Літературний конкурс. Історії одного дня. Історія перша

I

Колись давно, в далекій країні ххх, береги якої вкриті ванільним морозивом із карамеллю (адже надворі зима), ріки якої сповнені полуничного сиропу, який випаровується в атмосферу, щоб згодом з’явитися у формі опадів із цукрової вати й молока та вкрити собою гори з шоколадної глазурі, відкрила свої ясні оченята, кольору небесної блакиті, маленька принцеса на ім’я Джейн. Восьмирічна донечка короля країни ххх, майбутня королева, а поки що ще принцеса, прокинулася й щодуху кинулася відчиняти вікно. Проте для цього вона була замалою на зріст, тому відразу ж знадобився стілець, на який було накладено купу книжок і папірців, вкритих малюнками юної правительки, а згодом, коли все було завершено, - ступила крихітна ніжка, в смугастій різнокольоровій панчосі, й вікно нарешті було відчинено одним поштовхом дитячої руки. Розчинилися віконниці, до відкритого усміхненого роту влетіло кілька смачнючих сніжинок. Сьогодні вона може робити все що заманеться: їсти кригу, гратися зі св оїм пухнастим собакою, танцювати, пити солодкий сироп від кашлю, навіть може сама зїсти величезний пиріг, зроблений спеціально до її Дня народження! Проте все те – дрібниці. Найважливіше те, що вона має одне бажання, бажання, яке сьогодні обов’язково здійсниться! І вона знає чого побажати. Вона не проситиме сто п’яту ляльку або нового рожевого ведмедя, адже ця юна леді не така, як інші діти. Вона знає чого хоче і це сьогодні неодмінно здійсниться! Хіба ж цей світ не прекрасний?!

ІІ

- Я хочу, щоб Ви, тату, дозволили мені піти в місто! 

- Що ти хочеш на День народження, доню?! – перепитав король країни ххх, здивовано дивлячись на доньку, - Повтори-но ще раз.

Усі, хто був у вітальні, - чи-то сидів за святковим столом, чи-то приносив все нові й нові страви, - злякано дивилися один на одного, чекаючи почути цей жах знову й відразу ж схопитися за серце або ж знепритомніти(бо ж першого разу вони не встигли того скоїти).

- Я хотіла б провести весь сьогоднішній день у місті! – мовила дівчина, пильно дивлячись батькові в очі. – До того ж без охорони, - я не хочу бачити жодної людини, ані однісінької, яка могла б контролювати мої дії протягом всього дня, –швидко додала вона, відвівши погляд.

- Як-то так?! – загомоніли всі, хто був у залі одночасно. 

- Нізащо не можна цього дозволяти, добродію! Ніколи! – кричав старий міністр, тримаючись за перуку. – Хіба ж можна таке дозволяти?!

- О, яка прикрість! Яка прикрість! Якби ж вона була моєю донькою, то я б їй ніколи, ніколи… - ніяк не могла доказати літня леді в темно-синьому вбранні.

- Але ж вона не Ваша донька, а моя. - промовив трохи згодом король – високий, похмурий чоловік із першою сивиною і розумними жвавими очима, які уважно роздивлялися маленьку, злякану, проте все ж наполегливу дівчинку в блакитній сукні, - І я дозволяю, тому, що це її День народження, й побажання також її! – І він не озираючись вийшов із зали.

- Дякую, таточку. – прошепотіла задоволена та вдячна дитина, майже не розтуляючи вуст. 

Проте цього й не потребувалося, адже самі її очі виказували всю вдячність і відданість дитячого серця.

III

Великі двері палацу відкрилися й вона опинилася в місті. Сама – одненька маленька дитина посеред величезного виру людей, який наче спіймавши її в свої сіті, не зупиняючись плинув далі за течією, несучи свою маленьку полонену. Але їй лише цього й було потрібно! Тут, далеко від палацу, варти, охорони й усієї тієї придворної братії вона почувалась по-справжньому вільною. Вітер грався її волоссям,сніжинки вкрили її вії; розумні, сповнені цікавості очі підмічали кожну дрібничку, вивчали кожну людину, намагаючись зрозуміти справжню сутність цієї могутньої сили – народу!

То тут, то там, виринали з натовпу й маленькі його представники. Блакитні очка зі здивуванням проводжали кожну дитину, вивчаючи, ставлячи німе питання: «А чи ви такі ж, як я?». Проте ніде не знаходила вона відповіді на це питання. Не знаходила, доки не побачила ще одну пару очей, таких самих як в неї, тільки зелених. На неї впевнено й водночас з деякою упередженістю дивився хлопчик приблизно одного з нею віку.

- Привіт, - впевнено озвалася до нього дівчинка, - мене звати Джейн. А ти, мабуть, живеш тут неподалік? – спитала вона.

- Так, і справді поряд. А де живеш ти? Це місто невеличке і досі я вважав, що знаю тут кожну дитину. Я – Том. Дуже радий з тобою познайомитись!

- Я також, Томе. В цьому місті я вперше, тому зовсім нікого тут не знаю.Ці заплутані вулички, незнайомі люди, діти – все це для мене нове та незвичне. Може, якщо вже ми з тобою познайомились, ти покажеш мені місто, розповіси про людей? Я була б тобі дуже вдячна!

- Звичайно, я познайомлю тебе з містом, якщо маєш бажання та час. Ходімо!

І дві маленькі дитячі постаті розтанули в бурхливому людському потоці. 

IV

- Дивись, це одна з цікавинок нашого міста й до того ж моя найулюбленіша будівля – Королівський палац. На превеликий жаль,туди не можна потрапити, - із запалом розповідав хлопчик, - адже це суворо заборонено! Сама бачиш, через цей височезний мур не перелізти, навіть, якщо б дозволили.

Джейн байдужо дивилася на знайому з дитинства будівлю, не цікаво було їй вдивлятися здалеку у власний дім, який як виявилося, і був головною пам’яткою цього міста. 

- А чи знаєш ти, хто там живе? – спокійно спитала вона. – Мабуть це дім правителя країни?

- Я невпевнений, проте, мабуть, саме там живе той страшний товстий дядько з великим мішком грошей і злими пронизливими очима жовтого кольору – кольору золота!

- Що? Що ти таке кажеш? – здивувалася вона, адже знала, що батько її – людина висока, худорлява й зовсім не страшна. До того ж він має сірі очі, ні в якому разі не жовті.

Усе її розчарування, поєднане з обуренням висловив нестриманий погляд, який вразив Тома у саме серце. 

- Вибач, що я не дуже обізнаний у справах на кшталт цієї, проте саме таким я завжди уявляв того пана, котрий зветься Податком. Коли батьки та інші люди розповідали мені про його злочинні вчинки, він завжди видавався мені саме таким!

- Що? Як? Не може бути! Адже правитель країни – мій батько! – мовила дівчинка, і маленькі сльози – горошинки все швидше та швидше стали котитися обличчям, залишаючи на ньому заплутані візерунки. – Ти все брешеш! Такого не може бути! – казала вона, повільно відступаючи від нього.

- Ні, стій! Зачекай, не плач! Куди ти?!

Проте марними були його прохання, бо не було вже видно маленької принцеси, яка щодуху тікала геть. Геть, додому, бігла вона, вмиваючись слізьми й не помічаючи нікого навколо. Забувши про бідного хлопця з яскравими зеленими очима, який стояв один – однісінький і не смів поворухнутися. 

V

- До Вас принцеса! - оголосив камердинер, увійшовши до кабінету короля.

- Нехай увійде.

Пройшло кілька хвилин і до кімнати увійшла Джейн. 

- Що ж, юна леді, Ви вирішили навідати батька? – суворо й у той же час іронічно спитав король. 

- Тату! Таточку! Вибач мені! – кинулася вона до нього. – Вибач, що я була такою неслухняною, такою зухвалою, такою зарозумілою і зіпсованою дівчинкою! – і сльози знову полились із очей.

- Ну, все, все, досить! Адже ти не хочеш, щоб тут сталася повінь? – спитав він із радістю розуміючи, що гнів пішов, бо на зміну йому прийшов жаль у подобі цього маленького рюмсаючого янголяти, який нібито припинив лити свій дощ і навіть соромливо посміхався, не ризикуючи-таки вимовити ані слова.  

- Давай-но, повідай таткові про всі свої негаразди, чи-то я маю казати пригоди?

І що їй тепер лишалося? Вона навіть з радістю вирішила звільнитись від своїх переживань, розділивши їх з людиною більш дорослою, розумною та далекоглядною, і до того ж найдорожчою в світі! 

VI

- Послухай-но, мені здається, що ця прогулянка в місто не пройшло для тебе даремно, – сказав король, вислухавши її історію.

- Але чому ж? Я дізналася про такі жахливі речі від того хлопця. Ось, як, виявляється, думають про тебе люди. Адже ти робиш так багато для їхнього добробуту! Вони навіть називають тебе образливо – паном Податком. Хіба ж це не прикро?!

- Ні, дитино, ти просто не так усе зрозуміла. Народ називає податком не мене.

- А кого ж тоді?

- Нікого. Податок – не людина. Але якщо вдатись до опису, то я сказав би так: це дуже старий чоловік( адже його прадід з’явився ще у стародавньому Єгипті), який, незважаючи на вік, дуже високий і міцний( бо на ньому тримається держава), завжди носить окуляри(бо ще й розумний), за якими ховаються чесні та справедливі очі(тому що пан Податок приносить користь кожній оселі, хоча не всі це розуміють). Він не йде з хати без гаманця і записника(бо за допомогою гаманця він має збирати кошти, не забуваючи ні про кого, в чому йому допомагає записник). Хочу наголосити на такій його якості, як справедливість, адже він бере менше коштів з людей, які заробляють мало, ніж з тих, хто живе в достатку. 

- Він просто так приходить і забирає гроші, які заробляють люди? Тепер я розумію, чому він здається їм злим, адже він просто грабує населення!

- Ні, доню, ти не права. Завдяки Податку люди отримують набагато більше, ніж віддають.

- Яким це чином?

- Усе дуже просто. Гроші, зібрані Податком, витрачаються на потреби самих мешканців. Їхні діти ходять до шкіл, де отримують безкоштовну освіту. Але хоча вони й не платять за навчання, все ж необхідно платити за роботу вчителям, чи не так?

- Так…

- І як ти думаєш, яким же чином мі сплачуємо їм заробітну плату?

- Ну, я не знаю.

- На це йде частина грошей з податків. Таким же самим чином працюють лікарі, тому що ти ж не платиш за медичну допомогу в поліклініці чи лікарні?

- Так, ти правий. Я починаю розуміти. Проте хіба ж усі гроші ідуть саме на це?

- Звичайно ж ні. З податків держава сплачує пенсію літнім людям, які вже не можуть працювати. Ці ж самі гроші використовуються для надання допомоги багатодітним і малозабезпеченим родинам.

- Я й гадки про це не мала!

- І це ще не все. Гроші, які збираються за допомогою податків, використовуються ще у багатьох сферах. Вони необхідні для відбудови та відновлення доріг, відкриття нових учбових, оздоровчих і культурних закладів. Вони йдуть також на утримання Будинків Дитини, для дітей, які позбавлені батьківської турботи.

- Як це цікаво! Я розумію тепер, що цей пан Податок – не ворог людям, а зовсім навпаки – друг, який часто стає у пригоді. 

- Саме так. Я радий, що ти зрозуміла.

- Тату, а чому мешканці міста не знають всього того, що ті мені розповів? Я впевнена, якщо б вони це знали, то не вважали б, що податок їх грабує. 

- Вони цього, не розуміють, а може просто не хочуть розуміти.

- Тоді треба їм усе пояснити!

- Я намагався, але…

- Якщо вони з якоїсь причини не змогли зрозуміти тебе, то мене, я впевнена, вони обов’язково зрозуміють. Я знаю, як розповісти цю історію.

- Ти думаєш в тебе вийде?

- Я принаймні маю спробувати!

VII

Пройшов вечір. Настала ніч. Маленьку принцесу в той день ніхто більше не бачив, проте можна було припустити, що весь цей час вона знаходилася в своїй кімнаті, адже там горів вогник, який не згасав до самого ранку. 

Вранці схвильований король вирішив дізнатися, чим весь цей час займалася його донька. Він тихенько відчинив двері, що вели до її кімнати, і навшпиньки підійшов до столу. Дівчинка спала, поклавши втомлену голівку на стіл, подушкою їй слугувала купа книжок,а в руці була ручка. Усе вказувало на те,що ще зовсім недавно тут кипіла робота, на зміну якій прийшло королівство солодких снів. Батько турботливо взяв її та переніс на ліжко й згодом знов повернувся до столу, адже йому не терпілося дізнатися, чим же вона була так зайнята. І що ж він там побачив: на столі був жахливий безлад, всюди валялися папірці, вкриті великими літерами, написаними від руки. Зрозумівши, що це має бути якась розповідь або щоденник, він почав читати, хоча розібрати, що там написано, було нелегко. Першу сторінку прикрашав великий заголовок – «Історія одного дня», а під нею були намальовані два чоловіка. Один із них був точною копією пана Податка, якого описав він сам – високий, худорлявий, в окуля рах, із гаманцем і записником; інший – точно повторював опис хлопчика і являв собою товстого негарного чоловіка, що тримав мішок, набитий грішми, та мав очі кольору золота. Король був вкрай здивований, виявляється його донечка написала казку, де талановито показала упередженість людей щодо податків й їхнє невірне ставлення до них,а потім майстерно відкрила світові справжнє обличчя пана на ім’я Податок. У своїй книзі вона зуміла розкрити справжню сутність цієї омани і м’яко вказати народу на його помилку. За одну ніч вона зробила те, що не зумів зробити король за всі роки свого правління.

Казка під назвою «Історія одного дня» незабаром була видана й облетіла не одну країну. Завдяки цій книзі люди зрозуміли, що не вони працюють на державу, а держава на них, і невід’ємною частиною цієї плідної співпраці є податок.

Таким чином дитяча щирість, безпосередність і добросердність дуже швидко здійснили те, чого роками не могли досягти розум, розрахунок і далекоглядність.