Роль Китаю в наближенні миру в Україні залишається суперечливою темою великої геополітики. Попри очікування Києва й Брюсселя, Китайська Народна Республіка так і не стала тим конструктивним посередником, на якого розраховували в Україні та в ЄС. Після повномасштабного вторгнення позиція Пекіна формально декларувалася як "нейтральна", але фактично залишалася проросійською: без прямої підтримки війни, уникає прямої критики Кремля й продовжує економічну співпрацю з російським режимом, фактично допомагаючи диктаторові Володимиру Путіну утримувати ресурсну базу війни. Офіційна риторика Пекіна ґрунтується на тезах про "європейську кризу з глобальними наслідками", відсутність постачання зброї сторонам конфлікту й контроль за експортом товарів подвійного призначення.

Відео дня

Сьогодні Китай намагається одночасно зберегти стратегічне партнерство з Москвою та економічні контакти з Києвом, просуваючи образ "чесного миротворця", який говорить про переговори, але не пропонує механізмів їх досягнення. Водночас паралельно Пекін ініціював "мирні формули" разом із країнами Глобального Півдня, зокрема з Бразилією, намагаючись показати, що жодне глобальне рішення неможливе без участі Китаю.

Постійні заяви міністра закордонних справ Китаю Ван Ї про підтримку територіальної цілісності України звучать дипломатично, але супроводжуються закликами врахувати "російські інтереси" й "усунути першопричини конфлікту". Такі формулювання повторюють кремлівські наративи й викликають скепсис у Києві. Однак у кулуарах Мюнхенської конференції з безпеки українська та китайська сторони обмінялися запрошеннями щодо взаємних візитів на рівні міністрів закордонних справ, які, найімовірніше, відбудуться найближчим часом.

На цьому тлі постає ключове питання: чи справді Китай зацікавлений у завершенні війни, чи для нього вигідніша затяжна нестабільність, яка послаблює Захід і зміцнює залежність Москви від Пекіна? І чи може Київ запропонувати Китаю щось більше, ніж сьогоднішню роль найбільшого експортера? Адже для України важливо не лише зрозуміти логіку китайської політики, а й визначити, чи здатна вона допомогти зупинити війну.

Власними думками щодо цих та інших питань в ексклюзивному інтерв’ю OBOZ.UA поділився надзвичайний і повноважний посол України, голова напрямку досліджень у сфері міжнародної політики фундації Пилипа Орлика Володимир Єльченко.

– Попри сподівання, Китай не відіграв конструктивної ролі у врегулюванні російсько-української війни, як очікували Європейський Союз та Україна. Яка нині позиція Китаю щодо війни? Чи зацікавлений він у її завершенні й на яких умовах і принципах?

– Я не думаю, що нам варто очікувати від Китаю якоїсь активної політики в нашому питанні. Китай діє за своїми довгостроковими принципами: не поспішати й не втягуватися там, де ризики перевищують вигоду. Так, економічно він обмежено, але все ж потерпає від війни – обриваються торговельні зв’язки зі Східною Європою. Був час, коли Китай розглядав територію України як частину свого інфраструктурного маршруту, умовного "шовкового шляху", й узагалі був зацікавлений в Україні. Згадайте період Віктора Януковича – тоді була велика зернова угода: Китай планував закуповувати значні обсяги української агропродукції. Було виділено кредити Україні, але історія закінчилася нічим. І зерна Китай не отримав у заявлених обсягах, і кредитів ми, по суті, не побачили.

Після цього інтерес до масштабної співпраці помітно охолов. Навіть за часів Петра Порошенка, попри офіційні візити президента до Пекіна, усе обмежилося словами. Ідеологічно Китай не надто комфортно почувається з політичною системою України – не через війну, а через сам формат нашої демократичної турбулентності.

Ще один показовий епізод – історія з "Мотор Січчю". Китай намагався отримати контрольний пакет акцій цього стратегічного підприємства, втрутилися американці через інтереси таких корпорацій, як Boeing. У підсумку ніхто нічого не отримав, а скандал залишився. Додайте дипломатичні провали – відсутність посла після смерті Сергія Камишева, затягування з новими призначеннями. Усе це створило відчуття, що китайський напрямок у нас постійно відсувають на другий план. Тому не дивно, що Китай не проявляє великого ентузіазму.

– До речі, про китайсько-бразильський мирний план. Його активно просували певний час у Пекіні, говорили про підтримку понад сотні держав. Чому він так швидко зник із порядку денного?

– Якби Китай був реально зацікавлений, він просував би цей план далі. Але документ був неконкретний – загальні формулювання про суверенітет, мир і роззброєння без механізмів. Україна та її союзники його не підтримали. Пекін зрозумів, що це не на часі, й відклав тему.

– Тобто ви вважаєте, що Китай не стане посередником ні зараз, ні згодом?

– Він радше спостерігатиме. Китай не проти ослаблення Росії, але й не зацікавлений у її повній поразці, що неодноразово підтверджував на офіційному рівні. Йому вигідне відволікання уваги Заходу від Азії, але не вигідний хаос. Тому Пекін не поспішає – чекатиме, як розвиватимуться події, і втрутиться лише тоді, коли з’явиться шанс отримати конкретний політичний або економічний результат.

– Цей миролюбний тон на Мюнхенській конференції з безпеки міністра закордонних справ КНР Ван Ї, коли він зустрівся з міністром закордонних справ України Андрієм Сибігою – це до чого? До того, що Сі Цзіньпін знову прагне зафіксувати нейтральну позицію щодо російсько-української війни, мовляв, ми поза процесом? Чи за цим може стояти ширша, серйозніша зміна китайської позиції?

– Ні, жодних змін я тут не бачу. Він просто підтвердив те, що ми знаємо вже багато років: китайська позиція – "за мир у всьому світі". Тобто Китай нікому нічого не винен, нікого ні в чому не звинувачує, він просто "за все хороше і проти всього поганого". Але він ніколи не піде на розрив із Росією, тим більше на її засудження, бо Китай цілком влаштовує ситуація, коли якщо й не повна залежність Росії від Китаю, то принаймні дуже серйозний вплив Китаю на все, що робиться в Росії та Росією.

– Пекін має реальні інструменти впливу на Москву для пришвидшення завершення війни – про це говорять і в Україні, і в Європі, і в США. Чи не здається вам, що українське керівництво, як і багато інших політиків, помилково переконали себе, що Сі Цзіньпін може, а найголовніше хоче вплинути на Путіна у процесі припинення війни?

– Я б також не став перебільшувати цей вплив Китаю, бо Росія занадто велика держава, щоб її можна було повністю контролювати. Але Китай поступово до цього йде, і сьогодні його влаштовує те, що він отримує багато корисних копалин за дуже низькими цінами. І будуть продовжуватися ці загальні слова, загальні розмови ні про що.

Так, Китай напряму, можливо, не постачає РФ зброї. Але давно не секрет, що Китай із самого початку повномасштабного вторгнення постачав Росії окремі компоненти, зокрема для безпілотників. Зафіксувати це складно, але це є і, ймовірно, буде продовжуватися. І на цьому Китай також непогано заробляє і відмовлятися не буде, як не буде й сильно тиснути на Кремль щодо війни в Україні. І ще раз скажу: перебільшувати вплив Сі Цзіньпіна на Володимира Путіна не варто. Немає такого впливу, щоб одним дзвінком зупинити війну.

– За ці роки війни не відбулося особистої зустрічі Володимира Зеленського із Сі Цзіньпіном. На ваш погляд, чи могла б така зустріч на щось вплинути?

– Якби така зустріч реально відбулася раніше, вона могла б на щось вплинути. Можливо, нашому президентові вдалося б у розмові переконати свого китайського колегу в чомусь важливому. Але саме те, що ця зустріч досі не відбулася і перспектив її я не бачу, свідчить про те, що Китай у ній не дуже зацікавлений. Він просто не бачить, яку користь отримає саме для себе.

Бути втягнутим у чергове "посередництво"? Ми вже, слава Богу, наїлися посередництва з боку президента США Дональда Трампа. Нам для повного щастя ще не вистачає, щоб і пан Сі почав надсилати своїх посередників, які умовлятимуть Україну від чогось відмовитися.

Я не бачу жодних ідей із боку Китаю, які б відрізнялися від тих, що Україна вже неодноразово відкидала: торгівля територіями, ефемерні гарантії безпеки на папері, запевнення, що Китай не втручатиметься у внутрішні справи України. Він і так не втручався – Китай далеко від України і має передусім економічні інтереси.

Але й тут треба чесно сказати: Україна зараз не в тому стані, щоб бути для Китаю надзвичайно привабливою. У нього є Білорусь, є Словаччина, є Угорщина, є арабські країни. Тобто в регіоні Китай уже досить серйозно закріпився. Щодо України, так, є якісь відносини, є млява торгівля. Колись вона була значною – десятки мільярдів доларів, передусім закупівля української сировини та агропродукції. Але під час війни я не думаю, що це для Китаю критично цікаво.

Лідери можуть зустрітися десь на багатосторонньому майданчику, скажімо, на Генеральній асамблеї ООН у Нью-Йорку. Але перспектив серйозного візиту – чи Зеленського до Пекіна, чи Сі Цзіньпіна до Києва – я поки не бачу.

– Проєкт "китайської Європи", про який ви згадували: Білорусь, Угорщина, Словаччина – там китайці мають значний економічний, а подекуди й політичний вплив. Чи цікавить Китай Україна з погляду залучення до такої конфігурації? Адже мати посеред Європи повноцінний острів під своїм впливом – це для Пекіна серйозно.

– Щоб отримати Україну союзником і створити якийсь "четверик" – це зовсім інші речі. Китай нікуди не поспішає. Коли війна завершиться – невідомо як і чим, – тоді Китай, можливо, подумає, як залучити Україну. Але політична система, яка існує сьогодні в Україні, не зміниться в бік білорусизації, і вже точно Україна не стане частиною "русского міра".

Якщо ж Україна стане частиною Європейського Союзу – навіть не членом, а просто настільки інтегрованою, що буде невіддільною частиною європейського простору, тоді всі розмови про її "перетягування" взагалі втратять сенс. Так, членство Словаччини чи Угорщини в ЄС не заважає Китаю проводити з ними окрему політику. Але це не означає, що вони вийдуть із ЄС і стануть зоною китайського впливу. Це нереалістично.

– Багато хто вважає, що Україні, у принципі, нема чого запропонувати Китаю, але ж при всьому цьому він залишається найбільшим торговим партнером України. Митниця повідомила про імпорт із Китаю минулого року на суму 19,2 мільярда доларів, що на третину більше від показників 2024 року. Це все одно цифри, які не дуже цікавлять Китай?

– Це дивлячись, із чим порівнювати. Я не знаю останніх цифр, але йшлося майже про трильйон доларів товарообігу Китаю зі Сполученими Штатами і приблизно 800 мільярдів – з Європейським Союзом. А тепер порівняйте трильйон із десятьма мільярдами. Де тут реальний інтерес Китаю?

Так, суто гіпотетично китайці чудово розуміють, що Україна – це велика територія, родючі чорноземи, значний ресурсний потенціал. І справді можна багато чого корисного отримати від нашої держави. Але я знову повторю: за тієї політичної системи, яка сьогодні існує в Україні та яка навряд чи зміниться в іншому напрямі, цей інтерес Китаю може залишатися хіба що на папері.

Китай чекатиме. Можливо, чекатиме, поки, умовно кажучи, "зірки зміняться" й Україна стане такою, як за часів Віктора Януковича. Тоді можна було б спробувати знову наблизити її до себе або взяти під серйозніший контроль. Але я в це абсолютно не вірю.

– Тоді виходить, що російське бачення завершення війни Китаю вигідніше, ніж нейтральний сценарій?

– Саме тому я й сказав, що його позитивно-нейтральна позиція щодо Росії зберігатиметься. Нас Китай і надалі годуватиме стандартними формулами про мир у всьому світі, про недоторканність українських кордонів, про повагу до державного суверенітету й територіальної цілісності України. Але ми й без цих декларацій знаємо, що таке суверенітет і територіальна цілісність.

– Післявоєнне відновлення України? Чи варто допускати Китай до цього процесу? Посол Китаю в Україні нещодавно опублікував статтю, де зазначив, що Китай готовий "використати свої сильні сторони для взаємовигідної співпраці після завершення війни". Натяк цілком прозорий.

– По-перше, до післявоєнного відновлення ще дуже далеко. І говорити про це як про практичну площину – зарано. По-друге, якщо ми хочемо, щоб у нас було все китайське, – будь ласка. Але я не думаю, що цього хоче більшість українців. Мені здається, що люди воліли б бачити в Україні німецькі, французькі, британські компанії, а не повну залежність від китайських технологій, надійність яких ще треба перевірити. Якщо ми рухаємося до Європейського Союзу, то логічно орієнтуватися саме на європейських партнерів. Принаймні я особисто цього й хотів би.

– Повертаючись до заяв Ван Ї: він знову підтримав ідею включення Європи до переговорного процесу, тоді як Кремль цьому постійно противиться. Це знову прояв китайської нейтральності? Чи Пекін боїться можливого пакту між Володимиром Путіним і Дональдом Трампом?

– У такому пакті Китай, безумовно, не був би зацікавлений. Але він реалістично дивиться на ситуацію і прекрасно розуміє, що подібного пакту не буде. Усі ці фантазії про якісь десятки трильйонів доларів, про тунелі під Беринговою протокою – це приблизно з тієї ж серії, що й колонізація Марса. Китай чудово розуміє реальність.

Деякі експерти вважають, що однією із найбільших помилок Дональда Трампа було припущення, ніби Росію можна відірвати від Китаю. Це нереально. Їхні політичні системи схожі: якщо в Росії режим уже повністю тоталітарний, то в Китаї – жорстко авторитарний із тенденцією до подальшої концентрації влади. Це не Північна Корея, але й точно не західна демократія. Ці системи доповнюють одна одну. Плюс – вигідна торгівля, доступ до російських енергоресурсів і корисних копалин. Тому ідея "відірвати Росію від Китаю" або навпаки – це, на мою думку, безперспективне завдання.

– Тобто "зворотний Ніксон", про який мріє Трамп, не спрацює? Чи все ж таки можна зіграти на історичних протиріччях між Росією та Китаєм? Адже особливої дружби там також не проглядається у довгостроковій перспективі...

– Історичні протиріччя були завжди. Так, Китай ніколи не відмовлявся від історичних претензій на території, які колись відійшли до Російської імперії. На китайських картах досі використовуються старі китайські назви для частини Сибіру й Далекого Сходу – зокрема для районів сучасного Хабаровська та Владивостока. Згадайте період правління Йосипа Сталіна, потім конфлікт за острів Даманський за часів Мао Цзедуна. Періоди були різні. Але знову ж таки, різких дій не буде. Китай чекатиме, аби спокійно усе це взяти. Якщо треба, то і 50, і 100 років чекатиме. Він мислить століттями. Але стратегічно ця тема нікуди не зникла. Тому, так, справжньої любові там ніколи не було. Але нині – період прагматичного партнерства. Китай економічно зацікавлений, а Росія значною мірою залежна від Китаю – фінансово, технологічно, торгівельно.

Утім, це не означає, що Сі Цзіньпін може просто підняти слухавку й наказати Путіну зупинити війну. По-перше, він цього не робитиме. По-друге, навіть якби зробив, я не впевнений, що це дало б результат. Отже, ілюзії тут зайві. Китай діятиме виключно з власних інтересів – спокійно, прагматично й без поспіху.