Саміт НАТО в Анкарі: головні конфлікти союзників, непрості рішення щодо України та майбутнє Альянсу. Інтерв’ю з Котовим

Саміт НАТО в Анкарі 7-8 липня може стати одним із найважливіших для Альянсу з моменту початку повномасштабної війни Росії проти України. Утім, цього разу головна інтрига полягає вже не лише у стримуванні Кремля чи обсягах допомоги Києву. Вперше за багато років союзники змушені шукати відповіді на значно ширше питання: як зберегти єдність НАТО в умовах непередбачуваності американської політики та поступової трансформації ролі США у світовій системі безпеки.

Парадокс нинішньої ситуації полягає у тому, що Альянс входить у саміт із найкращими за десятиліття військово-економічними показниками. Практично всі країни-члени досягли мінімального рівня оборонних витрат, Європа рекордними темпами нарощує виробництво озброєнь, а східний фланг НАТО суттєво посилюється новими військовими структурами. Проте одночасно між союзниками зростає стратегічна недовіра щодо майбутньої ролі Вашингтона. Серія заяв адміністрації Дональда Трампа про перегляд американських безпекових зобов'язань змусила європейські столиці замислитися над сценаріями, які ще донедавна здавалися суто теоретичними.

Саме тому в Анкарі обговорюватимуть не лише оборонні бюджети, військове виробництво чи підтримку України. На порядку денному фактично стоїть майбутня модель європейської безпеки: чи здатна Європа створити власну систему оборони, наскільки довго вона залишатиметься залежною від американської "парасольки" та як забезпечити стабільність Альянсу незалежно від політичних змін у Вашингтоні.

Для України цей саміт також має особливе значення. Попри відсутність очікувань щодо формального запрошення до НАТО, саме зараз вирішуватиметься архітектура довгострокової підтримки Києва – від військової допомоги й розвитку спільного виробництва озброєнь до інтеграції українського оборонно-промислового комплексу в європейську систему безпеки.

Своїми думками щодо цих та інших питань у ексклюзивному інтерв'ю OBOZ.UA поділився кандидат наук з державного управління, голова Центру розвитку державної стратегії та публічної політики Ілля Котов.

– Саміт НАТО в Анкарі. Офіційно заявляється, що зустріч буде присвячена оборонним витратам, військовому виробництву, стримуванню та підтримці України. Але зазначається, що специфіка цього разу буде іншою, ніж у попередні роки. У 2024 році головною темою була підтримка України – зрозуміло чому. У 2025 році – Дональд Трамп, питання заспокоєння союзників, збільшення оборонних видатків. Зараз, здається, в Альянсі визначатимуться, чи залишаються вони справді союзниками. Чи все ж Сполучені Штати вже відіграють іншу роль у НАТО. Чого, власне, ви очікуєте від саміту?

– Дійсно, на саміті обговорюватиметься широке коло питань взаємодії між союзниками і не в останню чергу йтиметься і про продовження підтримки України. Постійний представник США при НАТО Вітакер заявив, що саміт здивує всіх у контексті України. Я б звернув особливу увагу саме на цю заяву. Хоча, звичайно, на першому місці стоятиме питання фінансової взаємодії всередині Альянсу. Президент Трамп і надалі просуватиме свою позицію про те, що європейські держави мають брати на себе якомога більше відповідальності за власну безпеку. Водночас хочу наголосити – у цьому немає нічого принципово нового. Останнім часом ми часто чуємо, що Трамп виступає проти НАТО.

Ідея про те, що Європа повинна фінансувати більшу частину витрат на функціонування Альянсу, для США не нова. Фактично ця дискусія розпочалася ще у 1970-х роках. Тоді ситуація була дещо іншою. Президент виступав за збереження чинної моделі, а Конгрес і Сенат наголошували, що досить витрачати кошти на американський контингент у Європі – ці ресурси потрібні всередині країни. Європейські держави повинні самостійно розвивати власну оборону. І, відверто кажучи, це цілком справедливо. Саме це буде питанням номер один.

– Парадокс ситуації полягає у тому, що за словами генерального секретаря блоку Рютте, Альянс входить у саміт із найвищими оборонними витратами у своїй історії, рекордними темпами переозброєння та безпрецедентною увагою до питань безпеки. Проте недовіра між союзниками щодо майбутньої ролі Вашингтона в європейській безпеці все рівно зростає, як і критика блоку з боку Трампа.

– Хочу наголосити – Марк Рютте уміє працювати з Трампом, уміє доносити свою позицію. Він продемонстрував, що європейські країни вже збільшили оборонні видатки. Безумовно, не обійдеться без критики з боку американського лідера на адресу тих держав, які ще далекі від показника у 5 % ВВП на оборону. Але це нормальний робочий процес. Він не має перетворитися на сварку. Європейські країни вже значно просунулися у питанні фінансування власної оборони без колишньої залежності від США. Тобто формується доволі проста концепція.

Найважливіше – Сполучені Штати не вийдуть із НАТО. Це принциповий момент. Натомість формується інша модель – європейські держави повинні самостійно забезпечувати оборону континенту без постійного розрахунку на американські сухопутні війська. Водночас США й надалі забезпечуватимуть для НАТО ядерне стримування. У ядерному компоненті для протидії Росії європейські держави поки що суттєво поступаються як за кількістю, так і за можливостями засобів ядерного стримування. Саме навколо цієї концепції й будуватиметься подальша дискусія.

– Яким чином європейці можуть пом’якшити ситуацію, яка сьогодні склалася щодо Альянсу?

– Важливим питанням, яке, на мою думку, розглядатиметься, стане інвестування у військово-промисловий комплекс США. Саме це і потрібно Трампу, який розраховує на європейські інвестиції у виробництво ракет для систем Patriot та самих комплексів, які сьогодні вкрай необхідні як Україні, так і Європі. Після подій на Близькому Сході ми добре бачимо, що запаси таких ракет істотно скоротилися, тому виробництво необхідно нарощувати. Це питання також буде предметом обговорення.

Окремо говоритимуть і про ситуацію на Близькому Сході. Якщо коротко, то Трампу потрібна насамперед політична підтримка європейських союзників. Так, обговорювалися можливі місії із забезпечення безпеки судноплавства або відновлення повноцінної роботи Ормузької протоки. Але, відверто кажучи, головне для нього – політичне визнання того, що Іран є проблемою не лише США, а й усього Альянсу. На його думку, цього політично буде достатньо. Натомість Сполучені Штати готові активніше долучитися до посилення тиску на Росію.

– Ви вважаєте, певний розмін можливий: Європа допомагає у питаннях, пов'язаних з Іраном, а США – у питаннях тиску на РФ?

– З'являється дедалі більше інформації – як від Вітакера, так і з інших джерел – що на столі у Трампа вже лежить новий пакет жорстких економічних і політичних санкцій проти Росії. Схоже, після саміту G7 він остаточно дійшов висновку, що з чинним керівництвом Росії домовитися неможливо, а Володимир Путін постійно вводить його в оману. Відтак, Кремль розуміє лише мову сили, і Трамп готовий діяти саме таким способом. Водночас від союзників він очікує аналогічної політичної підтримки щодо Близького Сходу. На мій погляд, це цілком логічний підхід. Кожна сторона має отримати своє. Україна ж, найголовніше, має отримати від держав НАТО довгострокові зобов'язання щодо фінансування військово-промислового комплексу та постачання озброєнь на суму близько 70 мільярдів. І це, відверто кажучи, вже майже гарантований результат. Залишається лише питання, чи не буде ця сума збільшена до 150 мільярдів – приблизно 70 мільярдів цього року і ще 70 наступного, плюс додаткове фінансування. Це також стане сигналом, що Росія залишається головною загрозою для Альянсу. І, звичайно, це буде чітким сигналом для Володимира Путіна, що його розрахунок на припинення міжнародної підтримки України не справдиться. Не виключаю навіть оголошення нових американських санкцій безпосередньо під час саміту, якщо Трампа влаштують пропозиції європейських партнерів. Це стане ще одним додатковим стимулом для Росії зрозуміти, що завершити війну доведеться на справедливих умовах.

– Тобто, на нас очікує жорстке протистояння? Адже окрім питань Ірану та України, проблемними залишаються й оборонні витрати союзників, зменшення американських військ у Європі. Чи масштаб проблем усередині НАТО між європейськими союзниками та США перебільшений?

– Я не думаю, що ми побачимо таке протистояння. Якби між сторонами не було взаєморозуміння, то й саміт G7 пройшов би зовсім інакше. Отже, усі зробили певні висновки, і Трамп також. Ми маємо розуміти, що вимога збільшити оборонні витрати – це не особиста ідея Трампа. Вона далеко не нова. Так само питання можливого скорочення американської військової присутності в Європі не є новим. Воно порушувалося ще у 1970-х і 1980-х роках. І щоразу це було насамперед фінансове питання, а не політичне. Значна частина американського суспільства вважає, що США повинні більше економити бюджетні кошти й менше витрачати на утримання військових контингентів за кордоном. Можливо, частину цих ресурсів доцільніше було б спрямовувати на інші напрями, зокрема на Близький Схід, але це вже окрема дискусія.

Щодо 5 % від ВВП на оборону, то найважливіше те, що Марк Рютте вже представив Дональду Трампу відповідні розрахунки. Ми бачили цю презентацію в Білому домі. Було чітко показано, що за останні роки європейські держави суттєво збільшили витрати на оборону. Значна частина цих коштів, до речі, надходить саме до економіки США. Крім того, чимало коштів спрямовується на підтримку України через закупівлю американського озброєння та співпрацю з військово-промисловим комплексом США. Це абсолютно нормальний процес. Саме тому я впевнений, що значна частина майбутнього пакета допомоги обсягом близько 70 мільярдів буде використана для закупівлі або ліцензійного виробництва в Європі ракет до американських систем Patriot. Фактично виходить замкнене коло – США закликають Європу більше витрачати на оборону, а значна частина цих коштів повертається в американську економіку. І в цьому немає нічого дивного.

Водночас не варто забувати про ще один ключовий фактор – американське ядерне стримування. Воно сьогодні є надзвичайно важливим, особливо з огляду на поведінку російського керівництва. Європейські країни не мають таких можливостей у ядерній сфері, тому природно розраховують на підтримку США. А якщо розраховують – мають робити свій внесок у спільну безпеку. Якщо оцінювати ситуацію з точки зору інтересів України, то збільшення європейських оборонних витрат і тісніша співпраця зі США є для нас безумовним плюсом.

– Ще один ключовий блок саміту – майбутня модель оборони Європи. Але як це часто буває у нинішній Європі, на сьогодні фактично сформувалися два табори. Прихильники посилення європейської оборони: Німеччина, Франція та частина керівництва ЄС виступають за розвиток власного ВПК, створення європейських систем ППО та зменшення залежності від американських постачальників. Логіка проста: якщо США дедалі більше віддаляються, Європа має навчитися захищати себе самостійно. Прихильники збереження американської моделі: Польща, країни Балтії, Румунія та частково Північна Європа вважають, що російська загроза існує вже зараз, розбудова європейського ВПК потребує років, а американська зброя потрібна негайно.

– Модель оборони Європи може бути автономною, якщо ми говоримо про звичайні сили стримування на суходолі. Саме навколо цього, на мою думку, і має будуватися майбутня система європейської безпеки. Причому ключову роль у ній повинна відігравати Україна. Хочу це особливо підкреслити. Ми маємо унікальний бойовий досвід і величезну військову експертизу. Нам є чим поділитися з партнерами. Ми бачимо розвиток безпілотних технологій, систем радіоелектронної боротьби та багато інших сучасних напрацювань. Те саме стосується й розвитку систем протиракетної оборони. Не випадково Трамп погодився розглядати питання передачі відповідних ліцензій. Адже створення таких систем – це процес не одного року, а цілих десятиліть. Якщо США погоджуються на таку співпрацю вже зараз, це означає, що їм продемонстрували реальні напрацювання і вони бачать перспективу. Нам бракує лише окремих американських технологій. У цьому напрямі ми вже дуже активно просуваємося, і це також великий плюс для Європи.

У той же час, це зовсім не означає, що США залишають НАТО. Вони залишаються в Альянсі, залишаються в рамках статті 5 Вашингтонського договору й продовжують забезпечувати ядерне стримування. Вони мають зберегти свою ядерну парасольку. Це дозволить європейським державам не витрачати величезні ресурси на створення власного повноцінного ядерного потенціалу. Саме так і формується ефективний розподіл відповідальності. Саме в цій сфері їхні можливості значно перевищують європейські, і найближчими десятиліттями це навряд чи зміниться. Тому тут немає підстав говорити про якийсь конфлікт. Часто можна почути, що Трамп хоче зруйнувати НАТО. Я не є його прихильником і нікого не виправдовую. Я лише аналізую факти, які свідчать про те, що немає нічого поганого в тому, щоб європейські країни були здатні самостійно вести бойові дії на суходолі. Усі вони мають спільну загрозу – Росію. Тому вони повинні бути готовими захищати себе власними силами. А у питаннях ядерного стримування й надалі можуть спиратися на Сполучені Штати.

– Так, але тоді з боку США не лунало заяв про те, що вони можуть не захищати союзників, якщо Росія нападе на країни, які не витрачають недостатньо на оборону, як того бажає Трамп. І той же Вітакер, як і раніше сам Трамп говорили, що тих, хто не платитиме достатньо, США можуть не захищати, або принаймні позбавити відчутно американської підтримки. На вашу думку, чи намагатиметься Трамп умовно розділити Європу на "хороших" і "поганих" союзників – з одними максимально співпрацювати, а на інших посилювати тиск?

– Чи будуть певні настанови? Безумовно, будуть. Це Дональд Трамп, і це цілком прогнозовано. Думаю, критика стосуватиметься Іспанії, Італії, Німеччини – насамперед тих держав, які ще не досягли бажаного рівня оборонних витрат. Але це не повинно вплинути на підсумковий документ саміту. Для цього існує Генеральний секретар НАТО, який має забезпечити компроміс між союзниками. Є також статут НАТО. Навіть якщо Трамп зробить гучну заяву, це ще не означає, що вона автоматично перетвориться на рішення Альянсу. НАТО працює не так. Існують чіткі зобов'язання всіх держав-членів. Вони стосуються як європейських країн, так і Сполучених Штатів. Президент США не може одноосібно змінити ці правила. Є ще Конгрес, Сенат та інші американські інституції, які також впливають на політику. До речі, зараз частина республіканців у Конгресі закликає якнайшвидше посилити американську військову присутність у Польщі та на східному фланзі НАТО. Тобто навіть усередині Республіканської партії існують різні погляди.

Трамп – політик, і він говорить те, що подобається його виборцям. Попереду виборчий цикл, тому подібна риторика цілком очікувана. Ми можемо почути різкі чи навіть суперечливі заяви. Але важливо розуміти, що між заявами й реальними діями існує велика різниця. Чи критикуватиме він окремі країни? Так. Чи вплине це на загальний результат саміту? Я переконаний, що ні. Водночас не виключаю, що до фінального комюніке можуть увійти положення щодо Близького Сходу та можливої участі європейських держав у забезпеченні безпеки судноплавства в Ормузькій протоці. Якщо це станеться, Трамп отримає те, чого прагне, а Європа й Україна – посилення американського тиску на Росію.

– Повернімося до України та фінансування. Ви вже згадували 70 мільярдів, які можуть погодити на цьому саміті. Але вже зараз виникають певні труднощі. Кілька тижнів тому Марк Рютте запропонував, щоб кожна країна спрямовувала на підтримку України 0,25 % свого ВВП. Водночас низка великих економік поставилася до цієї ідеї досить стримано. Чи не повториться така сама історія і з пакетом у 70 мільярдів? Уже повідомлялося, що Італія висловила певні застереження щодо продовження програми фінансування України у 2027 році. Крім того, ми знаємо, що чинна адміністрація США загалом не підтримує модель прямого фінансування.

– Я б не сказав, що США негативно ставляться до такого механізму. Вони просто не хочуть брати безпосередню фінансову участь у ньому.

– Вони хочуть, щоб союзники купували американське озброєння.

– Саме так. Для Сполучених Штатів це цілком прийнятний варіант. Вони прекрасно розуміють, що значна частина європейських коштів усе одно буде спрямована до американського військово-промислового комплексу через закупівлю озброєння, боєприпасів і виробництво продукції за американськими ліцензіями. Саме тому така модель їх цілком влаштовує.

– Чи не може виникнути проблема в тому, що США лобіюватимуть закупівлю американського озброєння, а європейці не захочуть витрачати кошти в американському військово-промисловому комплексі? Наприклад, Франція, наскільки я розумію, наполягає на тому, що ці кошти мають залишатися в Європі. Саме про це говорить Емманюель Макрон.

– У такому разі потрібно й надалі розвивати спільні європейські програми, зокрема, у сфері протиракетної оборони. Саме цим шляхом Україна та європейські партнери зараз і рухаються. Це правильний і перспективний напрям. Потрібно просто довести його до практичного результату. Тоді значна частина коштів дійсно залишатиметься в Європі. Звичайно, кожна країна хотіла б отримати свою частку оборонних замовлень. Але треба чесно сказати – не всі держави мають виробничі можливості для виготовлення того озброєння, яке сьогодні критично потрібне Україні. У цьому немає нічого образливого. Ми не обираємо між США та Європою. Просто окремі види озброєння можуть виробляти лише ті країни, які мають відповідні технології та виробничі потужності. Саме тому Сполучені Штати не заперечуватимуть проти такої моделі, хоча й не братимуть безпосередньої фінансової участі.

Водночас будуть і європейські країни, які політично підтримуватимуть Україну, але не захочуть брати на себе додаткові фінансові зобов'язання. Наприклад, словацький прем’єр Роберт Фіцо вже висловлював сумніви щодо нових пакетів допомоги. Але ми знаємо, що він неодноразово змінював свою позицію вже під час остаточного ухвалення рішень. Саме тому не варто робити передчасних висновків.

Щодо 70 мільярдів, то ця сума якраз і виглядає компромісною альтернативою. Спочатку Марк Рютте пропонував механізм у розмірі 0,25 % ВВП кожної держави. Але для багатьох країн це надто велике навантаження, причому для кожної держави воно різне. Якщо подивитися на Німеччину, вона і без того є одним із найбільших донорів України. Тому прив'язувати допомогу ще й до фіксованого відсотка ВВП було б надто складно. Натомість фіксована сума – близько 70 мільярдів – виглядає більш реалістичною й прийнятною для більшості союзників. Мені здається, саме такий варіант і має найбільші шанси бути підтриманим. Кажуть, що треба просити більше, щоб у підсумку отримати компроміс. Можливо, саме так і діяв Марк Рютте – спочатку запропонував максимальний варіант, а потім вийшов на суму, яка буде розподілена між союзниками за справедливим принципом. Але найголовніше тут навіть не гроші. Найважливіше – політичний сигнал Володимиру Путіну, що його розрахунок на втому Заходу й припинення підтримки України не справдився. НАТО ще раз підтвердить готовність підтримувати Україну в найближчі роки.

– Ще один фактор, який може змусити Путіна замислитися – інтеграція українського військово-промислового комплексу в європейські оборонні проєкти. На вашу думку, чи стане цей саміт реальним поштовхом до прискорення цього процесу? Чи очікуєте ви конкретних рішень?

– Так, очікую. Але далеко не всі рішення будуть публічними. У сфері військово-промислового комплексу це абсолютно нормально. Я переконаний, що вже зараз існує чимало спільних виробничих проєктів між Україною та європейськими партнерами як на території України, так і в країнах Європейського Союзу. Результати роботи окремих із них ми вже бачимо на практиці. Тому позитивні рішення будуть, але далеко не про всі з них повідомлятимуть відкрито. Якщо буде затверджено фінансування, то частина цих коштів, безумовно, піде саме на розвиток таких спільних виробництв. Не варто очікувати гучних заяв про відкриття кожного нового підприємства. Під час війни значна частина інформації повинна залишатися закритою з міркувань безпеки. Це нормальна військова практика. Те, що адміністрація США готова розглядати передачу ліцензій, свідчить про одне – Україна вже має реальні напрацювання і конкретні проєкти. Це не історія про перспективу через 10 чи 15 років. Це означає, що партнерам показали чіткий план дій, і вони вважають його реалістичним.