По кому дзвонять донецькі дзвони

По кому дзвонять донецькі дзвони

"Ні, і в церкві все не так,

все не так, як треба "

(Володимир Висоцький)

Можна не належати до числа ревних прихожан УПЦ МП, можна взагалі не симпатизувати християнству або навіть бути переконаним атеїстом, але при цьому не можна ігнорувати доленосні процеси у церкві, яка волею історичних доль має істотний вплив на суспільне життя України.

Коли ЗМІ тиражували тривожна звістка про госпіталізацію у важкому стані митрополита УПЦ МП Володимира, в Спасько-Преображенському соборі Донецька надзвичайно голосно і святково дзвеніли дзвони.

Відео дня

Тих, хто цього вбачав неприйнятний дисонанс, намагалися заспокоїти - мовляв, дзвін проведений з нагоди дня ангела митрополита Донецького і Маріупольського Іларіона. Почувши таке одкровення, мимоволі згадувалася рекомендація з телевізійної реклами: іноді краще мовчати ...

Однак недуга цинізму виявився заразливим: напередодні 76-річчя предстоятеля УПЦ МП було оприлюднено офіційне звернення митрополита Одеського Агафангела до єпископів, в якому крім запрошення "взяти участь у молитві за здоров'я Його Блаженства" містилася цікава деталь: автор підписався титулом "Першість член Священного Синоду УПЦ ".

Термін "першість" вживався лише в часи, коли церква не мала предстоятеля. Проте в нинішній УПЦ МП предстоятель є - митрополит Київський і всієї України Володимир. Він же очолює Синод, а тому в Синоді УПЦ МП не може бути в принципі ніяких "першість членів".

Очевидно, згадка Агафангелом цього титулу свідчить не тільки про безпардонності по відношенню до Володимира, а й розкриває тенденцію жорсткого міжособистісного протистояння, замішаного на несумісності цивілізаційних уподобань.

Найбільше в цій ситуації пригнічує навіть не моральна деградація окремих персонажів, які діють за принципом страшенних стерв'ятників, а те, що ці "врачеватели душ людських" всерйоз мітять в крісло митрополита Київського і всієї України, щоб поширити свої повадки на 10 мільйонів прихожан УПЦ МП .

Не можна обійти увагою почастішали останнім часом побажання багатьох представників УПЦ МП "не втручатися державі, політикам і громадськості у внутрішні справи церкви". Для недосвідченої публіки все начебто логічно: якщо церква відокремлена від держави, то з якого дива державі пильно вдивлятися в церковні пасьянси?

Однак існують деякі "але", які кардинально ускладнюють рельєф цієї ситуації. Приміром, коли УПЦ МП бажає дістати черговий храм, її чомусь не бентежить ні те, що "церква відокремлена від держави", ні навіть те, що культові споруди побудовані відданим анафемі гетьманом Мазепою.

Ще одна явна невідповідність принципом симетрії - виборча адресність прохання, а саме: якщо позиція про невтручання дійсно принципова, то чому б її не довести до відома "всіх зацікавлених сторін" - і не тільки в Україні, але і в Росії?

У кожному разі, у нас є всі підстави побажати митрополиту Володимиру многая і благая літа. Він заслужив цього навіть суто по-людськи. Тим більше, з ним пов'язана ціла епоха в житті України.

Наскільки вміло він ніс хрест предстоятеля УПЦ МП - думки різняться в діапазоні від "він законсервував розкол в українському православ'ї на два десятиліття" і до "йому вдалося створити реальні передумови єдиної помісної православної церкви України".

Який з цих вердиктів ближче до істини, ми з різних причин не знаємо і не виключено, що ніколи так і не дізнаємося. Втім, це не проблема: цілком достатньо того, що нам достовірно відомо.

По-перше, митрополит Володимир домігся для УПЦ МП прав широкої автономії: без згоди Москви відбувається призначення і звільнення не тільки священиків, а й єпископів і митрополитів. Обрання глави - також прерогатива не РПЦ, а ієрархів УПЦ МП.

По-друге, митрополит Володимир завжди розумів відповідальність керованої ним церкви за проведення міжконфесійного діалогу. Здавалося б - дрібниця, але вона є містком, необхідним для створення в Україні єдиної помісної православної церкви. Адже сам факт переговорів (тим більше - об'єднання хоча б двох гілок українського православ'я) актуалізує потребу уточнення статусу УПЦ МП, здобуття нею самостійності не тільки формальної, а й фактичної, юридичної.

Показово, що митрополит Володимир чим далі, тим більше дистанціювався від возлаганія провини за розкол в українському православ'ї на предстоятеля УПЦ КП Філарета. Як людина тверезомисляча, він розуміє: Філарет відображає сподівання значної частини українців.

Усунення Філарета може принести УПЦ МП лише тимчасові пропагандистські дивіденди, але воно не усуне справжню причину "розколу" - 14,5 мільйона прихожан УПЦ КП, готових відстоювати своє право на незалежну від Москви церкву не тільки молитвами, але і за допомогою вил та інших підручних засобів.

Тверезо мислити Володимира сприймається верхівкою РПЦ з неприхованим роздратуванням. На обличчя явні ознаки параної: пам'ятаючи про світоглядну еволюцію предстоятеля УПЦ МП, ієрархи РПЦ не довіряють навіть улесливо Іларіону Донецькому, за спиною якого маячить одіозна фігура донецько-московського мільярдера Віктора Нусенкіса, що став причиною скандалу під час липневого Помісного собору УПЦ МП. Він вступив в прямий конфлікт з Первоієрархом, назвавши собор "зборищем". І коли Володимир зробив йому зауваження, заявив: "автокефалії в УПЦ МП ніколи не буде".

Митрополит Черкаський і Канівський Софроній намагався напоумити зарвався "мирянина", мовляв, якщо віруючі УПЦ МП приймуть відповідне рішення, то вона буде. На що Нусенкіс самовпевнено заявив: ніякої автокефалії і близько не може бути, мабуть увірувавши, що саме він є посередником між Богом і десятьма мільйонами прихожан.

Ієрархи РПЦ мають намір перестрахуватися, роблячи ставку на ще більш запеклого противника української автокефалії - митрополита Волоколамського Іларіона (Алфеєва). За задумом патріарха Кирила, Іларіон Алфєєв повинен стати митрополитом Харківським, що надасть йому членство в Синоді УПЦ МП, а це - можливість висунення на найвищий пост.

Але у ієрархів УПЦ МП не викликає захоплення безстороннє протистояння Іларіона Алфєєва зі своїм наставником - авторитетним православним пастирем і богословом Антонієм Сурожським. Тому кілька разів анонсоване набуття Іларіоном Алфеєвим рангу митрополита Харківського так і залишилося в підвішеному стані.

Не виключені спроби прямого патріаршого правління Кирила. Під час свого першого візиту в Україну він кілька разів апробував тезу про те, що є патріархом не тільки Московським, а й Київським.

Чи то просто "Остапа понесло", чи то апетит приходить під час їжі, але Кирило все частіше і прозоріше натякає, що ні президент і прем'єр-міністр Росії, а саме він як предстоятель РПЦ є втіленням "здорової експансії російського духу", адже в відміну від Путіна і Медведєва під його п'ятої не тільки Росія ...

Не знаю, як довго це буде сходити йому з рук, але його персона вже викликає пильні погляди Кремля. У практичній же площині фантазії Кирила невоплотіми, так як логіка канонічного права голосують: або патріарх Київський, або предстоятель РПЦ. До слова, кожен з претендентів має свої "скелети в шафі": проти одних люто виступає РПЦ, іншим не під силу зібрати більшість голосів єпископату УПЦ МП.

У цій ситуації "золота акція" може виявитися у політичної влади. Але для того, щоб її голос виявився не тільки вирішальним, а й політично ефективним, необхідно дотримати максимальну наступність лінії митрополита Володимира. До речі, це чи не єдина можливість для Банкової подолати що триває ось уже півтора року тенденцію падіння довіри до себе громадян України.

Без малого тисячу років назад Іларіон став першим русичем на митрополичої кафедрі в Києві завдяки твердості, проявленої Ярославом Мудрим на переговорах з Константинополем. Київський князь зважився на цей непростий крок, бо усвідомлював його значимість.

Минуле тисячоліття вкинена безліч ідолів і міфологем, але реноме мудрості Великого Київського князя Ярослава так і залишилося непорушним. Можливо, це послужить підказкою нинішньої київської влади.

Зореслав Самчук, заступник директора Міжнародного інституту гуманітарних технологій