Блог | Люди пустоти
Є люди, які бувають завжди чимось незадоволеними. Не має значення чим. Життя настільки різноманітне, що завжди підкине причину для незадоволення.
Я знав кількох людей, які, увесь час перебуваючи в похмурому настрої, перетворювали на пекло життя своїх рідних, бо їх дратувало геть усе.
Одним із таких людей був мій сусід. Я його бачив усміхненим лише під газом. Тоді уся та їдь, яка в ньому клекотіла і підступала до горла, осідала, очі у нього набирали яскравого блиску, і вуста самі собою кривилися у посмішці, яка, може, й не віщувала нічого доброго, але принаймні не відштовхувала. Ба навіть голос м’якнув і отримував якийсь бабський тембр.
– Злі люди живуть довго, – казав мій тато. – Їх їдь при житті тримає.
Він якраз мав на увазі мого сусіда. Але помилився.
З людьми, незадоволеними життям і тим, що діється навколо них, розмовляти неможливо. Їх усе дратує. Це особливо стосується людей, які вийшли з совка, хоча совок з них не вийшов. Але стиль життя у совку був похмурим, а певний час і тривожним, відтак совєтські люди усміхатися відучилися. Фотографії цих людей у чергах чи в громадському транспорті вражають своєю насупленістю. Таке враження, що вони стоять не в черзі за ковбасою, а до Страшного Суду.
Якось я був свідком, як одна жінка спробувала підказати незнайомому чоловікові, що стояв з нею в черзі до ощадкаси, як заповнювати квитанцію. Але він її різко обірвав, заявивши, що її про це не питав. Це було давно. Зараз народ поволі розслабляється і набирається європейських звичаїв, де незнайомі люди завиграшки можуть спілкуватися між собою, мов давні друзі.
Незадоволення побутовим життям виростає до грандіозних розмірів і шириться на увесь світ. Якщо для цих людей все погано, то не має значення, яка влада надворі. Вона у них теж викликатиме невдоволення.
І дарма, що життя, хоч і нелегке, інколи тішить нас своїми несподіванками. Як, наприклад, у вівторок, коли наша збірна врешті виграла у Словенії. Здавалося б, а що тут може бути такого, від чого у носі крутить?
Але таки ні. Не вміє наш народ тішитися. Ну, звісно ж, не весь – дехто вміє. Наприклад, я. А є такі що починають скиглити, гнати на тренера. Так, мовби їм усе набагато видніше і вони б усю гру побудували значно краще. Бо того б вони випустили, а того б не випустили на поле. І взагалі б усе переформатували.
Вони свято переконані, що частина гравців у нас клишоногі, суцільні нездари, тренера треба негайно міняти, інакше на Чемпіонаті у Франції нам не світить нічого.
При цьому вони не називають, на кого саме міняти. І це все так само, як і з президентом чи якимсь міністром. Є палке бажання щось міняти і цього досить.
У Львові перемогу отримав Андрій Садовий. Звісно, що третина тих, що прийшла на вибори, а це від загальної кількості виборців, може, яких 10% незадоволена. Вони б хотіли Кошулинського. Бо це люди, які належать до описаних вище. Люди, які усім незадоволені і прагнуть все поміняти.
І дарма, що Кошулинський не має жодних за собою господарських досягнень. І навіть, якщо він сам по собі гарна людина, то, не маючи досвіду в керуванні містом, міг би пригнати з собою в міську раду купу пройдисвітів, які б лише вдавали спеціалістів. Але спеціалістів з дерибану.
Бо досі власне це ми й помічали за "Свободою". На минулих виборах, завдяки регіоналам, які вибили з гри "Батьківщину", свободівці зайняли у міській та обласній радах найбільше місць. Але контингент їхніх депутатів вражав своїм невіглаством. Молоді пацани прийшли до влади "рішати питання". І "рішали", як завжди.
Але ті, що усім незадоволені, не замислюються над своїми вимогами і діями. Вони б геть усе міняли по кілька разів на рік.
Це справді дивно, але незадоволення українським футболом дуже мені нагадує незадоволення українською літературою. Той самий підхід і та сама аргументація. У добу, коли літературні статті публікувалися в журналах, жоден журнал не дозволив би собі опублікувати якусь примітивну рецензію нікому невідомого читача. Але у вік інтернету усе змінилося. Будь-який лапоть може взяти й нашкрябати рецензію на книжку і потім повчати письменника, як треба писати. а як не треба. Що варто було б з його роману викинути, а що розвинути. Який персонаж зайвий, а який змальований надто скупо.
Будь-хто, хто не є фахівцем з літератури, може, звісно, як читач, мати свою думку про прочитану книжку. Але її публічне оприлюднення – це вже щось інше. Це вже намагання і собі видряпатися на Олімп і покрутити скарлюченим пальцем перед носом письменника.
Але на місці письменника може бути і тренер, і головнокомандувач, бо фахівців від футболу, тактики і стратегії ведення війни у нас хоч гать гати.
Я собі думаю, що то за люди? Оті – незадоволені. Уява малює звичайних невдах, які самі у житті не добилися навіть на мізинець того, чого добився хоч би й рядовий український футболіст. Якраз той, якого б вони взагалі не випустили на поле.
І мені їх шкода. Їхня їдь буде з часом підточувати їх із середини. Можливо, вони й проживуть довго, можливо, навіть, перехиливши чарку-дві, й усміхнуться до когось привітно, але, відійшовши, залишать по собі лише саму пустоту.
