Відео дня
Мюнхен-2026 без ілюзій: Європа без Америки, Трамп без союзників, а Україна без плану перемоги. Інтерв’ю з Шамшуром
Мюнхенська конференція з безпеки 2026 року стала не просто черговим дипломатичним ритуалом, а жорстким дзеркалом для Заходу. Формально її порядок денний виглядав традиційно: європейська оборона, трансатлантичні відносини, підтримка України. Але за цими трьома темами стояла одна спільна тривога – руйнування старої архітектури безпеки, до якої всі звикли після холодної війни. І хоча цьогорічний тон був м’якшим, ніж на попередній конференції, політичний ефект виявився набагато глибшим.
Риторика Вашингтона вже не лунала як рік тому, коли віцепрезидент США Джей Ді Венс фактично читав Європі лекцію про її слабкість. Держсекретар Марко Рубіо говорив про спільну долю союзників і необхідність оновлення Альянсу. Але за примирливими формулюваннями проступала нова реальність: Америка Дональда Трампа хоче партнерства на власних умовах. Не розриву – але й не рівності. Не виходу з НАТО – але й не безумовного захисту. Відчувалося головне: довіра між берегами Атлантики більше не є аксіомою.
Це добре розуміли європейські лідери. Та водночас пролунало інше, більш тривожне застереження. Колишній генсек НАТО Єнс Столтенберг знову наголосив, що Україна має перемогти, а канцлер Німеччини Мерц, що війна закінчиться лише тоді, коли Росія опиниться на краю економічного і військового розвалу. Проблема в тому, що на четвертий рік війни треба бути трохи конкретнішим. Якщо Україна має перемогти, то хто і як забезпечить цю перемогу? Чи готова Європа самостійно доводити Росію до цього краху в ситуації, коли США відійшли убік? Чи готова Європа реально робити це, а не лише говорити й чекати, поки Вашингтон повернеться до старих правил гри? Чи готова Європа блокувати російський тіньовий флот, давати далекобійні ракети, будувати власну оборонну промисловість? Конкретних відповідей конференція так і не дала.
Своїми думками щодо цього й інших питань в ексклюзивному інтерв'ю для OBOZ.UA поділився дипломат, надзвичайний і повноважний посол України в США та Франції Олег Шамшур.
– Цього разу конференція з безпеки зосередилась на трьох темах: безпека Європи, "перезавантаження" США – ЄС і підтримка України у війні з Росією. Почнемо з України. Вкотре пролунала теза: Україна має перемогти, Росія – програти. Але як саме? Фрідріх Мерц вказує очевидне: Москва не готова до миру, війна завершиться лише з її військово-економічним виснаженням. Чи робить Європа достатньо, аби цей процес дійсно відбувався у необхідних масштабах?
– З того, що ми почули і прочитали про конференцію та виступи, позиція Мерца виглядає найбільш реалістичною. Він має рацію: поки Росія не буде виснажена – принаймні близька до військової, економічної та політичної поразки, – вона не піде на реалістичні переговори. І про жодну, навіть відносну, перемогу України й партнерів говорити не доводиться. Однак у питанні, як саме виснажити Росію і що для цього готова зробити Європа, чіткої відповіді ми не почули. Навіть у найбільш притомних лідерів, які розуміють масштаб загрози, таких як Мерц, поки що не видно радикальних кроків, які б відповідали критичності ситуації.
Так, якщо дивитися на обсяги допомоги Україні, Німеччина разом із Нідерландами й Данією – серед лідерів. Але потрібна єдина, системна позиція всього Європейського Союзу. І головне, щоб механізми підтримки працювали як годинник, без провалів, які ми вже бачили під час атак на українську енергетику. Тобто заяви правильні. Але Європі треба лікувати свою хронічну хворобу – надлишок дискусій і дефіцит дій. Адже розраховувати, що це перекриється допомогою США, уже не доводиться.
– Так, Америка фактично відійшла від активної участі у допомозі. Європейці ж кажуть: треба довести Росію до стану, коли вона сама попросить миру. Отже, доводити РФ до краху доведеться європейцям. Чи готова Європа до цього? Наприклад, до блокування тіньового флоту на Балтиці чи передачі Україні ракет Taurus, хоча б і в обмеженому варіанті? Чи вона чекатиме, коли Америка "прийде до тями" після Трампа?
– Однозначної відповіді немає. Частина Європи ментально готова діяти. Передусім це Велика Британія та Франція, принаймні на рівні заяв. Але між правильними словами й конкретними діями – велика дистанція.
Розрахунок на проміжні вибори у США теж відносний. Навіть якщо республіканці втратять більшість у якійсь палаті, це більше вплине на внутрішню політику США. Зовнішня політика значною мірою залежить від президента. Конгрес може впливати через бюджет чи санкційні законопроєкти, наприклад ініціативи Ліндсі Грема та Річарда Блюменталя, але ключові рішення все одно за Білим домом.
Європі треба прийняти: НАТО дедалі більше стає про Європу. І, попри дипломатичні запевнення Рубіо, Європа мусить розраховувати насамперед на себе. Особливо в питанні допомоги Україні. Альтернативи збільшенню європейської підтримки просто немає. Так, Європа не зможе повністю закрити прогалину, що виникла через політику Трампа. Але вона повинна зробити максимум. І це потрібно не лише Україні – це потрібно самій Європі. Бо якщо через 3-5 років Росія наважиться на нову агресію, стратегічна ситуація буде зовсім іншою. Тому дивує, що ми й далі чуємо багато розмов, але бачимо занадто мало рішень.
– Голова Мюнхенської конференції Вольфганг Ішингер прямо запитав європейських лідерів: які конкретні кроки ви готові зробити, щоб ЄС став сильним міжнародним гравцем? Він фактично розвинув тезу Мерца: ВВП ЄС у десять разів більший за російський, але Європа не сильніша за Росію. Як це змінити? Чи є відповідь?
– Що робити – загалом зрозуміло. Частина рішень ЄС уже рухається в правильному напрямі. Головне зараз – різко збільшити виробництво європейського ВПК і правильно розставити пріоритети. Парадокс у тому, що європейські оборонні концерни – одні з найпотужніших у світі. Але вони часто виконують старі контракти з країнами поза Європою, тоді як потреби України й самої Європи зростають. Це доведеться змінювати політичним рішенням.
Європа має зрозуміти, що життя у "теплій ванні" welfare state закінчилося. Потрібні економічні жертви, і це треба чесно пояснювати суспільству. У Франції про це вже говорять, але суспільний консенсус поки що слабкий.
І ще – санкції. Європа часто критикує США за недостатню жорсткість, але сама купувала російські енергоносії рекордними обсягами. Треба припинити імітацію боротьби з тіньовим флотом і реально блокувати схеми обходу санкцій. Це боляче, але необхідно. Отже, ми знову впираємося в замкнене коло: правильні заяви – і слабка реалізація. Потрібна синхронізація слів і дій. Бо інакше хтось у Європі й далі сподіватиметься, що "воно якось саме розсмокчеться". Але після заяв Рубіо очевидно: у питаннях безпеки Європа може розраховувати насамперед на себе. Хіба що ядерна парасолька США поки що залишається, але це вже окрема історія.
– Ішингер звернувся і до китайського керівництва: чи готовий Китай докласти зусиль, щоб змусити Росію припинити агресію? Чи можна розірвати це замкнене коло?
– Якщо дивитися на Китай прагматично, він робить те, що відповідає його інтересам. Тобто для того, щоб він зупинив Росію або принаймні серйозно натиснув, аби Росія припинила війну, це має відповідати китайським інтересам. Я особисто таких інтересів не бачу. Політично Китай зацікавлений у тому, щоб війна тривала: якщо все відбуватиметься так, як зараз, це й надалі відвертатиме увагу – меншою мірою, ніж раніше, але все ж таки – Сполучених Штатів і європейців, виснажуватиме стратегічних опонентів Китаю. Це КНР абсолютно вигідно. Крім того, це посилюватиме залежність Росії від Китаю, який і надалі отримуватиме російські ресурси, насамперед енергетичні. Зі слабкою Росією йому легше вести розмову й нав’язувати свої умови.
Є й такий момент, про який міністр закордонних справ Китаю вже не раз говорив: Китай не може допустити поразки Росії в цій війні. Тож розрахунки на те, що Китай зараз якось зможе вплинути на Росію, щоб змусити її припинити війну, як на мене, абсолютно ілюзорні. Поки що ж ми бачимо закупівлі, підтримку та різні оцінки: раніше американці казали, що на 90 відсотків війна фінансується завдяки Китаю, зараз говорять уже про 60-70 відсотків. Так чи інакше, це левова частка, без якої Росія не змогла б продовжувати війну проти України.
– Тепер про виступ держсекретаря США Марко Рубіо. Європейці чекали його з острахом після торішніх заяв Джей Ді Венса. Цього разу тон був м’якший: союзники потрібні, ми діти Європи. Але водночас – приєднуйтесь до політики Трампа або розв’язуйте свої проблеми самі. Тобто фактично той самий тиск, але дещо загорнутий у дипломатичну обгортку?
– Так, фактично нічого для Європи у взаємовідносинах кардинально не змінилося після цього виступу Рубіо. Це ті ж самі трампівські ідеї в більш дипломатичній упаковці. Європейці почули те, що хотіли почути, але нічого принципово нового не пролунало. Мені не зовсім зрозуміло, чому тон промови Рубіо делегати в залі зустріли з полегшенням, адже держсекретар чітко дав зрозуміти, що США не змінюють свого фундаментального підходу. Рубіо пропонував не партнерство на рівних, а альянс, в основному сформульований у термінах Дональда Трампа. Європейці, очевидно, настільки деморалізовані й залякані, та все-таки не готові до тих дій, про які ми говорили, й усе ще розраховують на Сполучені Штати.
У стратегічних документах США пріоритетами є Західна півкуля, потім Індо-Тихоокеанський регіон і лише потім Європа. Тому треба визнати, що й далі відбувається фактична "деєвропеїзація" американської політики. Трамп прагне переформатувати світ під логіку America First. Якщо Європа не виробить власних антидотів, це посилить Росію й Китай і штовхне союзників США до балансування між Вашингтоном і Пекіном. Кардинальної зміни курсу не відбулося. Є лише м’якша риторика, яку через кілька днів чи тижнів американський президент може перекреслити однією фразою. Ось така сьогодні реальність: багато правильних слів і дуже мало рішучих дій.
– А чи не пов’язане пом’якшення тону до Європи з розумінням у Вашингтоні, що сам на сам із Пекіном буде важко? Фрідріх Мерц прямо сказав: претензії США на лідерство під питанням, Китай скоро змагатиметься на рівних. Тому й сигнали – НАТО не послаблюють, війська не виводять, все добре чи майже добре.
– Те, що стосується Китаю, мало б враховуватися і мало б вести до корекції курсу. Але чи є це реальним наміром – сумніваюся. Хоча б тому, що попри жорстку риторику Дональд Трамп усе одно намагається домовитися з Китаєм, а не воювати з ним. Якщо подивитися ширше, він хоче змінити саму парадигму світової політики: не суперництво великих держав, а домовленості між ними. Визнання сфер впливу. І в цьому сенсі він розраховує домовитися з Китаєм напряму – без посередників. От чому важлива фраза Рубіо: "Ми можемо це зробити самі". Це фактично сигнал: у нас достатньо сил діяти без вас. Хочете – приєднуйтесь. Це і є логіка. Можливо, зниження тону – це спосіб заохотити союзників приєднатися. Але це не партнерство. Це схема "я веду – ви йдете за мною".
– А щодо пріоритетів – ви сказали, що не впевнені стосовно стійкості НАТО й можливого припинення процесу виведення військ?
– Подивімося тверезо. НАТО, як на мене, – константа. Але з уточненням: Європа має взяти на себе більшу частину відповідальності за власну безпеку, крім ядерного стримування. Останнім часом заявляють, що радикального скорочення американських військ не буде. Є навіть законодавчі обмеження, нижче від яких їх не можна зменшувати. І Рубіо, й інші намагаються заспокоїти союзників. І можливо, наразі так і буде. Але згадайте історію з Гренландією. Уже сам факт, що обговорюється потенційний конфлікт усередині НАТО, – абсурд. І він підриває віру в статтю 5. Європейці мають зрозуміти: відповідальність за НАТО поступово перекладається на їхні плечі. І для Трампа НАТО – це насамперед про безпеку Європи, яку мають забезпечувати самі європейці.
– Як ви оцінюєте реакцію європейців? Урсула фон дер Ляєн дипломатично привітала заяви Рубіо, але сказала, що червоні лінії вже перетнуто, тобто довіри вже не буде. Кір Стармер говорить про тіснішу співпрацю Британії з Європою. Європейці все ж починають будувати власну систему безпеки?
– Передбачити політиків складно. Але після історії з Гренландією вони мають зрозуміти просту річ: шляху назад, до старого порядку, вже не буде. Навіть якщо у 2028-му переможе демократ і знову скаже "Америка повернулася". І Барак Обама, і Джо Байден теж натякали Європі: беріться за власну оборону. Просто Трамп грюкнув кулаком по столу. Хтось у Європі скаже: почекаймо, вітер у Вашингтоні зміниться. Але ті, хто реально думає про безпеку, розуміють: промова Рубіо не може заспокоювати, вже давно треба діяти самостійно, як би боляче не відбувався цей процес.
– Як щодо ідеї європейського ядерного щита? Франція почала дискусію, частина країн підтримує.
– Я вважаю, що це питання має бути вирішене. Якщо Європейський Союз справді хоче отримати стратегічну автономію, він має розвиватися, і, на жаль, ядерне стримування тут залишається актуальним. Можна довго сперечатися про його ефективність, але воно досі працює – ми це, скажімо так, відчули на власній шкірі. Тим більше, що є дві держави – Велика Британія і Франція, що, як скидається, готові обговорювати це питання і робити кроки для створення європейського оборонного "ядерного щита".
І, як на мене, є країна, яка потенційно цілком може стати ядерною державою, я цього не відкидаю, – це Німеччина. Тим більше, якщо все розвиватиметься так, як зараз окреслюється: з одного боку, послаблення позицій Еммануеля Макрона та Франції, а з іншого – якщо Фрідріху Мерцу вдасться владнати внутрішні політичні проблеми, і німецька економіка знову запрацює на повні оберти. Тоді Німеччина справді може перетворитися не лише на політичну, а й на військово-безпекову потугу. Тобто це абсолютно реалістичний сценарій, і, як на мене, він об’єктивно потрібний.
– Під час Мюнхенської конференції було укладено договір про участь Оттави в ініціативі SAFE щодо надання кредитів на озброєння у розмірі 150 мільярдів євро. Канада стала першою країною, що не входить до ЄС, яка приєдналася до схеми SAFE. Наскільки це знакова подія?
– Канада не може замінити США за можливостями. Але сам факт підписання такого документа між ЄС та Канадою – симптом політики Трампа. Адже не тільки Європа, але й інші країни, зокрема й Канада, які вже не почуваються повністю захищеними, шукають нові союзи. І це сигнал американським політикам: якщо продовжувати руйнувати старі союзи, колишні партнери шукатимуть баланс – навіть із Китаєм. Те, що раніше видавалося парадоксом, стає реальністю.