"Знесло всі 5 поверхів, людей повикидало на дахи": українська чемпіонка світу розповіла про життя в Харкові, дистанцію з росіянками і "золото" у 14


Будьте першими у курсі головного — підпишіться на Новини на OBOZ.UA у Google
Вже 31 липня Україна почне боротьбу за медалі чемпіонату Європи з артистичного плавання, де "синьо-жовті" завжди серед фаворитів. Одна з лідерок нашої збірної Дар’я Мошинська, яка є наймолодшою українською чемпіонкою світу з водних видів спорту, згадала як вигравала "золото" Європи і світу в 14, в яких умовах доводиться жити та тренуватися в Харкові і як відреагувала на рекомендації МОК повернути росіян до міжнародних змагань.
У розмові з OBOZ.UA 18-річна Дар’я розповіла, як вона та партнерки по команді поводяться, якщо доводиться перетинатися на змаганнях з синхроністками країни-терористки, як змінюється артистичне плавання у світі і куди треба рухатись Україні.
– Ваша кар’єра у дорослій збірній почалась дуже рано – у 14-річному віці. І одразу ж приголомшливий успіх – по дві золоті медалі на чемпіонаті світу в Будапешті-2022 і чемпіонаті Європи в Римі. Коли прийшло усвідомлення, якого результати ви досягли лише у 14?
– Чесно кажучи, одразу після змагань повного усвідомлення не було. Я була настільки захоплена тренуваннями, стартами та підготовкою до наступних турнірів, що просто не встигала осмислити все, що сталося. Лише з часом, коли почала аналізувати свій шлях, зрозуміла, наскільки особливим був той момент. У 14 років стати чемпіонкою світу та Європи у складі дорослої збірної – це велика честь і відповідальність. Зараз я дуже ціную той досвід.
– Що найбільше запам’яталось з того золотого чемпіонату світу? Наскільки сильним був мандраж, адже ви увійшли до команди, яка роком раніше виборола історичні медалі на Олімпіаді?
– Найбільше запам’яталися емоції після виступу, коли я зрозуміли, що ми стали чемпіонками світу, адже це взагалі був мій найперший міжнародний старт. Це був неймовірний момент, який важко передати словами. Перед стартом, звичайно, хвилювання було дуже сильним. Я розуміла, що виступаю поруч зі спортсменками, частина з яких вже стала призерками Олімпійських ігор, і хотілося виправдати довіру нашого головного тренера Світлани Борисівни, наставників та команди. Вже коли виходиш на старт, усі хвилювання відходять на другий план, і ти просто виконуєш свою роботу.
– На чемпіонат Європи 2022-го їхали вже більш упевнено?
– Так, після чемпіонату світу впевненості стало більше. Тим паче, що після чемпіонату світу у нас з Анастасією Шмоніной ще була юнацька першість Європи, де ми також перемогли. З’явилося більше впевненості в собі, в тому, що і ми можемо боротися за найвищі місця. Але водночас кожен старт починається з нуля, тому потрібно щоразу доводити свій рівень. Ми не розслаблялися, а ще більше працювали, щоб підтвердити свій статус.
– Як взагалі артистичне плавання з’явилося у вашому житті? І за рахунок чого, на ваш погляд, вам вдалося так рано потрапити до національної збірної?
– У артистичне плавання мене привели ще маленькою – у віці 5 років. З часом це стало не просто захопленням, а справою всього життя. Думаю, що потрапила до національної збірної так рано, звичайно, завдяки Світлані Борисівні, тому що вона в мене повірила і дала таку можливість. А ще допомогли щоденна праця, дисципліна, бажання постійно розвиватися та підтримка тренерів. Я завжди намагалася максимально викладатися на кожному тренуванні.
Загалом кожним своїм успіхом я завдячую нашій головній тренерці Світлані Саідовій. Саме завдяки її самовідданій праці, професіоналізму та безмежній любові до артистичного плавання Україна вже багато років залишається серед найсильніших на міжнародній арені.
Вона вкладає в команду всю себе. Від постановки програми до найменших деталей дизайну костюмів – усе проходить через її увагу та турботу. Іноді ми щиро дивуємося, звідки в ній стільки сил постійно боротися й ніколи не здаватися.
– Чим сьогоднішня команда відрізняється від тієї, що була чотири роки тому, під час вашого дебюту?
– Команда дуже змінилася. Змінився кардинально склад, з’явилося багато молодих спортсменок, але водночас зросла і наша відповідальність. Якщо раніше я була однією з наймолодших, то зараз вже маю певний досвід і можу підтримати тих, хто тільки приходить до збірної.
– Наскільки за останні чотири роки змінилось артистичне плавання? І в чому збірній України треба додавати, щоб повернути собі лідируючі позиції?
– Артистичне плавання дуже швидко розвивається. Змінилися правила, система оцінювання, програми стали ще складнішими технічно. Зараз недостатньо просто красиво виконати композицію – потрібно поєднати високу складність із чистим виконанням та артистизмом.
Думаю, Україні потрібно й надалі працювати над технічною складністю програм, стабільністю виконання та набиратися міжнародного досвіду. У нас дуже сильна школа, талановиті спортсмени та тренери, тому я впевнена, що ми ще не раз будемо боротися за найвищі нагороди.
– Зараз вся країна переживає дуже складний, навіть страшний період. Як повномасштабне вторгнення відобразилось на вас і вашій родині?
– Повномасштабна війна дуже змінила наше життя. Як і для багатьох українських родин, це постійне хвилювання за близьких, невизначеність і життя під звуки сирен. Ми навчилися цінувати прості речі: можливість бути разом, почути рідних та прожити спокійний день.
Водночас війна зробила мене сильнішою. Я зрозуміла, наскільки важливо не здаватися, продовжувати працювати над собою і представляти Україну на міжнародних змаганнях. Кожен наш виступ зараз має особливий сенс це можливість ще раз нагадати світу про нашу країну.
– Я знаю, що ви з Харкова і мешкаєте там. Якщо можна, розкажіть, як адаптували своє повсякденне життя і тренування під постійні обстріли міста?
– У Харкові ми вже звикли жити в новій реальності, хоча, звісно, до такого неможливо звикнути. Завжди стежимо за повідомленнями про повітряні тривоги.
Був випадок коли у дім навпроти будинку, в якому живе моя бабуся, був приліт. Тоді знесло всі 5 поверхів. Людей, які жили на верхніх поверхах, взагалі повикидало на дахи інших будинків, гаражі. У бабусі вибило всі вікна в квартирі та зруйнувався балкон. Ми з татом приїхали до неї у той самий день – це була дуже сумна і страшна картина.
Ще можу сказати, що дуже часто, коли їдеш зранку на тренування, можна помітити десь дим від прильоту. І коли ти це бачиш, важко потім тренуватись. Я живу у багатоповерховому будинку на високому поверсі, і нам видно, коли запускають ракети з росії.
– На жаль, спортсменів з країн-агресорок вже масово допускають до міжнародних змагань. Не виключення, й ваш вид спорту. Будуть ті самі росіянки і на цьому чемпіонаті Європи. Як поводитесь, якщо доводиться перетинатися з ними?
– Так, російські спортсменки також будуть представлені на цьому чемпіонаті Європи, але як нейтральні. І це велика заслуга нашого президента Федерації Ігоря Лисова. Він постійно представляє інтереси українського спорту на міжнародному рівні, веде непросту роботу з міжнародними федераціями, щоб позиція України була почута.
Саме завдяки таким системним зусиллям вдається якомога довше не допустити повернення російських спортсменів під своїм прапором і зі своїм гімном.
Звичайно, для нас це дуже непроста ситуація, адже ми розуміємо, що в цей час їхня країна продовжує війну проти України, руйнує наші міста та забирає життя наших людей. Якщо ми перетинаємося на змаганнях, то зберігаємо дистанцію та не вступаємо в особисте спілкування. Ми приїжджаємо представляти Україну, тому повинні залишатися зібраними, гідними та зосередженими на своєму виступі.
– Чи є якийсь алгоритм дій, якщо доведеться бути з ними на нагородженні?
– Щодо нагородження, ми заздалегідь обговорюємо можливі ситуації з тренерським штабом і представниками федерації. Наші дії мають бути в межах правил змагань, але водночас ми не можемо робити вигляд, що нічого не відбувається. Для нас принципово зберігати свою позицію та не демонструвати дружнього ставлення до представників країни-агресорки.
– Чи залишилась ще якась підтримка з боку інших країн? Вони спілкуються з росіянами?
– Так, підтримка з боку спортсменів та представників інших країн залишається. Дехто підходить до нас, запитує, як ми, висловлює слова підтримки Україні. Для нас це справді важливо, особливо коли ми перебуваємо далеко від дому.
Але водночас ми бачимо, що з часом ставлення частини людей стає менш принциповим. Деякі спортсмени спілкуються з росіянами так, ніби нічого не сталося. Нам боляче це спостерігати, адже для них змагання закінчуються і вони повертаються до мирного життя, а ми повертаємося в країну, де тривають повітряні тривоги, обстріли та щодня гинуть люди.
Тому найбільше ми цінуємо не просто слова, а послідовну позицію та реальні дії на підтримку України.
– Нещодавно МОК видав рекомендації допускати РФ до змагань, не дивлячись на те, що вони продовжують руйнувати наші міста, зокрема й спортивні арени, й вбивати наших людей, серед яких вже й чимало спортсменів. Наскільки прийнятним наразі є таке рішення? Й взагалі, які були думки, коли дізналися про це?
– Особисто для мене таке рішення є неприйнятним. Дуже складно зрозуміти логіку, коли спортсменів із країни, яка продовжує повномасштабну війну, допускають до міжнародних змагань, нехай навіть під нейтральним статусом. У цей час українські спортсмени змушені тренуватися під час повітряних тривог, втрачати спортивні бази, виїжджати з власних міст і країн, а дехто з наших спортсменів вже загинув, захищаючи Україну або ставши жертвою російських атак.
На цьому тлі розмови про те, що спорт нібито має бути поза політикою, звучать несправедливо. Коли я дізналася про ці рекомендації, першими емоціями були розчарування, обурення та відчуття несправедливості. Складається враження, що світ поступово звикає до війни та намагається повернути російських спортсменів у міжнародний спорт, хоча причина їхнього відсторонення нікуди не зникла.
Я вважаю, що повернення представників Росії до міжнародних змагань не може відбуватися доти, доки їхня країна продовжує агресію проти України.
Раніше OBOZ.UA повідомляв, що квартира української призерки Олімпіади постраждала від ракетного удару на Різдво, а чемпіонку врятував випадок.
Тільки перевірена інформація у нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!











