Лемківський Давос

На минулому тижні закінчився 17-ий за ліком Економічний Форум у польсько-лемківському містечку Криніца-Гурска на півдні Польщі.

Специфічні враження, маю сказати, він викликав, вельми специфічні. Для киянина (колишнього львів’янина), який вперше потрапив до Криніци на Економічний Форум, було багато чого нового, дивного і приємного.

Але перед тим як перейти до структурованого викладу усього, що там відбувалося, як з політичної так і з економічної точок зору, хотів би зупинитися на декількох сентиментальних моментах.

Західний край лемківських земель

Криті гонтою дерев’яні церкви, які до болю нагадують щось таке рідне і знайоме… написи кирилицею на церковних брамах… візантійські іконостаси з греко-католицькими святими, — ні, це не затишні маленькі церковці Західної України. Більше того, це навіть Східною Польщею назвати достатньо важко. Це околиці Криніци-Гурскої, південно-східна частина Польщі, відстань до українського кордону — кілометрів 300. Тут до цього часу збереглися декілька десятків діючих греко-католицьких церков. Звичайно, що відразу ж поруч розташований костел, (як правило, у приміщенні колишньої церковної «плебанії» — будинку священника). Але, тим не менше, сліди лемків — усюди.

Так виглядають околиці Криніци-Гурскої — курортного містечка, яке знаходиться на західному кордоні Лемківщини, кілометрів десь за 30 від Ждині, де щороку відбувається «Лемківська ватра». Половина таксистів Криніци розмовляє по-лемківськи і слухає «Радіо Галіція». Певна частина обслуговуючого персоналу санаторіїв-готелів вважає себе українцями.

На всій південно-східній частині Польщі, себто від українського кордону і аж до Криніци, збереглися численні лемківські церкви — пам’ятки дерев’яної архітектури. Зараз це діючі римо-католицькі костели (лемки були греко-католиками) з дуже приязними ксьондзами, які все розуміють, дозволяють фотографувати, самі багато знають і дійсно щиро співчувають старому гірському народові, який потрапив під нещадне колесо історії.

Коли дивишся на туристичну карту цієї частини Польщі з позначеними пам’ятками дерев’яної архітектури, ловиш себе на припущенні, що… без операції «Вісла» дана територія, швидше за все, не була би польською… Або, якщо би вона і належала Польщі, то мала би абсолютно інший етнічний склад.

Ну лемки тут жили, а не поляки. І нема на то ради.

Під час наших недовгих мандрів околицями Криніци-Гурскої нам навіть одного разу запропонували почастуватися знаменитою лемківською «кропкою». І це майже через 50 років після тотального виселення лемків.

Політичний Форум

Стосовно самого Форуму, то варто розділити оповідь про нього на декілька частин. Перш за все, кинувся в очі достатньо низький політичний рівень заходу. Не було не лише українських високопосадовців, але і польських, і європейських, і російських. Якось так співпало, що в українців вибори на носі, у поляків — розпуск сейму. А європейці взагалі не дуже хочуть підтримувати Польщу версії братів Качинських. Росіяни — ну, тут усе зрозуміло і без слів.

Наприклад, скасували свої візити уже оголошені у програмі Юлія Тимошенко і Гюнтер Ферхойген.

Отже, 17-ий Економічний Форум у Криніци-Гурскій відбувся на не дуже високому політичному рівні. Ані Стівен Пфайфер, ні Дітмар Штюдеман — обидва колишні посли, один Сполучених Штатів, інший — Німеччини, ні знаменитий пан Марков, і навіть Олександр Кваснєвський не могли згладити відчуття певної другорядності заходу. Вони — колишні. Діючих політиків, від яких залежать долі країн, було мало.

Український вихід

Україна була представлена Катериною Ющенко і Петром Порошенком.

Пані Катерина представляла свій Фонд «Україна 3000». Робила вона це добротною англійською. Мені було приємно слухати. Тим більше, що було що слухати.

А от коли вона закінчила почалося щось незрозуміле.

Пан Порошенко хвалив пані Ющенко за неймовірно ґрунтовну доповідь… Пан Огризко просив організаторів заходу розмножити дану доповідь серед усіх учасників Форуму… Пан Кубів («КредоБанк») говорив щось приємне пану Порошенку (голові ради НБУ). Причому, говорив довго. Словом, було достатньо-таки (як би це так політкоректніше висловитися) специфічне відчуття чи шось таке.

Але такими собі міні-апофеозами даного заходу стали безперервні оплески у кращих традиціях радянської ораторської традиції, які звучали після кожного виступу українського виступаючого. Якби не було так сумно, то можна було би сказати, що було смішно. Уявіть собі оплески у радянському стилі після виголошеної на чистій англійській мові доповіді.

Обслуговуючий персонал зізнався, що на попередніх семінарах оплесків майже не було. Ну не прийнято так робити. Не прийнято.

До слова, доповідь була дійсно дуже хороша, але від усього цього «фарсу запопадливості» довкола пані Катерини хотілося просто сховати очі.

Ментальна «радянськість» нашої еліти мене просто дуже засмутила.

Безпонтові віпи

Але «радянскість», вона ж не тільки у наших політиків проглядає. Навіть у мені, людині, яка вже не встигла вступити до комсомолу «по причине преждевременной кончины оного», радянський менталітет засів дуже глибоко.

Для мене дивними були деякі статусні невідповідності під час Форуму. Ну, наприклад, бенкети відбувалися (не всі, правда, бо багато їх було) у приміщеннях, куди у звичайні, вільні від Форуму часи, курортники ходять пити мінеральну водичку.

Вигляд ці приміщення мали, як, скажімо, хол якоїсь звичайної нашої районної поліклініки. І нічого. Мер (президент) Кракова у такому приміщенні дає банкет. Запрошені абсолютно не кремпуються ні зовнішнім, ні внутрішнім виглядом закладу (ну поліклініка поліклінікою), веселяться, слухають живу музику, спілкуються — тусуються одним словом. Причому, серед запрошених — посли іноземних держав, директори чи власники крупних компаній, банкіри — словом, увесь той контингент, який в Україні у таке приміщення, напевно, не прийшов би взагалі.

Словом, «понти в селі — велике діло» — це не про Криніцу. Тут люди дуже спокійно ставляться до статусних речей. Для них має значення «з ким» вони спілкуються, а не «де». Там можна було зустріти і директора одного з найбільших польських аеропортів, і ключових працівників ПГНіГу — польського нафтогазового монополіста, і послів і консулів, і директорів банків, мерів міст, депутатів парламентів, урядовців і т.д. і т.п…

Тобто зовсім інша культура. Не «антигламур», але щось дуже схоже і, маю визнати, мені дуже близьке. Я був дуже приємно здивований.

Економічний Форум

Ну і нарешті ми перейшли до головного — економічна складова Форуму була значно серйознішою за політичну. Воно ж то і не дивно — Форум все-таки Економічний. Не дивлячись на те, що у попередні роки організаторам вдавалося наповнити його суттєвим політичним змістом, Форум завжди залишався економічним. І цього року його економічна складова також була дуже серйозною.

І, що цікаво, Україна була присутньою у великій кількості доповідей, теми яких нас напряму не стосувалися.

Наприклад, Славомір Лаховскі, голова правління польського BRE Banku, що належить німецькому Commerzbank, виступав на семінарі присвяченому питанням польських інвестицій за кордоном і розказував, в основному, про успішну діяльність банку у Чехії та Австрії. На питання про те, що його інституція думає робити з українським ринком, відповів так: «Коли мова йде про суми інвестицій на рівні мільярда євро, ресурсів BRE Bank недостатньо і тому треба орієнтуватися на інвестиційну стратегію материнського банку. З приводу українського ринку можна очікувати від Commerzbank новин уже через декілька тижнів». Про деталі пан Славомір, звичайно ж, говорити нічого не захотів, але уже сам факт, що для інвестування у Чехії та Австрії ресурсів польської «дочки» Commerzbank вистачає, а от для інвестування в Україну — ні, говорить сам за себе.

Тобто значення України для європейської «господарки» розуміють усі і навіть дещо остерігаються наших можливостей. На семінарі, присвяченому майбутньому прямих іноземних інвестицій в економіки країн Центральної і Східної Європи, Юджин Діжмареску (Eugen Dijmarescu), заступник Голови Національного Банку Румунії на запитання «Назвіть, будь ласка, три країни, які, на Вашу думку, є головними конкурентами Румунії з точки зору залучення прямих іноземних інвестицій» відповів безапеляційно «Вона одна. Це Україна».

Остерігаються нас, остерігаються.

Польська «нєпанятка»

А от у Польщі коїться щось неясне. Уже у поїзді «Київ-Краків» мені стало зрозуміло, що не все так гладко у нашого сусіда.

Мій попутник — 68-літній поляк, розказав мені історію про те, що (не пам’ятаю точних цифр, тому буду оперувати сотнями) з біля семисот лікарень у Польщі залишилося біля 400. Це — прямі наслідки вступу в ЄС і, відповідно, лібералізації деякими з його членів своїх ринків праці. «І це тільки Англія та Ірландія відкрили свої ринки праці — продовжував мій попутник, — а що буде з Нового року, коли відкриються ринки Німеччини, Італії і т.д. Скоро не буде кому дати хворому укол, породіллі уже сьогодні їздять народжувати дітей з одного міста в інше».

За словами мого співрозмовника, навіть величезний «Центр Дитячого здоров’я» в Лодзі, який будувала протягом майже десяти років уся Польща, працює лише на 50% від своєї потужності. «Лікарів забирають прямо з лікарень, за кордоном їм платять у декілька разів більше — хто ж не поїде». У результаті за півтора року країну покинуло більше 1 мільйона працездатного населення.

Підтвердження цієї тривожної інформації можна було почути і на Форумі.

Усі, від керівництва муніципальних фірм, що займаються тепло- чи водопостачанням, до Казім’єжа Марцінк’євіча, виконавчого директора Європейського Банку реконструкції та розвитку (ЄБРР) говорили про одне і те ж. Якщо перші жалілися, що їм не вистачає простих працівників, то Марцінк’євіч серйозно роздумував над майбутнім польської освіти: «Я пам’ятаю як десять років тому мені казали, що бізнес-школа у кожній гміні (районному центрі) це занадто. Що ж ми, мовляв, будемо робити з такою кількістю менеджерів зі знанням англійської мови. А тепер так виглядає, що це наш один з найбільших активів. Бо грошей у Європі є багато, а от 10 мільйонів добре вивчених людей має тільки Польща».

Казім’єж Марцінк’євіч/фото ЕРАМарцінк’євіч розказав присутнім, що зараз в Англії є такий жарт, що от, мовляв, раніше, коли в англійця виникала якась проблема з електропроводкою, він викликав електрика, а зараз він просто йде до сусіда-поляка, який вміє дати собі раду з такою невеликою побутовою проблемою.

«Наша освіта, окрім вузько-спеціальних, дає також загальні знання. А це те, чого в Європі немає взагалі ніхто» — продовжує Марцінк’євіч.

Українська «нєпанятка»

Але що робити з відтоком професійних кадрів з самої країни — невідомо. Ким їх замінити ? І це при тому, що з початку майбутнього року Польща стає членом Шенгенської зони. А відповідно, в’їзд до Польщі для українських громадян стає ще важчим.

Це уже давно помітили львів’яни, які намагаються отримати візу через польське консульство у Львові. Неймовірні черги, принизливі процедури. Причому, не має значення хто ти і що ти. Один з найвідоміших українських письменників мусив витратити цілий день на отримання візи у вищеназваному дипломатичному представництві. «Факсу немає» — пояснювали йому щоразу, не дивлячись на те, що у людини було запрошення від Економічного Форуму в Криніци.

Неймовірні речі.

Ні, я ні в якому разі не маю на увазі консульство Польщі у Києві, боронь Боже. Тут значно менший наплив людей, тут усе нормально. Але чому Польща не розуміє, що її консульству у Львові уже давно треба збільшити штат і переїхати у нове просторніше приміщення ?

Пишучи цю статтю я прочитав на одному з українських інтернет-ресурсів що (цитую): «Європейська комісія не бачить погіршення у відносинах з Україною, — про це у Брюсселі заявила представник Єврокомісії Крішітана Хуманн».

Мені цікаво що взагалі помічає ця як її там, Європейська Комісія.

Чому вона не помічає, що рівень життя в Україні за десять років піднявся в рази, а ступінь закритості країн навіть Центральної і Східної Європи став в рази більшим?

У мене складається враження, що ці процеси обернено пропорційні одне до одного. Чим багатшими ми стаємо, тим сильніше від нас закривається Європа. Боїться мабуть.

Чому Європа не помічає, що за ці 10 років не змінилася довжина черг на українсько-польському (уже українсько-ЄеСівському пардон) кордоні ? А люди то перестали жити на 200-300 баксів на місяць. Вони живуть уже на гроші в рази більші. А (це ж не просто географічне поняття, а і культурне, правда ?) якою була непривітною такою і залишилася.

Цікаво чи помічає Європа (а цьому ж морально-етичному поняттю ще ж і відповідати було би зовсім незле) наскільки серйозно втрачає віру у «європейські» цінності простий український громадянин, який хоча би раз мав досвід спілкування з якою-небудь дипломатичною установою країн ЄС ?

Я би запропонував європейським структурам ґрунтовно дослідити зміну настроїв представників середнього класу українського суспільства 25-40 річного віку по-відношенню до Європи і її інституцій. Думаю, результати будуть «вельми цікавими».

Алаверди

З приводу візових проблем дуже цікаву історію розказав один грузинський журналіст, учасник Форуму у Криніци-Гурскій: «Деякі посольства у Тбілісі просто знущаються з людей. Анкети і гроші здаються в одному-єдиному віконечку. А інформацію про долю цих своїх документів, анкет і, заодно, і грошей, можна дізнатися по одному-єдиному номеру телефону….. Який (переконаний, що Ви уже здогадалися, бо це «європейська класика») вічно зайнятий».

Отакі-от «європейські цінності».

На завершення можу сказати тільки те, що не хотілось би, щоби виявився правим відомий російський «провокатор» пан Марков, який, після одного з семінарів у Криніци-Гурскій, на якому, як завжди, звучали загальні фрази про потребу європейської та євроатлантичної інтеграції України, сказав Стівену Пфайферу: «Джаст Ду йор джоб», маючи на увазі, напевно: «Розмовляйте, розмовляйте, молодці, а ми то свою роботу знаємо».

Дуже не хотілось би.

Тому що Захід має дійсно ДУЖЕ НЕБАГАТО часу, щоби переконати простого представника українського середнього класу (такого як я), що він його шанує, поважає і ласкаво запрошує до себе в гості. І мене не цікавлять результати усіх цих їхніх 5-их, 55-их чи 155-их раундів переговорів.

Без візового брєду, без потреби доказувати у посольствах чи консульствах, що ти не слон — одним словом, без усієї цієї «туфти», яка на сьогоднішній день, на жаль, для простого українця є невід’ємною частиною поняття «європейські цінності».

А то Лемківський Давос навіть для лемків-бойків-гуцулів буде закритою територією.