Діаспора розчарована Україною

Як відомо, все своє, рідне, краще бачиться здалеку. Несподівано гранично виразно проступають деталі, які не були видні в суєті навколишньої дійсності у себе на батьківщині. У чужому краю раптом стає зовсім неважливо, що говорять політики вдома, оскільки їх дії або бездіяльність звучать голосніше і розуміються без всяких слів.

"Захід нам допоможе" - пообіцяв свого часу Остап Бендер простим членам "Меча й орала". А чи допоможе? Питання досі залишається риторичним, і деякі українці як і раніше вірять у цей останній ешелон України. Чи залишився він?

На цей короткий, але непросте питання хотілося б відповісти на прикладі однієї, але, мабуть, найбільш сильною, в політичному сенсі, української діаспори за кордоном. Канадської.

За весь час, з моменту першої імміграційної хвилі, українці створили безліч організацій, що підтримують національну ідею і культуру України в Канаді. Серед них помітно виділяються Конгрес українців Канади, Союз українок Канади, Конгрес українських націоналістів, Українська кооперативна рада Канади, "Пласт", Українське національне об'єднання Канади, Союз українських канадських ветеранів, Спілка української молоді, Громадська служба українців Канади та ще десятка два таких же або подрібніше організацій. Навіть самі "свіжі" іммігранти, чиє прибуття до Канади стало масовим із середини 1980-х, створили свою організацію. Її назва - "Четверта хвиля" - відбиває суть останнього іммігрантського призову.

Деякі з організацій, чиє існування вимірюється не одним десятком років, мають чітку структуру, відпрацьований роками бюджет і вхожі в багато дверей нинішньої канадської влади. Вони авторитетні своїми колишніми справами, в їх складі чимало знаменитих серед світового українства людей, і вони визначають політику українського зарубіжжя у принципових моментах. Однак, незважаючи на всю їх монументальність, сьогодні це просто знамена, хай і пропахлі порохом, які вже давно й нерухомо стоять у залі Слави. Так, вони як і раніше відправляють спостерігачів на вибори в Україну, які хоч і не мають поняття про витончені технологіях сучасних виборчих фальсифікацій, але все ж не дають розгулятися відвертим махінацій на виборчих дільницях. Так, вони фінансують приїзд до Канади шароварно-бандурістской культури. Так, вони люблять говорять по-українськи політиків. Але всі вони як і раніше живуть в своєму світі, де навіть іммігранти з тієї ж "Четвертої хвилі" не завжди вітаються. І враховуючи, що вік цих українців у середньому становить 60-70 років, треба сказати, що ці анклави українськості більшою мірою існують самі для себе. Вони ще влаштовують мітинги, але недалеко, на своїй землі - у Торонто або Вінніпезі. Розчарування, яке приніс Ющенко після п'яти років свого керівництва, охопило душі навіть найбільш затятих його канадських адептів, і вони не хочуть більше їхати в Україну, щоб підтримати незрозуміло чию революцію.

"Навіть якщо в Києві буде ще один Майдан, я туди більше не полечу", - сказав мені якось на одній із зустрічей в українському консульстві в Торонто 85-річний дівізійнік Тарас М. Пан Тарас свого часу відвідував Майдан з іншими канадцями в Протягом двох тижнів, поки гостював в українській столиці, підтримуючи киян усіма доступними йому засобами. Тоді він персонально залишив у Києві вісім з половиною тисяч доларів своїх особистих заощаджень, витрачених на продукти та теплі речі для мітингувальників.

Торік він обмежився тільки ста доларами, зданими в фонд для організації поїздки канадських спостерігачів на вибори президента України.

"Розкажіть нам хоч щось хороше", - попросила Олега Тягнибока Марійка Шкамбара, другий заступник президента Світового конгресу українців, під час його недавнього візиту до Канади. Пан Тягнибок розповів анекдот. Більше нічого хорошого, про що можна було б говорити, на жаль, не було.

Біль, приниження, розчарування супроводжували канадську діаспору довгі роки, але зараз ці почуття сприймаються скоріше як хронічна хвороба, у вилікування від якої вже мало хто вірить. Багатьма канадськими українцями поточний момент сприймається як чергова втрата України . Сьогодні вони просто не знають, чи є такий український лідер, який, прийшовши на вищий державний пост, буде ставитися до своєї країни з такою ж любов'ю, яку вони несуть по життю, перебуваючи за океаном. Як виявилося, політичне епікурейство Ющенко укупі з його добрими супутниками - лінню, безвільністю, демагогією і дрібним пакостничеству - нічим не краще відкритих танкових маневрів Януковича на поле української самосвідомості та незалежності. Сьогодні канадські українці не знають, на кого робити ставку, більше того, вони вже не хочуть її робити. Вони втомилися. Вони чимало зробили за свій вік. Багато хто з них билися з НКВС і фашистами, потім з нуля будували своє життя в Канаді, виростили дітей, зробили кар'єри, важко і відповідально працюючи для досягнення мети. І весь цей час вони боролися за Україну - своїми грошима, здоров'ям, часом. Зараз вони дуже літні люди, і вони втомилися. А їхні діти вже більше канадці, ніж українці - вони говорять, думають і чинять по-англійськи. Їм незрозуміло, як можна допомагати тому, хто сам не хоче палець об палець вдарити. І фраза "Захід нам допоможе" більше, на жаль, для України вже не спрацює. Настав момент, коли населення має усвідомити себе народом, соціумом, здатним приймати серйозні рішення про те, як жити далі, і проводити ці рішення в життя, пише Ігор Павелько в " Дзеркалі тижня ".

Маленькому українцю саме час згадати безсмертні шевченківські слова: "Борітеся - поборете!" Повага до самого себе повернути складно, але все ж можливо. Тільки Захід тут нам уже не допоможе. Пора виростати з рабських штанців і не думати, що хтось старший поведе нас за руку у світле майбутнє. Пора ставати нацією. Іншого часу не буде.