Майдан не помер. No pasaran!

До

Що стало причиною бурхливих подій минулої осені нині вже й важко пригадати. Мабуть, все потрохи: і остаточна деградація правлячого на той час режиму, і його цинічна поведінка, і численні скандали пов’язані з чільними представниками влади, і темники, і корупція, і плівки Мельниченка, і неможливість людського існування для переважної більшості населення країни. І на завершення - абсолютно анекдотичний кандидат від влади, який, вправно виконуючи роль посміховиська, дещо перестарався і вийшов з-під контролю. Харизма Віктора Андрійовича, як і цькування владою його аж до отруєння, також додали масла в вогонь, але не були основними каталізаторами революції. Детонатор спрацював якраз в тому місці, де менше всього сподівались. Влада не помітила, коли перегнула палку, отримавши удар нижче пояса. Тотальних фальсифікацій і відвертого виборчого лохотрону, на додачу до вищезгаданого, «Казли» вже не витримали. А якщо зважити, що у більшості «казлів» рівень IQ на порядок вищий, ніж у чиновників, і суттєво більший, ніж у колишнього провладного кандидата, то подібний розвиток ситуації виявився закономірним.

Під час

Я ніколи не ставився з особливою симпатією до Віктора Андрійовича - інтуїція не дозволяла. Чудово розуміючи поклик доби і вічну українську дилему - беремо ліпше з гіршого. Як і більшість українців, поставив за нього галочку в бюлетені, відмерз повний термін на Майдані і з почуттям виконаного обов’язку поринув у власні справи.

Тоді, вперше за багато років, мені довелося плакати, коли весь Майдан, сотні тисяч перемерзлих горлянок співали «Ще не вмерла Україна». Відчуття, що твоя Нація нарешті повернулася до себе, прокинулась, злилася в єдиний сильний кулак, здатний розтрощити будь-яку нечисть. А серця мільйонів українців в цілому світі забились в унісон, заставили повірити, що казка тільки починається. В нас все буде добре…

Ніколи не забуду, як починався Майдан. Першу ніч під сценою, коли ми чекали чого завгодно, тільки не спокійного ранку. Ще не затерлися в пам’яті перші намети, чутки про танкові колони, які рухаються на Київ, про можливий штурм і відчуття паленого в повітрі. Не забуду вогні в залізних бочках, легендарних барабанщиків і валянки.

Не забуду дорогезний джип «Тойота», на якому висіла табличка «будь ласка, сідайте грійтеся», жінок які розносили домашні закрутки і чай, передачі від заробітчан з-за кордону, очі омонівців на Банковій і заквітчані гвоздиками щити. Нічні забави на снігу, дівчинку з обмороженими ногами, хриплий голос Юлі і перманентно нудні тиради ображеного Віктора Андрійовича. Ні за що не забуду радості, яка вирувала в серці і відчуття причетності до чогось великого та епохального.

Не забуду, як, стиснувши зуби, чекали на фінал безглуздих переговорів з обсадженою владою. Це тепер ми здогадуємось, що їх метою було не бажання уникнути кровопролиття, а досягнення полюбовних домовленостей між «татом» і «сином», що мовою народу зветься “дєрєбан”. Ми нервували, коли, отримавши перемогу, народний президент раптом почав зважувати, кого призначити прем’єром. І дуже зраділи, коли він нарешті послухав голос Майдану. Ми майже вірили, що все сказане ним виявиться правдою. Ну, нехай наполовину, але - правдою…

Бандити сидітимуть в тюрмах, влада очиститься, бізнес викинуть з влади, національні інтереси запанують в ідеології держави, ми вступимо в ЄС і НАТО, жити нарешті стане не тільки цікаво, а й економічно вигідно. Та що там казати, заживемо, як боги!

Я почав пишатися своєю країною. Ні, не так. Я почав нарешті з повагою і симпатією ставитись до української влади.

Після

Мої друзі, які також від дзвінка до дзвінка стояли на Майдані, готові кожної миті кинутись на танки, зараз соромляться згадувати ті дні. Вони кажуть, що знов лоханулись і більше ніколи не поведуться на подібні авантюри. Чесних політиків не буває, вони всі однакові, брешуть і дбають лише про свою шкуру. Ця країна приречена бути чиєюсь колонією, бо довкола одні зрадники...

Чи мають ці люди рацію? ТАК! Більше того, у них вже є докази. А думати саме так вони мають повне право, бо їхню віру потоптали в найнахабніший спосіб ті, кому вони в свій час повірили.

Нині надто полярні оцінки даються Помаранчевій революції. Комуністи, як, і мов щурі, в той час сиділи по своїх нірках, кажуть, що це був крок назад і величезна катастрофа для країни. Ті, хто з нічого став всім, безумовно позитивно оцінюють не тільки здобутки революції, а й поступ нової влади. Переможені вимагають реваншу, а основні переможці лише зітхають за нездійсненими мріями.

Сказати, що все було марно - неправда. Змінилося дуже багато. Інше питання: як? Дехто позбувся нагрітих місць і кормушки, хтось підраховує збитки, хтось дивіденди. Бандити, дещо перенервувавшись, зрозуміли, що ніколи не сидітимуть в тюрмах і остаточно розслабились. Ті, що втекли за кордон і змінили громадянство, тепер про це шкодують. Загалом дихати стало набагато вільніше, зникли темники, і всі продажні журналісти, принаймні до наступних виборів, стали кристально чесними.

Перший революційний прем’єр, яка з головою поринула в лікування країни, виявилась для президента людиною ненадійною. Маючи завеликі амбіції, вона стала небезпечною для його оточення. Її успіхи почали затьмарювати сяйво престолу, а цього допустити ніяк не можна. Тому її і вигнали. Але перед цим був довгий період незрозумілих рухів у верхах. Всі відчували, що щось відбувається, але інформація не просочувалась, тому списували на злих воріженьків.

Згодом прояснилось і як бабахнуло. Виявилось, що Президент - чоловік не дурний і вирішив, на всяк випадок, створити, на противагу революційному, ще один уряд, доручивши таку відповідальну справу своєму кумові. А що той – добрий господар, то почав гребти все під себе. Забувши про обіцянку брати у владу виключно професіоналів, Президент оточив себе людьми надійним і вірними, але дещо захланними. Власне, з цього і виник невеличкий скандал. Першому здали нерви держсекретарю, потім - віце-прем’єр міністру, а далі і весь Уряд для порядку вирішили прогнати. Щоб все було по-чесному доручили також перевірити претензії відставників, але вони само собою виявились «популістськими» і «безпідставними».

Недавні вороги, себто пан Президент і пан “проффесор” подали нарешті один одному руки і підписали пакт про ненапад. Президент роздав індульгенції олігархам і запросив до конструктивної співпраці. Все це увінчалося сльозливим листом пана Бакая, який, відверто кепкуючи, попросив Президента припинити репресії. Чисто, як в «Золотому телятку»: «Візьміть мене, я хороший».

А ще наш Президент нарешті вповні відчув себе батьком нації, зрозумівши, що Україна для нього понад усе! Правда, осяяння прийшло в момент, коли довелося зважувати між інтересами держави і бізнес-інтересами своїх численних друзів, кумів і родичів. Хтось зітхнув з полегшенням: «нарешті Тато визначились, кому треба служити». А мені стало сумно, подумалося, що з таким Президентом ми далеко заїдемо, якщо він, розповідаючи мільйонам на Майдані про унікальність українського народу, ще не знав, чи буде служити йому, чи пацанам, які пхають його на трон.

Підміна понять

Випробування владою під силу не всім. Отримавши доступ до корита, не кожен може пригадати, як бив себе в груди і клявся у вірності народу. Слова про чесність, прозорість, законність розчиняються, як туман. А ідеали Майдану виявляються дівкою, яку після використання можна викинути.

Правити країною - це не горлопанити зі сцени про злочинну владу і фальсифікації. Це трохи інший процес, що вимагає деяких здібностей і жертовності. Не варто звинувачувати президента в нещирості чи брехні, як і робити з нього ідола. Він - людина з усіма притаманними цій істоті вадами. Проблема в іншому. Чи не заважка ноша лягла на плечі успішного банкіра з козацького роду? Не зумів він, бідака, вчасно осягнути всю її вагу, порахувати витрати і прибутки, звести дебет з кредитом. Так трапилось… А тепер, коли треба виконувати обіцянки, раптом зрозумів, скільки зайвого напоров в гарячці.

Він - не Піночет. Він - чесний і богомільний, добрий і милосердний, а головне - добрий друг, кум і брат. І хай там що кажуть злі язики, ніхто ніколи не зруйнує цих високих ідеалів в його серці. А те, що комусь не подобається його позиція - звиняйте - у нас демократія.

Хоча, як на мене, мовою народу, яким править Віктор Андрійович, ця позиція називається – зрада. Можливо, нам, смертним, не все видно, що твориться на небесах, ми не все знаємо і розуміємо, але ми не такі дурні, щоб не збагнути, хто є ху в українській політиці. Хто дійсно несе в серці іскри Майдану, а для кого це була лише чергова авантюра для задоволення власних інтересів.

Невже так важко, бодай раз в житті, притримати свої забаганки і заради високої світлої ідеї цілком, до речі, придатної до реалізації, спробувати виконати обіцяне. Не красти, значить не красти. Припинити телефонне право, розслідувати злочини минулої влади і самим перестати поповнювати цей список. Дати зелене світло малому бізнесу, прижучити корупцію, посадити кого треба…

Я не вірю, що бодай половину з цього не можна зробити. Було б бажання, а його якраз і нема. Що, так важко знайти достойного кандидата на Генерального прокурора? Чи, може, Бакая з Росії складно витягнути? А справа Гонгадзе? Це взагалі без слів… Я чудово розумію, що не питання назвати винних. Надто багато зацікавлених. Всі ж бо служили одній системі, хто зна, чи давно забуті подвиги не випливуть раптом на поверхню. А це все - Імена, політичні фігури, «цвіт країни»… Вводити практику судити президентів також погано. Як почнеться, то й не спиниш. А самому ж колись доведеться злазити з трону…

Але у всій цій історії є безумовний позитив. Ми таки стали іншими. Отримавши чергового ляпаса, помудрішали. Сподіваюсь, навчилися оцінювати політиків за вчинками, а не за гаслами. Зрозуміли, хто є ху і кому дійсно можна вірити. Життя продовжується, на носі вибори, знов почнеться карнавал піар-технологій, але вчинки завжди залишаються найкращим знаком якості. Майдан не помер. No pasaran!