть санкції. Тому кожне євро чи зброя, яка іде з Копенгагена чи Стокгольма, – це не подарунок Києву, а внесок у власну оборону. Вони допомагають не лише із солідарності, а і з раціонального страху. І цей страх, на відміну від південного комфорту, породжує дію.
Політична культура: відповідальність, солідарність та спільна взаємодія
У північній політиці є чіткі поняття правил, поваги до закону інституцій і довіри, а у скандинавському менталітеті – глибоко закладене поняття справедливості, рівності та взаємної допомоги. Для них допомога Україні – не просто акт міжнародної солідарності, а питання самоповаги. Данія, Швеція, Норвегія й Фінляндія мають особливу політичну етику – чесність, простоту рішень і відсутність показного его. Саме тому Копенгаген чи Стокгольм не шукають "історичної ролі", а роблять те, що вважають правильним. Північна Європа діє не заради популярності, а з почуття обов’язку – політичного і морального.
Данська прем’єрка Метте Фредеріксен стала, можливо, найпослідовнішою лідеркою в Європі – від організації "відбудови під обстрілами" в Миколаєві до заклику конфіскувати заморожені російські активи. Швеція надала Україні "Арчери" – свої найкращі артилерійські системи, не вагаючись, хоча для власної армії це означало дефіцит, а також планує розпочати постачання своїх літаків. Норвегія, отримавши надприбутки від енергоносіїв після вторгнення РФ, чесно передала частину цих коштів у спеціальний "Український фонд" на 5 років – рідкісний приклад політичної моралі в дії. Фінляндія одразу підтримала санкції, передачу зброї та вступ України до ЄС, фактично завершивши власну історію "нейтралітету страху".
Допомагати розумно, а не голосно
Скандинавська модель – це не просто щедрість, а ефективність. Їхня допомога Україні не є показовою, вона структурована. Вони не лише надсилають зброю, а й створюють моделі співпраці: фінансування оборонного виробництва в Україні, реконструкцію зруйнованих регіонів, об’єднання технологій. Це не одноразова благодійність, а інвестиція у стійкість Європи.
У той час як південні столиці говорять про "план Маршалла після війни", Північ уже реалізує його під час війни. Данія фінансує закупівлі української зброї в Україні, а не довгі європейські тендери. Швеція й Фінляндія допомагають технологічно – від бронетехніки до систем ППО та розвідки. Норвегія підтримує Україну стабільними багаторічними фінансовими пакетами. Крім того, ці країни не мають великих оборонних концернів, які диктують політику. Їм не потрібно просувати власні танки чи гаубиці. Вони можуть дозволити собі "робити те, що має сенс для України".
Данський феномен: максимальна допомога невеликої країни
Ще з перших днів війни увагу спостерігачів привернула Данія – країна невелика за розміром і віддалена від фронту, але дивовижно рішуча у своїй підтримці України. Її роль уже вийшла за межі символічного жесту солідарності – Копенгаген став одним із найбільших донорів оборонної допомоги на душу населення, випередивши навіть деяких "великих" союзників. Причини цього: політична воля, фінансова стабільність, історична пам’ять і проста логіка виживання – усе це формує унікальну модель підтримки. Данія не просто надсилає зброю чи гроші – вона створює систему.
Прем’єрка країни Фредеріксен пряма у своїх висловлюваннях – Європа вже є ціллю гібридної війни. Вона має зрозуміти, що війна Путіна з Україною також спрямована проти Заходу. Тому треба нарешті припинити займати вичікувальну позицію та почати думати про організацію колективної сили та оборони, яка зупинить Путіна. Така риторика не є унікальною. Той самий президент Франції Еммануель Макрон виглядає не менш рішучим. Але Франція станом на червень 2025 року надала Україні допомогу на загальну суму 7,56 млрд євро порівняно з 10,1 млрд євро від Данії, економіка якої майже вчетверо менша.
Ключовим елементом данської допомоги є місто Миколаїв. Данія підписала угоду про допомогу в будівництві військових кораблів у порту Миколаєва лише за кілька тижнів до початку війни, у лютому 2022 року. Коли Фредеріксен завітала до Києва у квітні того ж року, президент України Володимир Зеленський попросив її взяти на себе відновлення міста, і вона просто погодилася. Вона змогла це легко зробити, бо знала, що більшість данців підтримають її з багатьох причин. До серпня цього року Копенгаген витратив 213 млн євро на допомогу регіону. Уряд Данії виділить місту ще 225 мільйонів євро на наступні три роки.
Так звана данська модель – система закупівлі озброєння в українських виробників та відправлення їх відразу ж на передову. Це спосіб вирішення проблеми, який полягає в тому, що Україна має набагато більше можливостей для виробництва зброї, ніж грошей для її придбання. Данці вважають, що є сенс допомогти Україні купити більше самохідних гаубиць "Богдана" вартістю 2,5 мільйони доларів, які вона може побудувати за три місяці та обслуговувати самостійно, аніж постачати французькі аналоги "Цезар" по 4,2 мільйона доларів за одиницю. Данія не має власної великої оборонної промисловості, яку потрібно просувати, тому їй простіше робити те, що має сенс для України – допомагати їй купувати зброю, яку вона виробляє сама і яку може собі дозволити, ніж те, що створює робочі місця та доходи для вітчизняних виробників зброї.
Скандинави щиро солідарні з Україною
Якщо подивитися, хто є нашими найбільш палкими прихильниками і хто нас підтримує найпослідовніше, то це, звичайно ж, країни Скандинавії. Причини очевидні. По-перше, вони буквально на межі: для яких імперіалістична, агресивна Росія є прямою загрозою. По-друге, їхній історичний досвід говорить сам за себе. Тому вони підтримують нас не лише політично та економічно, а й емоційно. Це країни справжньої європейської культури, які вірять у цінності, у верховенство права. Я хотів би назвати конкретні приклади, і передусім Данію. Вона надає гуманітарну, військову та економічну підтримку, інвестує у відбудову. Пам’ятаю, коли ми подякували данським колегам за допомогу, вони відповіли: "Не треба нам дякувати – це ми повинні дякувати вам. Ви захищаєте Європу. Ви захищаєте нашу безпеку і нас самих". Оце, знаєте, не дипломатія, це справжня солідарність – таку думку в ексклюзивному коментарі OBOZ.UA висловив голова парламентського Комітету з питань зовнішньої політики та міжпарламентського співробітництва Олександр Мережко.
Ще одна причина підтримки – історична пам’ять і спільна культура безпеки. Ці країни ще з часів холодної війни відчували загрозу з моря від радянських підводних човнів. Тобто це не теоретична небезпека – вони реально жили під її тінню. А сьогодні вони мислять стратегічно. Невеликі країни, як Данія, Швеція чи Фінляндія, не мають великих армій, але мають сильну віру в міжнародне право. І саме тому вони допомагають Україні, бо бачать у нашій боротьбі захист світового правопорядку.
"Я пригадую, як у Швеції у музеї я побачив прапори Богдана Хмельницького і Мазепи. Це символи нашої спільної історії й боротьби. І коли я спілкуюся зі шведськими чи данськими колегами, то відчуваю це тепле ставлення. У Фінляндії, у Швеції, у Данії – всюди відчувається справжня дружба, щирість і готовність допомогти. Я не був у Норвегії, але під час міжпарламентського саміту ASEAN спілкувався з норвежцями, і вони теж говорили: "Ми з вами не лише тому, що боїмося Росії. Ми з вами, бо ви боретеся за ті самі цінності, за які стоїмо й ми". Я як юрист глибоко вірю: якщо суспільство виховане у дусі права, то воно не може залишатися байдужим до несправедливості. Тому ці держави допомагають Україні не з егоїзму, а з розуміння спільного блага. Вони пам’ятають Другу світову, знають, що означає заплющити очі на агресію, і не хочуть повторення цієї помилки", – зазначає Олександр Мережко.
На його думку, існує ще один важливий момент. Це країни, які завжди підтримували міжнародні інституції – ООН, права людини. Їх шокує те, що робить Росія: геноцид, масові злочини, руйнування. І вони не просто співчувають – вони діють.
"Коли я нещодавно був у парламенті Данії й говорив із головою комітету закордонних справ, мене вразила щирість і теплий тон розмови. У данському суспільстві, як і у шведському, панує щира симпатія до України. Це не лише позиція політичної еліти – це настрій усього суспільства. І це, мабуть, найцінніше", – констатує Олександр Мережко.