Нова Стратегія нацбезпеки США: загрози для Європи та України, "смаколики" для Путіна та безсилля проти Китаю. Інтерв’ю з експослом у США Шамшуром

Нова Стратегія національної безпеки США, яку представила адміністрація Трампа, стала, по суті, офіційним визнанням завершення епохи, коли Вашингтон утримував світовий порядок на своїх плечах. У документі, що мав би традиційно описувати загрози від Китаю до Росії, несподівано найгостріші стріли спрямовано в бік європейських союзників. Європу звинувачують у "цивілізаційному занепаді", "дефіциті демократії" та неспроможності бути надійним партнером.

Відео дня

Стратегія фіксує переорієнтацію Америки на власний континент: Західна півкуля оголошується головним полем безпеки, а посилення військової присутності тут – постійним. Це своєрідне "оновлення доктрини Монро", де міграція, наркотрафік і китайська активність на "задньому дворі" США стають важливішими за Близький Схід чи Африку.

Помітний і розворот у бік Москви: Росію фактично виведено з категорії загроз, а врегулювання війни в Україні подається як ключ до відновлення стратегічної стабільності у відносинах із Кремлем. Натомість НАТО отримує удар: США прямо заявляють, що хочуть "покласти край" ідеї розширення Альянсу та зменшити військову підтримку Європи, яка, мовляв, має навчитися "стояти на власних ногах". Позиція щодо Китаю жорстка, але не агресивна: Вашингтон говорить про "відновлення балансу" і взаємність, обережно уникаючи конфронтаційних формулювань.

Загалом документ не просто окреслює пріоритети – він демонструє нову американську філософію, як її бачить Дональд Трамп: менше глобального патронажу та турботи про слабших, більше вимог до союзників, менше ідеології, більше геополітичного егоїзму. І якщо це не тимчасова кон’юнктура, а справді "дорожня карта", як каже Трамп, то світ входить у новий період ще більшої нестабільності.

Своїми думками щодо цих питань в ексклюзивному інтерв’ю для OBOZ.UA поділився дипломат, надзвичайний і повноважний посол України в США та Франції Олег Шамшур.

– Розпочнімо з загальної оцінки важливості документа, який окреслює зовнішню політику поки ще найбільш могутньої країни світу.

– Загалом документ, безумовно, важливий. Це один із тих базових текстів, що визначають підвалини зовнішньої політики США. Паралельно має вийти й національна оборонна стратегія. З іншого боку, враховуючи "особливість" Трампа, зовсім не факт, що його адміністрація взагалі буде повністю керуватися цією Стратегією. Так ніколи й не було: жодна з раніше опублікованих не була "біблією" для жодної адміністрації. Та все ж саме цей документ дає уявлення про настрій, про загальні принципи, й у цьому сенсі Стратегія значуща.

Особливо якщо подивитися, наскільки вона відрізняється від підходу попередньої адміністрації і навіть від того, що було під час першої каденції Трампа. Зазвичай кожна адміністрація ухвалює національну безпекову стратегію один раз на каденцію, і вона слугує певним орієнтиром на всі чотири роки. Цей документ не просто фіксує деякі нові елементи – він фіксує дуже суттєві зсуви у баченні світу та безпекових викликів для США. Загалом документ нагадує самого Трампа й стиль роботи його адміністрації: багато всього, місцями несумісні положення, але авторів це абсолютно не бентежить.

– На вашу думку, це можна вважати революційною зміною американської зовнішньої політики? Бо Європа – ніби й не ворог, але й не друг. Росія – радше "партнер". Близький Схід і Африка взагалі винесені за дужки як щось другорядне.

– Так, це справді суттєва, навіть кардинальна зміна. Є такий вислів – "переставити столи". От Трамп у світовій політиці саме це й робить: повністю зміщує опори та акценти.

У стратегій Байдена було визначено дві ключові загрози — Китай як головна стратегічна, Росія як актуальна, "тут і зараз". У новому документі це повністю зникає. Раніше був чіткий фокус на Індо-Тихоокеанський регіон – тепер його немає. Основним об’єктом уваги названо Західну півкулю: Центральну та Латинську Америку, та взагалі Америки – Північну і Південну. Це фундаментальний зсув.

Найбільше вражає розділ про Європу. Там ніби є фрази про "важливого союзника" і "емоційний зв’язок", але він поданий так, що хочеться спитати: а Європа взагалі потрібна цій стратегії? Ще й дивно, що в контексті "емоційних зв’язків" згадують тільки Британію та Ірландію – наче немає в США мільйонів нащадків італійців, німців тощо.

– Враховуючи прізвище Трамп, виглядає навіть іронічно. Хоч Німеччину там згадують, але явно не з сентиментів до "малої батьківщини"…

– Саме так. Майже цілковиті претензії. Цей європейський блок справді виглядає майже революційно і дуже дивно. Цікаво й те, що США навчають Європу, як їй жити, але при цьому пишуть, що не треба "навчати" арабські монархії демократії. Про проблеми Росії у цьому напрямі також мовчання.

І ще один момент. Уперше в такому документі практично немає теми цінностей – демократичних принципів, їхнього просування, захисту. Немає жодного натяку на місію захищати демократію. Усе зведено до "так треба сказати, бо некрасиво не сказати". Це прекрасно демонструє ставлення Трампа та його команди до демократії: вони роблять формальну відданість у словах, без жодної реальної дії. І це не дивно, адже Трамп тяжіє до авторитарних лідерів і до моделі сильної, майже авторитарної виконавчої влади. Це впадає в око одразу.

– Чому Західна півкуля – головний пріоритет? "Задній двір Америки" – це зрозуміло, історична зона впливу. Але невже позиції США там настільки ослабли, що нова доктрина переносить основні зусилля саме сюди? Це через те, що Китай надто сильно закріпився в регіоні, чи є інші причини?

– Якщо чесно, то для мене це також є певною загадкою. Якщо пам’ятаєте, на початку каденції адміністрація по інерції говорила про підвищення значення Індо-Тихоокеанського регіону. Міністр війни США Гегсет навіть заявляв на саміті НАТО: мовляв, готуйтеся, Європо, захищатися самостійно, а ми переключимося на Індо-Тихоокеанський регіон. Але паралельно вже тоді лунали сигнали, що Західній півкулі буде приділено особливу увагу.

Ідеологи нинішньої стратегії вважають, що життєві інтереси США – економічні та військово-стратегічні – зосереджені саме тут. І що Китай занадто активно заходить у регіон. Звідси й висновок про необхідність поставити Америку в центр. Плюс боротьба з нелегальною міграцією та наркотрафіком – це особистий політичний бренд Трампа. І міграція, і наркотики йдуть саме з країн Західної півкулі. Отже, логіка авторів: якщо джерело проблем тут, то саме тут і треба концентрувати ресурси. Ну і, знаючи Трампа, це виглядає ще й як спроба "осучаснити" доктрину Монро. Хтось навіть придумав жартівливу назву – Doctrine Donro, натяк на Дональда Трампа. Але знову ж таки, непослідовність. Він виступає за боротьбу з наркотиками, посилає флот у Карибський басейн до Венесуели… але водночас у списку президентських помилувань фігури дуже високого рівня, пов’язані з наркобізнесом у США.

– Щодо Росії – здається, на цьому напрямку Трамп усе ж таки дотримується певної послідовності. Якщо коротко розібрати російський блок: прямо закладено "відновлення відносин" з РФ. І, що цікаво, корінний інтерес Штатів сформульований як прагнення домовитися про якнайшвидше припинення війни в Україні. Схоже, за практично будь-яких умов. При цьому Росія в документі жодного разу не згадується як загроза для США.

– Для Росії тут усе абсолютно відповідає тому, що ми вже чули й бачили від Трампа. Вочевидь, прямо записати в доктрині, що США будуватимуть "світле майбутнє" з Росією, легітимізуватимуть її й повертатимуть у міжнародне співтовариство – це було б надто навіть для Трампа. Але формулювання про "стратегічну стабілізацію відносин" означає просту річ: США збираються вибудовувати з Росією нові або відновлені партнерські стосунки.

І на цьому тлі повністю зникає тема російської агресії проти України. Залишається хіба фраза про "необхідність припинити бойові дії", причому заради стабілізації відносин саме з Росією. Не дивно, що в Кремлі вже плескають у долоні. Їх усе влаштовує. Те саме, до речі, й у Китаї: там також задоволені, бо КНР більше не названо головним системним супротивником США.

І парадоксально, але водночас Вашингтон висуває Європі претензії, намагається "вчити", переробляти політично в напрямі Америки Трампа. А щодо автократів-агресорів – навпаки: пропонується співіснувати й будувати "стабільну взаємодію". Це дуже засмучує.

– Ще один крок у бік Росії, який Трамп озвучував раніше, і водночас – удар по НАТО. Один із пріоритетів європейської політики у стратегії сформульовано так: "покласти край сприйняттю НАТО як Альянсу, що постійно розширюється, і запобігти такому розвитку подій у реальності". Тобто чинна адміністрація фактично офіційно ставить хрест на розширенні НАТО, ігноруючи думки інших учасників блоку. Це явний та відкритий удар щодо самого факту існування НАТО як повноцінної і дієвої структури.

Що стосується нерозширення НАТО – тут Трамп і його команда послідовні. Вони від початку заявили, що не бачать Україну в НАТО. Це стало фактичним курсом задовго до появи стратегії. У документі є поки що мантри про важливість НАТО, співробітництво, але фактично це декларація про початок дистанціювання США від власних союзницьких зобов’язань. Вже доведено до європейців: до 2026-го вони мають узяти на себе ключові оборонні спроможності альянсу та "стати на власні ноги".

Ба більше, навіть у "планах миру" для України від Трампа є рекомендація відновити діалог між НАТО і Росією під посередництвом США. Тобто НАТО лишається лише каркасом порожньої конструкції. Сполучені Штати демонструють, що не вважають себе більше зобов’язаними в межах Альянсу і не бачать його майбутнього. І, якщо уважно прочитати європейський блок стратегії, то складається враження, що адміністрація не бачить майбутнього й у самого ЄС. А якби Євросоюз узагалі дезінтегрувався, Вашингтон, судячи з тексту, був би радше задоволений. Це повернення до концепції "Європи націй", де наднаціональні структури типу ЄС втрачають сенс або просто розчиняються.

– Значна частина цієї нацстратегії США – і це визнають навіть у Росії – фактично збігається з баченням Кремля щодо Європи, НАТО? Чому так сталося?

– Це повністю відповідає світоглядній концепції Трампа: є великі гравці — вони домовляються. Є малі — вони слухаються й не створюють проблем. Нові друзі – авторитарні монархії Затоки. Старі партнери – Володимир Путін. Це, по суті, й є бачення нового "світового порядку". І він дуже близький до того, як бачить світ Путін. Трамп просуває свою модель "імперського президентства", а Путін свою "імперську державу". І як тільки це викладається на папері, подібність просто б’є в очі. Особливо у зовнішній політиці.

– Стосовно України там є фрагмент. В інтересах США – якнайшвидше припинити бойові дії, уникнути подальшої ескалації, стабілізувати відносини з Росією і забезпечити відновлення України — але вже після війни. Про справедливий мир – нічого. Про агресію – нічого. Усі принципові питання – відсутні.

– Так, погоджуюсь з вами. Немає факту російської агресії. Немає визначення України як жертви. Немає фіксації, що оборона України відповідає інтересам США та Заходу. Натомість наявне абстрактне "припинити бойові дії", ніби це дві країни, які не можуть поділити територію, і їх треба примусити домовитися. Є формула про те, що Україна має залишитися viable state – тобто життєздатною державою. Але навіть це подається у стилі "розмов на користь бідних".

Усе головне в документі – відновлення стратегічної стабільності з Росією. Саме це пояснює, чому там немає засудження Москви й немає визнання її як загрози. Трамп усе ще хоче говорити з Путіним як з партнером, будувати з ним "світле майбутнє" на основі спільних інтересів. Це повернення до старого доброго business as usual, яке ми вже чули мільйон разів.

– Тональність щодо Європи, на відміну від РФ, набагато жорсткіша. Складається враження, що всі негаразди, всі негативи адміністрація Трампа у новій Стратегії списала саме на Європу: дефіцит демократії, відсутність свободи слова, придушення політичних рухів правого спрямування, міграція, яка, на думку авторів, перетворить Європу на щось невпізнанне. І, звичайно, тема виведення військ – мовляв, Європа повинна сама займатися власною безпекою. Загалом прозвучала теза: Сполучені Штати ставлять під сумнів навіть саме союзництво за лінією НАТО щодо європейських країн. Чому настільки жорстка критика і такі формулювання на адресу партнера?

– Загалом це не є великим сюрпризом. Почалося все з виступу віцепрезидента США Венса на Мюнхенській безпековій конференції. Саме він задав тон, який адміністрація не опускала – глибока критика основ європейської політичної й соціальної моделі.

Уперше, принаймні у моєму життєвому досвіді, Штати виступають у ролі такого собі "вчителя" Європи, який пояснює, як саме їй слід жити й у якому напрямку рухатися. Так, у документі є традиційні фрази про важливість відносин із Європою, про недопущення домінування у Європі інших сил. Але головне, Трамп не обмежується заявами про те, що Європа має сама забезпечувати власну безпеку. І не можна сказати, що США в цьому неправі. "Електрошок Трампа" щодо оборонних витрат – це продовження сигналів, які почалися ще за Обами й тривали за Байдена.

Але найбільш помітне інше: Трамп створює ідеологічну матрицю того, як має розвиватися Європа – її політика, соціальне життя. Якщо стисло, то Європа має рухатися у бік Угорщини Орбана. Посилення саме тих принципів, які відстоює європейська крайня права сторона. І саме така Європа, згідно зі стратегією, є "прийнятною" для Трампа. Це абсолютно новий підхід у безпекових документах США і, по суті, спроба визначити, якою має бути Європа. Останніми роками багато говорять про те, що Трамп і його оточення намагаються створити інтернаціонал крайніх правих. Те, що ми бачимо в цій стратегії, цілком вписується у цю тенденцію.

– Тобто фраза "наша мета – допомогти Європі виправити свій нинішній курс" виглядає як прямий сигнал ультраправим – працюйте на розвал блоку, а ми вам допоможемо? Фактично це заклик до тих, хто чинить спротив Брюсселю.

– Якщо дивитися на кінцеві наслідки цих політичних сигналів, то так, це шлях до руйнування ЄС. І це, до речі, повністю збігається з планами Путіна та російської влади. Якщо я був би політиком правого радикального спектру, я би сприйняв цю стратегію як заохочення, як обіцянку підтримки з боку політичних "однодумців" у США.

Зверніть увагу: деякі дії Трампа не просто збігаються з позиціями крайніх правих у Європі – вони навіть радикальніші за те, що ті можуть дозволити собі всередині власних держав. У ЄС існують інституційні запобіжники, а Трамп позбавлений цих стримувань. Тому те, що ми бачимо щодо Європи, – це фактично маніфест крайніх правих, які хотіли би перебудувати Європу і світ під свої правила.

– Чому Німеччина знову стає окремою мішенню? Її згадують не надто довго, але жорстко – міграція, соціальні проблеми. Це тому, що це найбільша економіка ЄС і удар по ній похитне весь союз? Чи є інші причини?

– З Трампом та його командою завжди важко знайти раціональне пояснення. Можливо, у когось із авторів документа є особисті претензії до Німеччини. Але так, більш за все, Німеччина під ударом саме через те, що є економічним стовпом ЄС. Зрушити його з місця, надломити – захитається увесь союз.

– Вже кілька років – від демократів до республіканців – лунає теза, що Китай є найбільшою довгостроковою загрозою для інтересів США. У стратегії КНР згадується, але формулювання вкрай обережні. Чому така лайт-версія щодо Пекіна?

– Це різко контрастує з тим, що робив Байден, у якого було стратегічне визначення щодо Китаю. Тут же Китай згадується переважно в економічному контексті: конкурентність, ребалансування відносин. Про безпековий вимір майже нічого. Є згадка про Індо-Тихоокеанський регіон, вплив Китаю, Тайвань – знову ж таки в обережних формулюваннях про необхідність зберігати статус-кво. На мою думку, причина в тому, що Трамп один раз уже спробував "придушити" Китай тарифами – і програв. Китай виявився краще підготовленим і відповів болючими для США кроками, зокрема припиненням поставок рідкоземельних металів. Трампу довелося відступити й переходити до переговорів.

До того ж міністр фінансів США Бессент наполіг, щоб розділ про Китай був максимально обережний, без силових заяв. Це вписується в картину світу Трампа, де головну роль відіграють "великі хлопці", великі держави, які між собою домовляються. Там справді багато гучних заяв, але в реальності Трамп уникає різких рухів щодо сильних держав і демонструє жорсткість лише до тих, кого вважає слабкими.

– Отже, немає ресурсів сильно тиснути на Китай?

– Так, ресурсів немає. І Трамп хоче домовитися з Китаєм.

– У Конгресі і демократи, і республіканці досить жорстко відреагували на нову Стратегію, особливо на її частину щодо Росії. Наскільки Конгрес може впливати на те, щоб ця стратегія не була реалізована у тому вигляді, в якому її подала адміністрація?

У Конгресі є достатньо людей, які незадоволені зовнішньою політикою адміністрації – і щодо Китаю, і щодо Росії, і щодо України. Такі є навіть серед республіканців.

Щодо демократів, то до виборів їхній вплив мінімальний. На жаль для нас, вони зараз майже не можуть впливати на формування чи реалізацію зовнішньої політики. Тому головний чинник – це позиція республіканців, передусім республіканців у Сенаті. Саме там є політики з більш реалістичним поглядом і на Китай, і, для нас найважливіше, на Росію та Україну. Але питання в тому, наскільки вони готові йти врозріз із бажаннями адміністрації. І ось це залежатиме від того, наскільки сильною чи, навпаки, слабшою буде позиція Трампа всередині країни. Уже зараз є ознаки невдоволення, зокрема й серед республіканських виборців і щодо його економічної політики. Якщо ця тенденція посилюватиметься, це створить більше можливостей для тих республіканців, які готові виступати проти політики Трампа. Ще недавно це було практично неможливо.

Можливо, єдина приємна новина, яку ми отримали останніми днями зі Штатів, – результати опитувань громадської думки. Вони свідчать, що підтримка України зросла. До цього динаміка не була надто оптимістичною, але зараз підтримка, зокрема підтримка військової допомоги Україні, помітно збільшилася серед американців. І серед республіканців також. Якщо не помиляюся, у деяких опитуваннях рівень підтримки серед республіканців навіть перевищує показники серед демократів – не на багато, але сам факт важливий. Головне – ця динаміка є. А Трамп, як ми знаємо, уважно стежить за суспільними настроями, особливо коли йдеться про республіканський електорат. Він може їх ігнорувати, але до певної межі. Якщо тренд збережеться, він стимулюватиме тих республіканських політиків, які готові відстоювати більш активну підтримку України й не допустити її фактичної здачі, до чого адміністрація, на жаль, зараз рухається.