Блог | Можна скопіювати річ, але не мислення: феномен плагіату в сучасній моді

Так повелося з давніх-давен: там, де є творчість, майже неминуче виникає розмова про плагіат. У сучасній моді ця тема особливо гостра: межа між пошуком натхнення і запозиченням у вік сучасних інформаційних технологій настільки тонка, що може бути практично невидимою, як прихований шов.

Відео дня

Практично всі художники, які приходять у моду, спочатку наївно вірять в абсолютну оригінальність. Мені колись теж здавалося, що справжній дизайнер повинен придумати щось таке, чого раніше не бачив світ. Сьогодні я думаю майже так само, але з роками зрозуміла: у моді, як і в будь-якій творчій сфері, практично все вже було, але це не означає, що, переосмислюючи й реалізовуючи своє бачення, ми щось повторюємо.

Був час, коли тема плагіату постійно виринала в публічному просторі та професійних суперечках. Хоча про що тут сперечатися? Звичайно, плагіат існує. Але сьогодні його межі настільки розмиті, що визначити їх часом неможливо, особливо недосвідченому оку.

Ми живемо у світі, де тисячі образів щодня з’являються перед очима. Джерел – величезна кількість, а ідеї витають у повітрі. От спробуйте довести, що саме ви вперше придумали певний крій або силует, коли початки багатьох форм губляться у глибині століть!

Ось, наприклад, кімоно, мій улюблений крій. Сьогодні його шиють, перешивають, деконструюють, інтерпретують у всьому світі. Але чи можна звинуватити в плагіаті людину, яка працює з формою, що існує тисячі років? Звичайно, ні! Це вже не просто чиєсь "авторство", це – культурний архетип. Те саме стосується і маленької чорної сукні, і тренчів, і джинсів, і нескінченної множини силуетів, фасонів, напрямів.

Навіть у високій моді, де, здавалось би, усе має бути бездоганно авторським, межі теж досить розмиті. Достатньо згадати сукні Мондріана у Ів Сен-Лорана! По суті, Сен-Лоран (колекція осінь/зима 1965-66 року) переніс картини нідерландського модерніста на тканину, але зробив це як художній діалог, а не копію: це стало модною іконою, символом епохи та прикладом натхнення. І ніхто не називав це крадіжкою, тому що це було власне висловлювання на тему, переосмислене явище, поважне спілкування з ідеєю на рівні високого мистецтва.

Але є й інші приклади. Наприклад, багаторічна суперечка Gucci та Guess, яки звинувачують один одного у плагіаті через логотип G – приклад того, як технічні деталі брендингу можуть стати об’єктом судових баталій. Хоча хіба це про моду?

Між натхненням і крадіжкою іноді всього лише один крок, але крок цей частіше моральний, а не юридичний.

У час інтернету та штучного інтелекту це стало ще складніше. ШІ вбирає мільйони зображень і видає щось нове, складене з фрагментів глобальної візуальної пам’яті. Де тут плагіат? Де натхнення? Зараз ми лише вчимося це розуміти.

Що стосується мене особисто, я не боюся ні плагіату, ні недоброчесної конкуренції, ні штучного інтелекту. Чому? Тому що боятися плагіату має тільки той, хто не здатен продукувати власні ідеї.

Так, ідею можна вкрасти. І цілу концепцію. Скопіювати колекцію і кампейн. Але мислення вкрасти неможливо.

Не можна забрати в автора його внутрішній вимірювач краси та сенсу. Не можна привласнити здатність бачити світ по-своєму. Тому я знаю: якщо візьмуть одну мою ідею – я створю наступну. І так буде завжди. Тому що саме в цьому я бачу сенс творчості та роль художника.

На жаль, останніми роками часто доводиться чути про те, нібито в Україні "дуже багато плагіату". Чесно кажучи, для мене в цьому питанні географія не має великого значення. І в Києві, і в Парижі, і в Нью-Йорку приблизно однакові виклики для дизайнерів, хоча, на жаль, різні можливості.

На мій погляд, в Україні є дизайнери, які неймовірно оригінальні. Вони формують власні коди, працюють зі спадщиною, створюють, знаходять свої ніші й експериментують. Їхні ідеї самостійні та чесні.

Але є й інша реальність – величезна кількість цехів, де з ранку до ночі відшивають підробки й приклеюють до них ярлики відомих брендів. А ще величезна кількість ринків, де потім це барахло продають під виглядом брендових речей за досить пристойні гроші. Іноді це, можливо, й непогані речі для щоденного використання, але не в цьому суть. Просто це вироби, які видають за те, чим вони не є!

Оце і є плагіат у найгрубішому, прямому, буквальному сенсі. Підробка. Брехня. Крадіжка й використання чужого імені та авторитету.

Але доки є ті, хто вірить цим "брендам" і ведеться на них, буде і крадіжка. Тому для мене головне, що я хочу донести до людей: не дозволяйте себе обманювати й використовувати! Підробка – це не модна річ. Це предмет фальшивого статусу. При цьому цей "брендовий" одяг звичайно набагато дорожчий, ніж чесний якісний ноунейм.

Набагато мудріше купити хорошу, акуратно зроблену річ без гучного імені, ніж платити шалені гроші за незаконно використаний бренд. Адже дизайнеру платять не за ярлик, а за комунікацію, за ексклюзив, за відповідальність.

Усе в матеріальному світі можна скопіювати. Окрім здатності створювати нове. Навіть якщо це нове – переосмислене, реконструйоване й доповнене індивідуальним баченням старе. І саме це – почерк дизайнера, його голос, його ідентичність, – те єдине, що назавжди залишиться вашим. І як автора, і як споживача.

Важливо: думка редакції може відрізнятися від авторської. Редакція сайту не відповідає за зміст блогів, але прагне публікувати різні погляди. Детальніше про редакційну політику OBOZ.UA – запосиланням...