Блог | Західний вектор в політиці Узбекистану
Будьте першими у курсі головного — підпишіться на Новини на OBOZ.UA у Google
Узбекистан послідовно розширює економічні та міграційні зв’язки за межами російського простору, прагнучи зменшити односторонню залежність від РФ та інтегруватися у глобальні економічні структури. Одним із ключових напрямів цієї політики є завершення переговорного процесу щодо вступу до Світової організації торгівлі (СОТ), а іншим — диверсифікація напрямів легальної трудової міграції, зокрема через розвиток співпраці зі США та країнами Європи й Азії.
Узбекистан диверсифікує зовнішньоекономічні зв’язки та зменшує залежність від Росії
Узбекистан підтвердив намір завершити процес приєднання до СОТ у 2026 році. За заявою спеціального представника президента Узбекистану з питань СОТ А. Урунова, переговори з країнами-членами організації перейшли на більш просунутий етап. Показовим є скорочення кількості неврегульованих питань, що свідчить про поступове усунення основних зауважень партнерів.
За інформацією узбецької сторони, з березня цього року країна привела у відповідність до вимог СОТ 190 нормативно-правових актів. Зокрема, було внесено зміни до законодавства у сферах санітарних і фітосанітарних заходів та безпеки харчової продукції, а також підготовлено законопроєкти щодо застосування антидемпінгових, компенсаційних і захисних заходів. Крім того, в країні створено єдиний Комітет з безпеки харчової продукції.
За словами голови робочої групи з питання вступу Узбекистану до СОТ, посла Республіки Корея Чхве Сон Йона, Ташкент уже уклав 31 із 34 двосторонніх угод щодо умов доступу на ринки. Переговори щодо трьох угод, що залишилися, перебувають на завершальній стадії. Представники країн-членів СОТ водночас закликали Узбекистан прискорити ухвалення низки законодавчих актів і продовжити структурні реформи, зокрема модернізацію державних підприємств, удосконалення системи підтримки сільського господарства та підвищення прозорості ділового середовища. Наступне засідання робочої групи заплановано на кінець осені.
Просування Узбекистану до членства у СОТ має не лише торговельно-економічне, а й стратегічне значення. Вступ до організації передбачає адаптацію національного законодавства до міжнародних торговельних правил, розширення доступу до зовнішніх ринків та поглиблення інтеграції у глобальну систему торгівлі. Для Ташкента це також означає зменшення залежності від окремих регіональних економічних центрів та розширення можливостей для залучення інвестицій і розвитку торговельних відносин із широким колом партнерів.
Цей процес вписується у ширшу тенденцію диверсифікації зовнішньоекономічної та зовнішньополітичної стратегії Узбекистану. Ташкент активізує взаємодію з Європейським Союзом, США, міжнародними фінансовими організаціями, Південною Кореєю, Японією та іншими азійськими державами. Водночас відносини з Росією зберігають важливе економічне значення, однак дедалі більше набувають прагматичного характеру.
Особливого значення в цьому контексті набуває прагнення Узбекистану мінімізувати ризики, пов’язані з посиленням санкційного тиску на Росію. Ташкент зацікавлений у збереженні економічних відносин із Москвою, але водночас не хоче, щоб залежність від російського ринку обмежувала його доступ до інших центрів світової економіки. Таким чином, йдеться не стільки про розрив із Росією, скільки про формування більш збалансованої моделі зовнішньоекономічних зв’язків.
Диверсифікація трудової міграції
Аналогічна тенденція спостерігається у сфері трудової міграції. Росія досі залишається найбільшим зовнішнім ринком праці для громадян Узбекистану, однак Ташкент послідовно розширює географію організованого працевлаштування, намагаючись зменшити залежність від одного напрямку.
Показовою у цьому контексті стала активізація співпраці зі США. Директор Агентства з міграції Узбекистану Беҳзод Мусаєв провів зустріч із послом США в Узбекистані Джонатаном Геником, під час якої сторони обговорили розвиток співпраці у сфері легальної трудової міграції та реалізацію пілотних проєктів із працевлаштування громадян Узбекистану у США.
Узбецька сторона представила підходи до модернізації системи трудової міграції відповідно до міжнародних стандартів, диверсифікації зарубіжних ринків праці, підготовки кандидатів до роботи за кордоном та посилення захисту прав і законних інтересів трудових мігрантів.
Окрему увагу було приділено пілотним проєктам із працевлаштування громадян Узбекистану в аграрному секторі США, включно з оформленням необхідних документів. За підсумками зустрічі сторони домовилися налагодити взаємодію між Агентством з міграції та консульською службою посольства США, організувати обмін інформацією та попередню координацію співбесід із роботодавцями й подання документів.
Йдеться про поки що обмежений за масштабами напрям, однак його політичне та стратегічне значення є більшим за безпосередню кількість учасників таких програм. Створення легальних каналів працевлаштування у США демонструє прагнення Ташкента сформувати альтернативні механізми трудової міграції та зменшити критичну залежність від російського ринку.
За оцінками, у Росії працюють близько 1,3–1,5 млн громадян Узбекистану. Значна залежність від російського ринку праці протягом тривалого часу була важливим фактором економічної взаємозалежності двох держав. Трудова міграція забезпечувала значні грошові перекази до Узбекистану, тоді як Москва отримувала додатковий важіль економічного та соціального впливу на країну.
Сьогодні Ташкент поступово намагається змінити цю модель. Узбекистан розвиває організоване працевлаштування громадян у Німеччині, Великій Британії, Південній Кореї, Японії, Об’єднаних Арабських Еміратах та інших країнах. Поява у цьому переліку США є ще одним свідченням розширення географії міграційної політики.
Зменшення монопольного впливу Росії
Диверсифікація трудової міграції має для Узбекистану не лише економічне, а й довгострокове політичне значення. Чим ширшим є перелік країн, до яких громадяни можуть легально виїжджати на роботу, тим менша залежність країни від одного ринку праці та пов’язаних із ним економічних і політичних ризиків.
Водночас не варто розглядати цей процес як однозначний розворот Узбекистану від Росії. Москва залишається важливим торговельним партнером, джерелом зайнятості для значної частини узбецьких громадян та одним із ключових економічних контрагентів Ташкента. Проте сама структура відносин поступово змінюється: Росія дедалі менше виступає як безальтернативний центр економічної та зовнішньополітичної орієнтації Узбекистану.
Ташкент дедалі активніше виходить із логіки односторонньої залежності та переходить до моделі багатовекторної економічної взаємодії. Членство в СОТ, розвиток співпраці зі США у сфері трудової міграції, розширення партнерства з Європою та країнами Азії є складовими одного стратегічного процесу — формування більш автономної та диверсифікованої системи міжнародних зв’язків.
Для Росії це означає поступове скорочення традиційних важелів впливу в Узбекистані та, ширше, необхідність адаптації до нової реальності Центральної Азії. Держави регіону не відмовляються від співпраці з Москвою, але дедалі активніше використовують конкуренцію між різними центрами сили для розширення власного простору маневру.
У випадку Узбекистану така політика дозволяє одночасно зберігати прагматичні відносини з Росією та створювати альтернативні економічні, торговельні й міграційні канали. У довгостроковій перспективі це посилює самостійність Ташкента у прийнятті зовнішньополітичних рішень і сприяє його глибшій інтеграції у глобальні економічні структури.
Отже, вступ до СОТ і диверсифікація трудової міграції є не ізольованими економічними заходами, а елементами ширшої стратегії Узбекистану зі зменшення односторонніх залежностей. Ташкент прагне перейти від моделі, в якій Росія відігравала домінуючу роль у низці ключових сфер, до більш збалансованої системи партнерств із США, Європою, країнами Азії та Близького Сходу. Це поступово посилює економічну та зовнішньополітичну автономію Узбекистану й водночас об’єктивно зменшує можливості Росії використовувати економічну залежність як інструмент впливу в Центральній Азії.
Узбекистан поглиблює військове партнерство зі США на тлі трансформації безпекової архітектури Центральної Азії
Узбекистан поглиблює військове співробітництво зі США, що свідчить про поступову трансформацію безпекової архітектури Центральної Азії та прагнення Ташкента зменшити залежність від традиційних зовнішніх центрів сили.
За повідомленнями ЗМІ, під час зустрічі заступника командувача Сухопутних військ Центрального командування США (CENTCOM) генерал-майора Майкла Ліні з представниками Національної гвардії Узбекистану сторони узгодили план двостороннього військового співробітництва на 2026–2027 роки. Одним із ключових напрямів визначено професійну підготовку узбецьких військовослужбовців та розширення участі в американській програмі військової освіти й підготовки IMET.
Значення цих домовленостей виходить за межі військової освіти. Для Ташкента співпраця зі США є інструментом модернізації сектору безпеки та одночасно способом розширення стратегічного простору для маневру. Узбекистан традиційно уникає жорсткої прив’язаності до військово-політичних блоків і надає перевагу багатовекторній політиці. Тому посилення американського напряму не означає автоматичної переорієнтації Ташкента на Вашингтон.
Йдеться радше про формування диверсифікованої системи безпекових партнерств, у якій США, європейські держави, Туреччина та інші партнери доповнюють традиційні зв’язки Узбекистану. Така модель дозволяє Ташкенту отримувати доступ до сучасних підходів у військовій освіті, управлінні, плануванні та підготовці кадрів, не передаючи жодному зовнішньому центру монопольного впливу на власну політику безпеки.
Особливо показовим є розвиток співпраці зі США на тлі зниження можливостей Росії зберігати колишню роль головного безпекового центру Центральної Азії. Регіональні держави дедалі активніше диверсифікують зовнішні зв’язки, прагнучи уникати критичної залежності як від Москви, так і від будь-якої іншої держави. У цьому контексті Ташкент використовує конкуренцію між зовнішніми партнерами для зміцнення власної стратегічної автономії.
Водночас Узбекистан не є членом Організації держав колективної безпеки (Росія, Білорусь, Казахстан, Киргизстан), що створює для нього додаткові можливості проводити самостійну оборонну політику. Розширення співпраці з США, а також розвиток зв’язків з Організацією тюркських держав формують додаткові рівні безпекової та політичної взаємодії.
Для Росії ця тенденція означає поступову втрату монополії на військово-безпекові зв’язки в Центральній Азії. Для Узбекистану — можливість підвищувати власні оборонні спроможності та одночасно зберігати свободу стратегічного вибору.
Таким чином, військове партнерство Узбекистану зі США слід розглядати не як заміну російського впливу американським, а як елемент ширшого процесу переходу Центральної Азії від однополярної моделі безпекової залежності до багатовекторної системи балансування між кількома центрами сили. Саме ця трансформація поступово змінює геополітичну роль регіону та посилює здатність його держав самостійно визначати власні безпекові пріоритети.
