Смітник історії чекає гостей з минулого

Коли одного разу більшовицький письменник приїхав на Соловки, НКВС, щоб не псувати йому краєвид, накрило сотні ув‘язнених рядном, а тих, хто ворушився під ним, штрикали штиками на очах у письменника. Однак його дифірамби на честь радянської влади, які він продовжував писати з Італії, стали ще більш лизоблюдськими. Звали цього письменника Максим Горький. Його іменем в Києві досі називають вулицю.

Інший більшовик безпосередньо керував організацією голодомору в Україні, а також входив до складу „трійки” і власноруч засудив до смерті десятки тисяч людей. Його звали Станіслав Косіор. У Києві досі є пам‘ятник цій людині.

Ще інший більшовик теж організовував хлібозаготівельні загони в Україні, які спричинили смерть мільйонів людей. Коли його власного сина розстріляло НКВС, він, продовжуючи бути членом Політбюро, говорив: „Ми ще більшою любов‘ю оточимо свого любого вождя товариша Сталіна”. Звали його Григорій Петровський. У Києві є пам‘ятник і цій людині. А ще його іменем названо третє за величиною і значенням місто України – Дніпропетровськ.

І таких прикладів – безліч.

В Україні й досі міста, вулиці і пароплави названі іменами людей, яких в інших країнах ізолювали від суспільства, а якби своєчасно не вийшло – забули б назавжди. Дуже велика кількість імен персонажів, з якими щодня стикається населення, були відверто ворожими Україні і не приховували того. Скажімо, той же Горький забороняв перекладати свою "Мать" саме українською, хоча й не протестував проти її перекладу ані німецькою, ані італійською, ані бурською.

Найбільше в Україні історичний ландшафт порушено на Донеччині, де було стерто майже всі історичні назви міст і сіл, а натомість з‘явилися десятки Леніно і Пролетарських. Основні історчині міста Донбасу з стародавніми українськими назвами – Бахмут і Тор – перейменували на совкові та банальні Артемівськ і Слов‘янськ.

Разом з тим повернення місту історичної назви чи вдале відновлення історчиної пам‘ятки за значенням для країни легко можуть перевищувати побудову чергового нафтопроводу.

Президент Ющенко вже ініціював створення українського Ермітажу і Музею Голодомору. Не можна згодитися з критиками ідеї відновлення Десятинної церкви. Цей проект – не чергова архітектурна вправа київської влади, оскільки її відновлення символізуватиме повернення до джерел, апеляцію до часів, коли Україна була великою державою.

Дії Віктора Ющенка з відновлення Хортиці, Батурина, інших історичних місць, критично важливих для української свідомості, свідчать про те, що сьогодні нарешті ми маємо Президента, який розуміє значення історії для народу і міцності держави.

Нещодавно президент ухвалив рішення про святкування 800-річчя з дня загибелі галицько-волинського князя Романа Мстиславича, «володаря і самовладця всієї Русі», як писав про нього літопис. З незрозумілих причин це рішення викликало зливу дивних по своїй саркастичності коментарів.

Між тим закид з цього приводу може бути лише один – чому відзначено лише одного Романа? Великодержавність найбільш величного етапу історії України – Київської Русі – тривала чотири століття. Трішки більше за термін великодержавності Риму. За цей час в нашій історії звилися сотні лише київських князів, а їхніх дітей і васалів – узагалі тисячі. Дуже багато з них, як і Роман галицько-волинський, залишили свій немалий слід в долі українського народу, сьогодні несправедливо забутий.

А ще були три століття козаччини, повстанські рухи 1917-23,1944-54 років тощо. В усі ці часи було дуже багато людей, які зробили достатньо багато доброго для України, щоб їх імена запам‘ятав наш народ. На відміну від Косіора, Петровського і т.д., які робили тільки зле.

Необхідно чітко зрозуміти, що лише повернення до коріння може наповнити новим сенсом існування народу і підсилити державу не гірше, ніж новітні озброєння. Говорячи простіше, у нас немає альтернативи – або українські шаровари, або українська модерністська культура.

Сильним може бути лише те, що базується на міцному й глибокому історичному підґрунті. І чим глибше це підґрунтя і його усвідомлення народом, тим сильніший цей народ.

Тому в нас насправді є інший вибір – або українські шаровари, або московські лапті.

Вочевидь, віднині перейменовувати треба не "знову", а один раз і назавжди – відповідно до справжніх усталених історичних цінностей народу. Роботи у цій сфері – непочатий край.

Логічно, що найбільший резонанс стався б від започаткування хвилі повернення історичних назв зі столиці.

Ще рік тому група членів Всеукраїнського товариства політв‘язнів і репресованих написала звернення до Київського міського голови Олександра Омельченка, де наголосили на існуванні в Києві "пам‘ятників людям, причетних до злочинів щодо українського народу і держави, зокрема тих, що брали участь в геноцидних діях проти українського та інших народів". Як зазначається у цьому звернені, "у Києві досі є пам‘ятник чекістам, потворний і за формою, і за суттю. Той факт, що наші люди досі живуть на вулицях, названих на честь тих, хто причетний до страждань і загибелі їхніх предків, бачать пам‘ятники цим людям, є нечуваним фарисейством, якому раз і назавжди необхідно покласти край". Автори звернення зазначили, що "вважають цей стан загрозливим для України та глибокою історичною несправедливістю щодо мільйонів людей, які поклали свої життя за Україну".Проте, досі реакції ані Омельченка, ані Київської міськради на це звернення помічено не було.