Зігнали полонених на заміновану баржу та вивели в море: що врятувало українського гімнаста, чому не впізнала мати і як він став легендою Олімпіади

3 серпня 1952 року в Гельсінкі відбулась церемонія закриття літніх Олімпійських ігор, де вперше у своїй історії брала участь збірна Радянського Союзу, а найбільше золотих нагород серед усіх атлетів здобув український гімнаст Віктор Чукарін. Уродженець Донеччини під час війни пройшов через 17 концтаборів, тортури та нелюдські умови, а у Фінляндії виграв абсолютну першість.

Відео дня

Цікаво, що ні мама, ні сусіди не вірили у талант Віктора, радянська влада розбила його сім'ю, а нацисти робили все, щоб загнати спортсмена в могилу. Однак усе це тільки загартувало майбутнього семиразового олімпійського чемпіона та справжню легенду спортивної гімнастики, який об'єднав Маріуполь і Львів та чиї рідні місця зараз перебувають під окупацією Росії.

1. ПОМЕР ЧЕРЕЗ ЛИСТ. Віктор Чукарін народився 9 листопада 1921 року на Донеччині у невеликому селищі Хрещатицьке неподалік Маріуполя, куди невдовзі й переїхала родина. З дитинства Віктор був дуже активним – справжнім шибеником. Чим він тільки не займався – плаванням, футболом, веслуванням. Паралельно пробував виконувати різні елементи у дворі на перекладині.

Тренер шкільної секції побачив, що хлопець має талант, і запросив його цілеспрямовано займатися спортивною гімнастикою. Проте нове захоплення Віктора не подобалося ані матері, ані її рідним. Це ж не професія! Тому спочатку Чукарін вступив до металургійного технікуму. Однак невдовзі зрозумів, що не може без гімнастики.

Коли майбутній чемпіон вирішив подати документи до Київського технікуму фізичної культури, хлопця підтримували лише старший брат і молодша сестра. Батька на той момент поруч не було – його репресувала радянська влада. І все через лист румунським родичам, у якому він просив допомогти сім'ї продуктами. А надворі стояли голодні для України 30-ті роки. Незабаром Чукарін-старший помер далеко від родини...

"Сильний хлопець, та дурний", – постійно чув від сусідів Віктор, коли починав розповідати про своє бажання стати гімнастом і навчатися у Києві.

"У кожного хлопця справа як справа. Одні на заводі труби роблять. Інші – на військову службу йдуть. Треті – в море подалися. А що це за справа – фізкультура твоя?" – обурювалися родичі мами.

"Ніколи ще не виїжджав я в таку далечінь, та й домашніх не відразу вмовив. "Навіщо тобі ця гімнастика", – заплакала мати. – Пішов би на якусь іншу спеціальність, хоч на медичну". "Що ви, матусю, якщо є у Віктора до цієї справи бажання, не будемо його неволити", – заступався брат Павло", – згадував Чукарін у книзі "Шлях до вершин".

Сестра також намагалася умовити матір, наголошуючи, як змінився Віктор після занять у секції – перестав "вештатися з місцевими лобуряками", став краще вчитися й допомагати вдома. І хоча родичі матері були категорично проти, Віктор твердо стояв на своєму. А якщо йому не вдасться стати найкращим у гімнастиці, тоді вже піде різноробом на завод.

Але у хлопця все вийшло – у 19 років він став чемпіоном України та здобув звання майстра спорту СРСР.

17 КОНЦТАБОРІВ. Зараз ми тільки можемо здогадуватись і уявляти, скільки титулів міг виграти Чукарін, якби не Друга світова війна. Гімнаст призупинив кар'єру та пішов на фронт добровольцем. Спочатку він захищав Київ, а потім воював під Полтавою, де Віктор отримав тяжке поранення, був контужений та потрапив до німецького полону.

У концентраційних таборах гімнаст провів три з половиною роки, перебуваючи у нелюдських умовах. За час полону Чукарін побував у 17 в'язницях, включно з Бухенвальдом, де пройшов через тортури та хвороби. Він не мав імені, а лише номер "10491".

На очах Віктора відбувалися масові страти військовополонених, сотні чи навіть тисячі самі помирали від голоду та хвороб. Проте українець не лише тримався, а й примудрявся переймати гімнастичний досвід. До війни найкращими атлетами були німці. Часом Чукаріну вдавалося спостерігати за доглядачами, які відпрацьовували складні гімнастичні вправи.

Коли кінець війни замайорів на горизонті, а німці чудово усвідомлювали, що програли, Віктора разом з іншими полоненими зігнали на заміновану баржу та вивели в море. На щастя для гімнаста, судно побачили англійці та встигли врятувати людей на борту до вибуху.

"МАМО, Я ПОВЕРНУВСЯ". Після всіх пережитих жахів "найгуманніша" радянська влада намагалася посадити Віктора як ворога народу за те, що він перебував у полоні. Але за талановитого гімнаста й добру людину заступилися тренери. Після тривалих розбірок Віктор повернувся до рідного Маріуполя тільки в жовтні 1945 року... Від його будинку залишилася тільки почорніла купа каміння.

Чукарін не знав, чи живі його рідні. Сусіди не впізнали хлопця, який після полону не важив і 40 кг. Навіть більше! Його не впізнала рідна мати, яка встигла навіть поставити свічку за упокій душі свого воїна. "Мамо! То ж я повернувся!" – звернувся тоді солдат до стомленої і змученої жінки.

"Злякано повернулася до мене мати, недовірливо хитнула головою. Не впізнала! Підійшла впритул і, несподівано нахиливши мою голову, провела по ній тремтячою рукою. "Він! Синочок!" – вирвалося у неї зі сльозами. А я й забувся про слід, який залишився з того часу, коли я хлопчиськом зірвався зі скирти. Про цей рубець. Та хіба забуде таке мати!" – згадав Віктор.

Чукарін повернувся настільки виснаженим, що ніхто не вірив, що він зможе набрати колишню фізичну форму та повернутися у великий спорт. Але той характер, який дозволив йому стільки часу виживати у полоні, допоміг і поступово відновитись.

БРУСЕВИЧ. У вересні 1946 року Чукарін переїхав до Львова та вступив до місцевого Інституту фізкультури, розраховуючи на підтримку проректора Абрама Ліпмана, який був його викладачем ще у Київському технікумі.

Але повоєнні часи були вкрай важкими для всіх, а особливо – для гостей міста, які не мали поруч підтримки рідних. Тому під час навчання, щоб прогодувати себе, Віктор працював двірником, підробляв вантажником, а потім ще й встигав тренуватись до сьомого поту.

До першого повоєнного чемпіонату СРСР 1946 року Чукарін ще не встиг як слід підготуватися і посів 12-те місце. Але через рік піднявся на п'яте, а 1948-го нарешті став найкращим у Союзі у вправах на брусах. І тим самим Віктор започаткував золоту традицію українців на цьому снаряді. Вже за часів незалежності олімпійськими чемпіонами на брусах ставали Валерій Гончаров та Олег Верняєв.

Паралельні бруси були найулюбленішим снарядом Чукаріна, де він до автоматизму відточував кожен елемент і був просто непереможним. За що отримав прізвисько Брусевич. Уже 1949 року Віктор став абсолютним чемпіоном СРСР й утримував цей титул ще протягом двох років, автоматично ставши лідером збірної Союзу.

Наприкінці 1951-го стало відомо, що наступного року СРСР уперше візьме участь у літній Олімпіаді у Гельсінкі. Головний старт чотириріччя був мрією Віктора, але за шість місяців до Ігор у Фінляндії він приймає виклик партнера по збірній і, змагаючись, хто довше протримає "хрест", травмує руку.

"До вечора біль не залишає мене ні на хвилину. Боляче натягнути піджак, не можу посадити на коліна доньку. І докучлива, невідв'язна думка: "А як же Олімпіада?" Висновок травматолога: надрив сухожилля двоголового м'яза", – згадував Чукарін.

НЕМОЖЛИВО ОБІГРАТИ. Але й травма не стала на заваді українському гімнасту. Через пів року на Олімпіаді в Гельсінкі 30-річний Віктор, який пережив 17 концтаборів, став найтитулованішим спортсменом збірної СРСР. Українець виграв чотири "золота" та два "срібла", зокрема переміг в абсолютній першості. І прославив країну, яка морила його сім'ю голодом і забрала батька.

Але Віктор жив гімнастикою та вигравав медалі пачками. 1954-го в Римі він став абсолютним чемпіоном світу. І підтвердив свій найвищий клас на Олімпіаді 1956 року в Мельбурні. В Австралії головними суперниками радянських гімнастів були технічні японці, але Чукарін допоміг СРСР вирвати "золото" у команді.

Однак справжня драма розгорнулася в абсолютній першості, де глядачі стали свідками дуелі між українцем та японцем Такасі Оно. Щоб перемогти суперника, Віктору потрібно було перевершити себе й отримати за найбільш неулюблені вільні вправи мінімум 9,55 бала. І Чукарін це зробив у 35 років! Рівно 9,55. "У нього неможливо виграти", – тільки і зміг вимовити вражений японець.

З Мельбурна Віктор привіз три золоті медалі, "срібло" та "бронзу", ставши семиразовим олімпійським чемпіоном і завершивши кар'єру непереможеним. До речі, українець і досі входить до топ-25 найтитулованіших олімпійців в історії.

ВЛАСНІ ВУЛИЦІ. На жаль, не так часто трапляється, що будуючи блискучу кар'єру, спортсмен встигає створити і щасливу родину. Але Віктору й це вдалося. Своє кохання, гімнастку Клавдію Зайцеву, він також знайшов у залі, а 1948-го закохані побралися у Львові. Разом вони виховували трьох доньок – Інну від першого шлюбу Клавдії Іванівни, а також спільних Вікторію та Ольгу.

Чукарін після закінчення кар'єри викладав на кафедрі гімнастики. 1967 року чемпіон отримав звання судді міжнародної категорії, 1971-го його обрали завідувачем кафедри гімнастики Львівського інституту фізкультури. Казали, що робота зі збірною СРСР у нього не залагодилася багато в чому й через те, що прямий і чесний Віктор не хотів грати у залаштункові ігри та загравати з владою у Кремлі.

Проте легендарний гімнаст виховав понад 20 майстрів спорту й олімпійського чемпіона-1980 Богдана Макуца. А 1984 року Віктор Чукарін помер у Львові у віці 62 років. Мабуть, підірване в таборах і спортивних залах здоров'я таки давалося взнаки. Але пам'ять про нього зберігається й досі.

Вулиці на честь великого гімнаста є у Львові та рідному Маріуполі. А у німецькому місті Домбостон, ще за життя Чукаріна, відкрили музей видатного українського спортсмена.

"Він страшенно симпатичний чоловік був! Від нього йшла ця... не знаю, доброта, краса, але не виняткова краса чоловіча. Він просто був красивою людиною. У всіх аспектах. А як зворушливо він завжди говорив про своїх доньок! А я дивилася на Віктора Івановича як на якогось бога гімнастики", – згадувала олімпійська чемпіонка з фехтування Галина Горохова.