Заявлена формула Дональда Трампа про швидке завершення військової операції проти Ірану: "ще два-три тижні — і все" звучить привабливо для внутрішньої аудиторії, однак у реальності війна такого масштабу не передбачає простого виходу за принципом "втомився – пішов". Будь-яке різке згортання операції без чітко зафіксованих результатів неминуче буде трактоване як слабкість, а отже – як стратегічна поразка. Ставки надто високі: контроль над Ормузькою протокою, стабільність енергетичних ринків, безпека союзників США на Близькому Сході та глобальний баланс сил. При цьому навіть потенційна угода не дає відповіді на ключові питання – чи припинить Іран атаки на Ізраїль і країни Перської затоки, чи буде відновлено повноцінне судноплавство, і хто зрештою контролюватиме стратегічні маршрути постачання енергоносіїв.

Відео дня

Все більш різка та навіть нервова риторика Трампа, включно з ультиматумами, лише підкреслює напруження всередині самої американської стратегії. З одного боку, Білий дім прагне швидкого завершення конфлікту без затягування у наземну війну. З іншого, відсутність чіткої моделі "після" створює ризик вакууму, який можуть заповнити як Іран, так і інші глобальні гравці. У цій ситуації навіть тактичні успіхи, зокрема резонансні військові операції, не здатні компенсувати стратегічну невизначеність.

Фактично Вашингтон опинився перед класичною дилемою: або продовжувати конфлікт із наростанням витрат і ризиків, або спробувати вийти з нього, ризикуючи втратити контроль над наслідками. І обидва варіанти несуть серйозні геополітичні наслідки – не лише для Близького Сходу, а й для позицій США у світі загалом.

Своїми думками щодо цих питань в ексклюзивному інтерв'ю для OBOZ.UA поділився дипломат, надзвичайний і повноважний посол України, представник України при ЄС у 2008-2010 роках Андрій Веселовський.

– З одного боку, Дональд Трамп виставляє Ірану ультиматум і погрожує "усе розбомбити". З іншого, говорить про швидке завершення операції, хоча поразка Ірану не проглядається. Говорять навіть про ймовірне 45-денне перемир’я. Чому такі різнопланові заяви? І головне – чи не означатиме швидкий вихід без розв’язання існуючих проблем, наприклад, блокування Ормузької протоки, фактичну поразку Вашингтона?

– Зараз відбувається, знаєте, такий своєрідний період політичного дежавю. Коли Путін говорить: ми обов’язково візьмемо всі ваші міста, але даємо вам два місяці, щоб ви самі їх здали – інакше буде гірше. І ми бачимо майже дзеркальну логіку в американському виконанні: ми даємо вам 45 днів, а потім усе заберемо, знищимо і примусимо. Це класична поведінка сторони, яка хоче досягти результату, але або не має ресурсу, або розуміє, що ціна буде надто високою. Тоді в хід іде залякування, яке подається як "прагнення миру", "турбота про життя" і так далі. Я не кажу, що це повна копія, але схожість більш ніж очевидна.

Далі – ще цікавіше. Американські військово-аналітичні платформи, які працюють з реальними розвідданими, регулярно моделюють сценарії. І там цифри виглядають дуже тверезо: десятки, а можливо і сотні тисяч втрат у разі наземної операції, місяці, якщо не роки, підготовки і головне – відсутність гарантії фінального результату. Бо ніхто точно не знає, де саме розташовані ключові елементи іранської інфраструктури – ядерні об’єкти, ракети, сховища. Тобто на рівні реальності – це туман, а на рівні риторики – "ми все знищимо".

Із Ормузькою протокою – та сама історія. Відкрити її "на словах" дуже просто, а на практиці достатньо однієї міни і одного затонулого танкера, щоб зупинити судноплавство на тижні або місяці. А мін там може бути десятки, і знайти їх надзвичайно складно. Тобто реальність знову суперечить риториці. У цій ситуації президент США вдається до емоційних, навіть екстраординарних реакцій – публічна лайка, різкі заяви, і це вже викликає хвилю обурення всередині самих Сполучених Штатів. І тут з’являється ще один вимір – символічний. Це все відбувається у день великого християнського свята, і відповідна поведінка президента в цей день виглядає, м’яко кажучи, дисонансно.

– У Трампа здають нерви чи що може означати останній ультиматум у нецензурній формі?

– Так, і це теж показово. Але я скажу, можливо, непопулярну річ – і, можливо, вперше її так сформулюю. У всього є межа – у фізичного віку, у психіки, у здатності адекватно сприймати складну реальність. Колись Папа Павло VI запровадив правило: кардинали можуть служити довічно, але голосувати після 80 років – ні. Чому? Бо є об’єктивні обмеження.

США зараз, хоч як це парадоксально звучить, частково повторюють радянський сценарій: літній Брежнєв, який уже не усвідомлював повністю ситуацію, такі ж Андропов і Черненко, і лише потім зміна покоління. І от ми бачимо: Дональду Трампу – майже 80. А хто поруч із ним? Люди значно молодші, іноді – фактично інше покоління. Чи є між ними повноцінна комунікація? Чи є обмін думками? Схоже, що ні. Він живе у власній картині світу – світі великих угод, хмарочосів, де все можна купити або продати. І фактично єдина людина, з якою він дійсно взаємодіє на рівних – це Стів Віткофф. Видно навіть по публічних виступах – вони синхронні, але загальна картина від цього не змінюється – приймати адекватні рішення вже ніхто не може. Ми маємо ситуацію, коли величезна держава опинилася в певній пастці – частково випадковій, частково закономірній. І це не лише про Трампа. Подивіться ширше: Чак Шумер – за 70, Берні Сандерс – за 80, Ненсі Пелосі – під 90. Це системна історія. І я не кажу, що це єдина причина того, що відбувається, але це важливий фактор.

– А як так сталося, що США, які завжди пишалися "глибинною державою", яка могла стримувати будь-якого президента, зараз, виходить, цього не можуть

– У перше президентство Трампа поруч із ним були співмірні за віком і значно сильніші за досвідом фігури – Болтон, Маттіс, Макмастер. Вони його стримували. Зараз інша ситуація – він сформував команду, яка не здатна йому заперечувати. І от це ключова проблема – відсутність внутрішнього стримування. При цьому він інакше ставиться до людей свого покоління – не зневажає їх, слухає їх, взаємодіє з ними. Це видно і в міжнародній політиці, коли він просто у захваті від Путіна чи Сі Цзіньпіна.

– Виходить, те, що маємо зараз, щодо операції проти Ірану, це глухий кут з якого немає виходу?

– Генерали дають йому варіанти: вийти і домовитися через посередників – Пакистан, Китай, бо наземна операція – фактично самогубство. Гібридні варіанти з залученням третіх сторін. Але ж жоден варіант його не влаштовує. Звідси – роздратування, зриви, публічні емоції. Тобто це не просто нерви, це ситуація, коли реальність не дає жодного комфортного рішення – і політик починає ламатися під її вагою.

– А оці новини, які надходять – що з Трампом нібито не все гаразд у фізичному стані, але водночас "з ним усе гаразд". Це не підготовка до того, щоб, можливо, на певний час ізолювати президента в лікарні? Такі повідомлення з’являлися вже неодноразово.

– Так, але, скоріше за все, цього не буде до останнього. Причина проста – Трамп, на відміну від багатьох інших президентів США, має колосальну підтримку великих мас людей. І ці маси значною мірою "зачаровані" його стилем і діями. Він провів і передвиборчу кампанію, і перші місяці президентства максимально активно, поєднуючи ролі – і політика, і шоумена, і головнокомандувача, і навіть, умовно кажучи, "відкривача нових світів". Він не зникав з ефірів – постійно в новинах, у виступах, навіть у літаку він безперервно коментував події. Це тотальна присутність. І ці люди, умовно кажучи, підуть під Білий дім і далі – з лопатами і кирками, якщо відчують, що його "прибрали". Це буде серйозне суспільне потрясіння. Тому ізоляція можлива лише тоді, коли найближче оточення саме пояснить це його прихильникам: мовляв, з "лідером" щось тимчасово не так, але він повернеться. До того моменту – ні. Тим більше попереду символічні дати – 250-річчя США, 80-річчя самого Трампа. Це ще більше підігріває емоційну атмосферу. Тому госпіталізація можлива лише у випадку чогось критичного – умовно, серйозного медичного інциденту.

– Ці заяви – про "2–3 тижні активної фази і ми закінчимо" від Рубіо, від Трампа. Це знову прояв нерозуміння ситуації? Бо якщо такий сценарій реалізується – це виглядає однозначно як поразка.

– У цій ситуації треба розуміти, що доля Трампа хоч і не важлива, але потрібна світу. Бо ж ми за те, щоб не перемогла сила, яка зараз формується у зв’язці Росії, Китаю та Ірану. Ми за те, щоб демократичний світ, навіть якщо в ньому тимчасово ключову роль відіграє Трамп, не втратив лідерство. І саме тому всі, хто це розуміє, намагаються допомогти цьому світу втриматися. Звідси і активність України, і дипломатичні контакти, і спроби запропонувати свою участь. Але проблема в тому, що європейці об’єктивно обмежені. У них немає таких флотів, щоб контролювати акваторії, немає достатньої кількості авіаносців чи ресурсів для повного нейтралізування загроз в Ірані. Ситуація вже зайшла надто далеко. Тому єдиний реалістичний шлях – це посередництво. Пакистан, Туреччина, можливо, інші країни регіону. Через них можна вийти на тимчасове припинення вогню – на кілька місяців. І паралельно – підключення МАГАТЕ для контролю за ядерною інфраструктурою Ірану. Найбільш оптимальний розвиток поді у цій ситуації.

– Якщо оцінювати поточний етап – вже понад місяць війни. Чи можна сказати, що для США це вже виглядає як дипломатична поразка? Відносини з Європою погіршилися, Ізраїль і союзники під обстрілами, Іран навіть наростив експорт нафти. Ормузька протока фактично під контролем Ірану. Чи шукає Трамп швидкий вихід? І чи знайде його?

– Багато залежить від того, чи зможе Трамп прийняти просту річ – що потрібно тимчасово відійти від ручного управління і передати процес професіоналам. Бо серед республіканців, попри всю політичну риторику, достатньо досвідчених і раціональних людей. За їхньої підтримки військові могли б сформувати адекватну стратегію – не "перемоги", а контрольованого виходу і перегрупування. У США колосальні ресурси. Разом із Європою вони здатні створити для Ірану дуже жорсткі економічні умови – аж до фактичної блокади. Навіть часткове обмеження закупівлі іранської нафти вже створює серйозний тиск.

Щодо Ормузької протоки – проблема не стільки в її фактичному перекритті, скільки в постійній загрозі цього. Ринки реагують не на дефіцит як такий, а на страх дефіциту. Ціни зростають через психологію. Якщо інші нафтовидобувні країни збільшують видобуток, а політики знижують рівень паніки – ціна падає. Тобто питання значною мірою психологічне. І саме з цим потрібно працювати. Але для цього потрібне спільне, спокійне рішення США і Європи – не військове, а політико-економічне. Європейці, до речі, тому і не поспішають активно втручатися, що їх підштовхують до силового сценарію, якого в цій ситуації просто не існує. Перший етап вже програно – так само, як у випадку Росії на початку повномасштабної війни проти України. Тепер потрібна інша стратегія. Питання лише в тому, чи готовий Трамп її почути.

– США провели унікальну операцію: висадилися в Ірані, щоби врятувати пілота збитого F-15E . гарне завершення цієї історії – позитив для Трампа? Дає йому певну індульгенцію після невдалого початку цієї війни? також  західні ЗМІ оцінюють операцію США з евакуації пілота з іранської території як репетицію потенційного наземного вторгнення.

– Це нагадує ситуацію з Україною. Ось Росія завдала удару по будинку, вбито людей, а на наступний день під завалами знайдено живу кішку і увагу вже перемикається певним чином на цей факт. І ми забуваємо про цих людей. І ми забуваємо про цей знищений будинок, про ці авіабомби. Врятований пілот – та ж сама "кішка", яку зараз показують американським глядачам. Ми ж бачимо, як це працює. Показують одну врятовану людину – пілота, якого дістали десь далеко, аж під Ісфаханом. І на цьому будується емоційна картинка. Це класична психологічна операція для заспокоєння виборця. Але вона нічого не визначає по суті. І ніяким чином не допомагає зрозуміти ризики потенційної наземної операції. Йдеться ж про те, що треба по всьому Ірану тоді літати. І всіх геть там знаходити десь, чи знищувати, чи вбивати і так далі. Скільки авіації в усьому світі не існує, не тільки в США, щоб увесь Іран тримати під контролем. Скільки забезпечення не буде. Тому це хороший пропагандистський елемент, мовляв, ми його цінуємо, і життя людини чогось важить, але це зовсім не означає, що таким способом, можна реалізувати перемогу.

– Якщо підсумувати варіанти, які залишаються: продовження бойових дій без наземної операції, сама наземна операція, оголошення "перемоги" в односторонньому порядку або повернення до переговорів із тимчасовим припиненням вогню. Який сценарій виглядає найбільш реалістичним?

– Якби тут не грала роль особиста психологія Дональда Трампа, варіанти були б доволі очевидні. Можна було б повернути процес у міжнародне русло – через ООН, Раду Безпеки, посилити роль МАГАТЕ, активніше залучити регіональних гравців – Туреччину, країни Близького Сходу. Паралельно – розблокувати палестинський напрям, який стримує, наприклад, Саудівську Аравію від більш тісної співпраці зі США. Додати до цього Японію, Південну Корею, Австралію, навіть країни Глобального Півдня – Бразилію, держави Африки, плюс Європу. І на цій базі вести складну дипломатичну гру, паралельно обережно скорочуючи військову присутність і домовляючись про нову угоду щодо контролю ядерної програми Ірану. Можливо, навіть із елементами компенсацій – наприклад, відновлення цивільної інфраструктури, якщо факти воєнних злочинів будуть підтверджені. Це все реалістично.

Свого часу США вже переживали подібні приниження – наприклад, після захоплення посольства в Тегерані. І це теж з часом забулося. Забудеться і ця історія через 10–15 років. Головне зараз – не зруйнувати базову здатність демократичного світу робити висновки і виходити з криз із сильнішими позиціями. Вона ще зберігається. Але якщо США підуть у ще більш агресивний сценарій – ця можливість може зникнути.

– Але ж у такому випадку Іран залишається в регіоні ще більшою загрозою?

– Ні, не стане. Бо Іран уже зазнав серйозних втрат, і йому доведеться роками відновлюватися. Це перше. Друге – внутрішня ситуація. Іранське суспільство ще нещодавно було дуже близьке до серйозних змін. Війна частково консолідувала режим, але невдоволення нікуди не зникло. І КВІР, який зараз веде війну, виснажений. Люди не отримали тих змін, на які розраховували. Це означає, що внутрішня еволюція буде продовжуватися.

Плюс етнічний фактор – курди, азербайджанці, араби. Це все створює потенціал для внутрішнього тиску на систему. Тому при обережному відході США ситуація, швидше за все, перейде в фазу внутрішніх трансформацій Ірану. А щодо Ізраїлю – там теж складна історія. Без вирішення палестинського питання стабільності не буде. Створення навіть слабкої, але формально існуючої палестинської держави могло б змінити баланс у регіоні і послабити радикальні сили.

– А чи може Іран сам перегнути палицю – наприклад, втягнути більше країн у конфлікт? Зокрема, через погрози щодо Баб-ель-Мандебської протоки?

– У цій історії йдеться передусім про хуситів, які контролюють частину узбережжя. Але вони теж змінюються. Якщо раніше це були більш розрізнені племінні формування, то зараз вони поступово вибудовують елементи державності. І ризикувати цим заради великої ескалації вони не дуже зацікавлені. Так, можуть бути обстріли, демонстративні дії, але повномасштабна ескалація – це ризик отримати відповідь, яка зруйнує їхні досягнення. Тому подібні заяви – це більше внутрішня політика і спроба виглядати жорсткіше, ніж є насправді. Тим більше, що навіть потенційний ядерний Іран не потрібен нікому – ні Пакистану, ні Китаю, ні сусідам у регіоні. Усі зацікавлені в тому, щоб це питання залишалося під контролем.

 – Чи можуть Москва і Пекін скористатися ситуацією, коли США виглядають ослабленими, і активніше просувати свої інтереси?

– Китай не буде різко рухатися. Він діє інакше – накопичує силу і демонструє контраст: стабільність проти хаосу, прогнозованість проти імпульсивності. І цього йому зараз достатньо. Щодо Росії – тут усе більш приземлено. Якщо повертаються жорсткі санкції на нафту, її можливості різко звужуються. Бо її роль на ринку теж часто перебільшують. Тому багато залежить від того, чи зможе Захід синхронно діяти – і в енергетиці, і у військовій підтримці України. Якщо так – простір для маневру Москви буде обмежений.