Людмила Таран: ми тільки взялись за жіноче письмо…
Людмила Таран дебютувала в літературі у шкільному віці. Авторка збірок поезій: «Глибоке листя» (1982), «Офорти» (1985), «Крокви» (1990), «Оборона душі» (1994), «Колекція коханок» (2002), «Книга перевтілень» (2004). Людмила Таран — авторка книжки літературно-критичних статей «Енергія пошуку» (1988), книжки інтерв’ю «Гороскоп на вчора і на завтра» (1995), книги статей та інтерв’ю «Жінка і чоловік: долаючи стереотипи» (2002). Авторка книжок прози: «Ніжний скелет у шафі» (2006), «Любовні мандрівки» (2007), «Дзеркало Єдинорога» (2009), «Артеміда з ланню та інші новели» (2010).
Це, так би мовити, – офіціоз. Але людину робить не тільки (і не стільки) антологія звершень. Є дещо важливіше за матеріально явлені підсумки життя і роботи. Людмила Таран – щира і прозора душа. Всі наші численні посиденьки в парках і кав’ярнях переконали в тому, що альтруїзм та співчуття таки існують. Навіть у наш час. І навіть у стосунках з жіноцтвом, котре так часто демонструє схильність на перетворення з приятельок на «заклятих подруг» (сиджу про проблему, так би мовити з середини, сама будучи жінкою).
З Таран можна говорити про все і не насититись нею. Тим паче – не пересититись. Розмови про політику і літературу, про побут і про своє, «жіноче» тривали б годинами, якби в кожної з нас не було свого насиченого життя, а, точніше, лавини турбот, з-під якої лише коли-не-коли вдається визирнути на світ Божий, відволікаючись від «злоби дня». Втім, злоба дня ніколи не відпускає з чіпких пазурів надовго. Тому, почавши з мистецтва, ми з пані Людмилою переходимо врешті-решт, до справ довкола літературних.
- Пані Людмило, героїні Вашої прози – переважно жінки нещасливі. Чи, уточнимо, нещасливі у стосунках з чоловіками. Чому так? Це модно – бути нещасливим? Колись, за радянських часів, панував інший тренд – усі, навпаки, мали бути бадьорими і задоволеними – зокрема, і сім’єю, "ячейкою общества"...
- Коли саме так поставлене запитання, раптом ловиш себе на думці, що ніби не знаєш власної творчості… Ось я навіть поклала перед собою свою останню за часом виходу книжку «Артеміда з ланню та інші новели», дивлюся у зміст, аби пригадати: наскільки героїні текстів, які туди потрапили, таки нещасливі?
Річ у тім, що не ставлю завданням писати про жінок щасливих або нещасливих у тому сенсі, як ми звикли думати, маючи на оці передовсім приватно-інтимну сферу. Я не хотіла б тільки на цьому акцентувати увагу, хоча емоції, пов’язані зі стосунками із протилежною статтю – надзвичайно важливі для жінки.
«Спільний знаменник» вдачі, характерів майже всіх моїх героїнь – рефлексійність, небайдужість. Їх змальовую в ситуаціях, які змушують переосмислювати певні речі – і то йдеться про випадки не надто драматичні (крім, як-от у новелах «Таємний сад» чи «Бо я – не жертва»). І, зрештою, не може бути однозначності щодо стосунків жінок із чоловіками: ось у новелі «Уляна та двоє» – щаслива чи нещаслива та Уляна поміж двома такими різними героями її душевного життя?
А ще, приміром, у новелі «Там, де небо» написала про цілком щасливу зі своїм чоловіком жінку, але текст спробувала повернути в русло екзистенційних переживань героїні, яка ніби вперше задумалася над своєю трансцендентністю. Мені, до слова, хотілося б виразніше прописувати такі речі, інакше мовлячи – поєднувати в своїх текстах свідомість «буденну», «щоденну» із свідомістю буттєвою.
- Якою мірою Ви переносите власний досвід у свої твори? Наскільки взагалі українська проза страждає цією хворобою – описувати власні стани чи рефлексії найближчого кола?
- Міру власного досвіду, перенесеного у тексти, мені, звичайно, важко визначити достеменно, бо складно точно зважити, що є власне моїм досвідом, а що – чужим, але привласненим. Тобто намагаюся комбінувати, пересновувати своє із «чужим». Мені не цікаво дослівно відтворювати саме те, що сталося зі мною чи моїми знайомими: маю долучити уяву або, принаймні, «перетасувати» події так, аби ніхто не впізнав себе. Звичайно, справжній письменник має перевтілюватися в своїх героїв, хоч би якими неспорідненими з ним, автором, вони були. Тим-то в доброго стиліста і негативні образи виходять дуже переконливими…
- Чому в українській літературі в принципі відсутній роман як явище? Чому віддається перевага малій прозі?
- Мені здається, що якраз романів у нас повнісінько – принаймні, так гадають автори тих творів, котрі означили їх саме як романи. Не буду повторювати відомих висловів про те, що нині жанр роману – це не зовсім те, що вважалося ним якихось сто років тому. А от якраз мала проза – новели, оповідання, повісті – у нас нині не модні, як, приміром, у Скандинавії. Мені хотілося б, аби ближчим часом малі форми були, сказати б, реабілітовані. Особисто дуже люблю читати новели. У того-таки Томаса Манна мені цікаві й новели, й інтелектуальні романи (окрім «Будденброків»: не люблю родинних саг).
- Де місце автора у творі? Чи імпонує Вам "сказова" манера Лєскова та Гоголя – повне відсторонення автора від персонажів, невисловлювання власної думки щодо них...
- Щодо цієї проблеми – місце автора у творі – понаписувано силу-силенну досліджень. Серед оповідних (наративних) стратегій – і такі, котрі позиціонуються як «об’єктивні», такі, коли письменник нібито не прагне брати на себе роль «всезнаючого Бога» і намагається не показувати, на чийому боці його інтерес. Думаю, різні стратегії письма мають право на існування.
Щодо своєї скромної постаті, то мимоволі (чи й не мимохіть) часто застосовую прийом «невласне прямої мови»: нібито й авторська репліка йде, але в неї вплітається «внутрішнє слово» героя/героїні.
- Що таке "жіноча проза"? Чи існує вона? Яка вона? Якими рисами відзначається українська жіноча проза?
- Щодо жіночої прози – маса різночитань, визначень. Жіноча проза – тексти, написані жінками (ага, чую Ваш іронічний голос: чи існує визначення «чоловіча проза»?) Жіноча проза – так часто кваліфікують і різновид «неповноцінної літератури»: так звані жіночі романи тощо, себто «мило». Ці різночитання спричинилися до того, що томисько (майже 600 сторінок!) «Незнайома», що її упорядкував і видрукував у видавництві «Піраміда» 2005 року Василь Габор (слава йому і хвала!) має підзаголовок: «Антологія «жіночої» прози та есеїстики». Звертаю увагу: «жіночої» взято в лапки.
У світі перейшли чимало етапів, які ми тільки освоюємо. Гадаю, ми щойно взялися за витворення того, що називається «жіночим письмом»: це визначення узаконене і означає, крім усього іншого, відтворення самобутнього, специфічного бачення й переживання світу жінками.
- Чи слід – за іншою аналогією – виділяти "молодіжну" прозу? Кого до неї зарахувати, якщо Карпа і Дереш вже "виросли"?
- У нас вирізняють так звану молодіжну прозу. Справді, віковий фактор, напевне ж, відіграє значну роль. Коли психологи нині окреслюють межі молодості до 35 років, то, певно, названі Вами автори ще можуть протриматися у цьому діапазоні…
- Пані Людмило, а чи з’являються останнім часом нові імена в літературі? Якщо так, то хто вони, звідки вони?
- Нові імена також пов’язані з віком. Логічно, що передусім з’являються на небосхилі літератури (принаймні, сучасної української) поети. Проза, як відомо, потребує все-таки значнішого життєвого досвіду (хоча останнім часом поспішають обійтися й без нього, продукуючи відразу романи).
- Чому така незначна підтримка цих нових імен, чому така мізерна промоція? Які існують шляхи потрапляння в літературу? Скажімо, є "Коронація слова"... Чи відомо Вам, як потім складаються долі "коронованих"? Чи губляться вони десь на полицях книгарень, чи виходять на нові обрії?
- Щодо загалом промоції авторів, то в нас лише окремі видавництва переймаються такими речами. А це ж – обов’язково, інакше – навіщо братися за друкування книжок? Погляньмо, як це робиться у цивілізованому світі.
У нас із письменниками ніхто не панькається, тобто ніхто спеціально не відстежує їхні долі після «коронації» чи інших «прогладжувань по голові». Себто: чи працюватиме (і як?) автор після вдалого дебюту – це його проблема. Країна у нас така, така традиція, сформульована давно: «Спасение утопающих – дело рук самих утопающих».
- Чому значно потужніший розвиток має російська масова література? Чи це хибне уявлення?
- Російська література, так чи так, – література імперська. Між іншим, після досить тривалої перерви я нарешті зацікавилася сучасною російською літературою (майже змусила себе), дістала кілька журналів, які були провідними і модними в СРСР – «Новый мир», «Знамя». Вражена тим, як упав рівень публікацій, особливо це стосується поезії (та й прози також, на жаль).
Література в Росії залишається продуктом ідеологічним у багатьох сенсах. Тому там і увага держави до книжкового ринку не така, як в Україні. Ринок передбачає повноту репертуару книжкового і, відповідно, кошти (яких надходить до Росії і з України також немало).
Нещодавно з’явилася монографія дослідниці з Бердянська Софії Філоненко, яка називається «Масова література в Україні» – надзвичайно цікава книжка! Авторка спеціально відстежила й проаналізувала цей сектор українського книжкового репертуару. Виявляється, у нас представлені майже всі піджанри: бойовики, авантюрно-детективні романи, ретро-, історичні, готичні детективи, воєнно-історичні, кримінальні пригодницькі романи, медичні, психологічні трилери, феміністичні неонуари і ще далеко не все назване… Отож, із незалежністю у нас багато що тільки-но розпочалося – як мовиться, із чистого аркуша. Поживемо – побачимо… Далі – буде!