Дмитро Стус розповів, за що отримав Шевченківську премію

Дев'ятого березня має відбутись вручення Шевченківської премії. Премія ця є винагородою для одних, інші її цураються. Інтерв'ю з Дмитром Стусом, якому вручать премію за книгу про батька, Василя, опублікувала "Газета по-українськи".

За книгу про батька «Василь Стус: життя як творчість» Дмитро Стус отримав премію імені Шевченка. Знайомі вітають, хоч офіційне нагородження відбудеться 9 березня.

- Виріс я у Святошино, на межі міста й села. Ті — з штахетами, ті — з кастетами. Я був «сложним рєбьонком», — посміхається Стус. Дістає з чорного кисету люльку, запалює. — У 8-му класі мій щоденник заповнювали вчителі. Потім вигнали зі школи. Власне, розформували весь клас, як ду-уже поганий. У 1981-му вступив до механіко-металургійного технікуму. Провчився там два з половиною роки. Мав одну четвірку, всі п’ятірки. Потім кинув, бо набридло. Працював на авіазаводі електромонтером. Дочекався, доки народиться син, а тоді пішов до війська.

Ти до армії одружився?

- Мені було 18. Оксана закінчувала КПІ. Вона старша за мене. Донька відомих людей, хіміків-науковців. Її тато — Генріх Дворко. Мали таку традицію: поїздку вихідного дня. Там ми з Оксаною і познайомилися. То була тусівка журналіста Сергія Набоки. Одружилися ми в лютому, син народився у травні. А були знайомі з дитинства.

Василь Стус знав, що народився онук?

- Йому лист прийшов від мами. До тата підійшли й сказали: «Письмо не дадим. Но у тебя внук родился». Це стало причиною одного з батькових зривів. Він за це у «бурі» відсидів. У нього останні роки нервової системи взагалі не було, — каже Дмитро. — Це Леонід Бородін розповідав — російський письменник, що з ним сидів.

У дитинстві батько ганяв?

- У років 4 побив якось. А я йому прокусив палець до кістки. Іншим разом поїхали з татом у Прохорівку. Це помістя Максимовичів, навпроти Канева. Я його тоді добряче дістав. Батько каже: «Все. Лишайся, а я пішов». Я — за ним. Реву: «Со мені, бідному, самому лобити?» Це десь 70-й рік. Далеко йшли, кілометра півтора. Потім повернулися.

Пам’ятаєш, як батько прийшов із табору?

- У 1979-му зустріли його в аеропорту «Бориспіль». Він із Москви прилетів. Це був єдиний, мабуть, період, коли в нього були гроші. Все-таки три роки працював на шахтах Колими. Батько пішов, коли мені було 5 років. А повернувся, коли виповнилося 13. Я не хотів, щоб мені хтось указував. А тато побачив не ту дитину, яку хотів бачити.

Як не парадоксально, нам допомогло КДБ. Прийшли до школи. Батько саме очолив Гельсінкську спілку. Це був грудень 1979-го. Він хотів мені в кімнату щось купити. Там стояла стара етажерка. Я йому закинув: «А хто ти такий? Яке маєш право вказувати, що буде в моїй кімнаті?» Очевидно, квартиру прослуховували. Про ці конфлікти КДБ знало й вирішило на них зіграти. Прийшли й почали розповідати, який у мене поганий батько.

Хто?

- Якийсь чувак у плащі. Директор школи викликав мене. Я розповів, що думаю і про того дядька, й про директора. Із ненормативною лексикою. Хоча я небагато її знав, — сміється Стус. — Тільки найпростішу.

- Після того в нас із татом було майже ідеальних п’ять місяців, — продовжує Стус. — Він мені відкрив Ахматову, Пастернака, Гете, Рільке, і я йому вдячний.

Що в дитинстві було найважчим?

- Мамі було дуже важко. Її підтримував дєдя Василь, мамин тато, який мене виховував. Його рідний брат на Житомирщині радянську владу встановлював. У селі Попельня поставили йому пам’ятник. Коли петлюрівці з Києва відходили, мого двоюрідного діда розстріляли. А дідуся його мама викинула у вікно, і він утік.

Як тобі служилося?

- Задовбувало. Служив у стройбаті. Щотижня міняли моє місце служби. Для молодого солдата, «духа», це непросто… На якомусь етапі дійшло до операції. Ну, «очнулся — перелом», — пояснює усміхаючись Дмитро. — Копали трохи ногами. Усіх били, не тільки мене. В армії раз на два тижні мав зустріч із особістом. Пресинг відчувався. Але, коли бахнув Чорнобиль, той же особіст допоміг, щоб я поїхав додому. Я в Хімках служив, у Підмосков’ї. Провідав маму, побачив малого.

А що за операцію ти згадував?

- Пам’ятаю, що мене обмивали. Завезли до медсанчастини. Температура, запалення… Як же воно зветься? Запалення різних вен. Кругом побитий. Температура не збивається. Відправили в шпиталь аж у Іваново.

Після шпиталю до Дмитра приїхала мати. Дали дві доби побачення.

- Ми першу добу перебули. А далі сидимо — пустка, ні про що говорити. Мама каже: «Поїду я додому». Поїхала. Менше, ніж через добу вона приїжджає з тіткою. Повідомляє: «Тато помер». Дали мені десять діб відпустки, й ми подалися до табору, в Кучино Пермської області. Повезли нас на табірний цвинтар. Показали свіжонасипаний горбик. На ньому стовпчик — із бляшаночкою. А на ній кернером вибито номер "9" — дев’ята могила в ряду.

Дмитро після армії подав документи в Київський університет, на філологію.

- Із 4-го курсу працював лаборантом в Інституті літератури. Почав описувати батьків архів. Це в мене зайняло років два. Згодом написав кандидатську по батькових «Палімпсестах».

Вірші писати не пробував?

- Це було ще до війська. Потім до цього не вертався.

До якихось політичних сил не приєднувався?

- Одна людина пропонувала місце в передвиборчому списку. І певні гроші. Я тоді проявив відвертий цинізм. Сказав посередникові: «Скажи тому чуваку, хай в кінці допише нолик, тоді почнемо говорити». Це десь у 2000-му було. Але нолика не дописали, — сміється Стус, — тому ні про що говорити.

А яке хобі?

- Хобі? Вогонь. І ліс. Машини нема. Велосипед.

Як сприймаєш вручення премії?

- Приємно, — каже після паузи. — Зроблю ремонт. Спокійніше ставитимуся до того, що Стефанові вступати до вузу. Піде на платне відділення. На економічну кібернетику. Дах перекрию. Якусь «меблю» куплю.

Читайте також:

Шевченківська премія як самознищення української інтелігенці