Блог | Секрет Олега Винника
Зараз вам зізнаюся в дуже грішному. Люди часом в такому навіть батюшці на сповіді не зізнаються... Але я наважусь. Короче, я була сьогодні на концерті Олега Винника.
Да, на Атлас уікенді. Да, на Виннику, свідомо.
Я хотіла розгадати феномен, мені було важливо зрозуміти чому "Ніно, мнє нє всьо равно" і "зорі прозорі вночі" не дають спокійно дихати сотням тисяч українських жінок.
Так от, я все зрозуміла. Америку я зараз нікому не відкрию, за мене це вже зробили музичні критики, але не висказатися не можу.
Мені було 15, я вчилася в школі, і це був період, коли літні канікули я проводила у діда з бабцьою в селі у Вінницькій області. Спуску мені в той час не було ніякого: хочеш не хочеш, а літо - це час бур'янів на грядках.
Бабу Валю мало цікавила моя тонка душевна організація. Кожного ранку вона будила мене о 8й (поки не жарко), торжественно вручала сапу в руки і відправляла полоть буряки. Хай вони будуть прокляті ті буряки!!! Нічого у всьому світі я ненавиділа більше за ті срані грядки.
І от коли ти молода, красива вовчиця півдня стоїш рачки, прополюючи буряки від бур'яну, ти в цей час маєш про щось думати, а краще мріяти, бо мрії в позі рачки під палючим сонцем - це тупо єдине, що спасає.
Я чітко пам'ятаю: рятували в час цих єбучих грядок лише бурхливі фантазії. Особливо про любов, славу і красиве життя. Я уявляла, що одного разу мама пристроїть мене в модельне агенство, я стану Міс Україна або хоча б Міс Вінницька область, життя моє заграє новими фарбами і ніколи в житті я більше не полотиму ці срані грядки.
Клянусь вам, коли ти уявляєш, як тобі на голову натягують діамантову корону, полоть грядки стає дедалі легше, і сонце вже не так пече, і сраного бур'яну стає дедалі менше.
Так от про Винника. Я, звісно, в якийсь момент виросла, і одного разу сказала, що всі ці буряки можу купити своїм родичам на три роки вперед, але ніколи ніяких грядок ні за яких обставин більше полоть не буду.
Це саме стосувалося посадки і виковування грьобаної картоплі. Родичі мої цю новину прийняли хоч і тяжко, та вже років так 13 участі я в цьому маразмі не приймаю.
Але далеко не у всіх вийшло так кльово вирулити з нестримної легкості буття, як мені. Тому є одне але.
Грядки в цій країні нікуди не ділися, як і бур'ян. І його хтось таки та сапає. І тим жінкам, які зранку до ночі стоять раком, полють грядки, їм потрібна мрія. Мрія, що одного дня на город приїде Олег Винник і скаже, що "Ніно, мнє нє всьо равно...". Бо хоч комусь має бути не все одно до них. До їхньої тяжкої долі. Вони ж не винні в тому, що життя отак склалося (а навіть якщо і винні то це все же не наше діло, факт лишається фактом).
Сотні тисяч жінок по всій країні потребують кумира, секс-символа, того, хто скаже, що "зорі прозорі вночі" і зрозуміє чого після того, як покормила індиків, гусят і курят хочеться вити молодій вовчиці.
Вовчиця виє, бо чоловік алкаш, бо сотні тисяч убогих сіл в цій країні нікуди не ділися, а разом із цими селами нікуди не ділися і тяжкі жіночі долі. І цим жіночим долям необхідна ілюзорна надія. Винник дає їм цю надію, надію на те, що в цьому світі ще існують ідеальні чоловіки, про яких можна мріяти в той час, коли твоє любиме п'яне мурло б'є вікна в хаті або носиться за тобою з сокирою по подврі'ю.
І якщо ти після цього усього вижила, тобі важливо знати, що десь є ідеальний чоловік, який співає лише для тебе і лише про тебе...
Ну а все інше якось буде.
Пост взято з Facebook-сторінки Оксани Шаварської.
