"В роздягальні лунала Сердючка": олімпійська призерка розповіла, як Україна виграла історичну медаль, забобони тренера і що просила у Бога на останніх хвилинах

15 січня чоловіча збірна України з гандболу стартує на чемпіонаті Європи-2026 матчем з норвежцями, а головним нашим здобутком у цьому виді спорту уже більше 20 років залишається жіноча бронзова нагорода Олімпіади-2004. Тоді в Афінах колектив Леоніда Ратнера програв лише один матч – півфінал Данії, але потім в боротьбі за третє місце здолав чемпіонок світу з Франції. На думку воротарки тієї збірної Лариси Заспи, для фінала "синьо-жовті" недостатньо вірили в свою перемогу, а на останніх хвилинах бронзової битви вже молилися.

Відео дня

У розмові з OBOZ.UA голова Комісії НОК "Жінки в спорті" і директорка Деснянського районного Центру фізичного здоров’я населення "Спорт для всіх" згадала, як Україна всупереч очікуванням багатьох потрапила на Ігри в Афіни-2004, а перед матчами у роздягальні завжди грала Сердючка. Також Заспа пояснила, чому ніколи не ходила в роздягальню під час перерви і що завадило виграти чемпіонат світу-2003.

У 2024-му, коли виповнилось 20 років "бронзі", яка й досі залишається єдиною олімпійською нагородою України в ігрових командних видах, гандболістки зустрічалися онлайн, оскільки не всі могли приїхати. Але володарки історичного досягнення, за словами Лариси, спілкувалися протягом трьох годин.

– Згадали багато різних історій, кожна розповіла про себе, тому що вже давно не спілкувалися. Отримали масу емоцій, домовилися хоча б раз на рік отак спілкуватися. В принципі, ми підтримуємо стосунки між собою. Розмовляла перед нашою зустріччю з дівчатами, спілкувалася з Леонідом Анатолійовичем. Він – молодець. Звісно, вже достатньо поважного віку, але – молодець. Все пам'ятає.

І він цим живе, чесно кажучи. Ми з ним багато згадували, і він такий: "От можна було б, а ви там..." А йому кажу: "Леоніде Анатолійовичу, вже нічого не можна змінити. Ми можемо тільки прийняти те, що є. І слава Богу, що так склалося, як склалося".

І дуже шкода, що поки що немає більше нагород в ігрових видах спорту. Особливо, звісно, душа болить за гандбол. Але сподіваюся, що після війни можна буде трошки краще розвивати. Адже, як і в багатьох видах спорту, чимало дітей зараз виїхало, однак ми завжди ми віримо в краще.

– А які найяскравіші спогади залишились з тої медальної Олімпіади? Як відбиралися?

– Ну, ви ж розумієте, що ніхто взагалі навіть дуже приблизно не вірив в те, що ми можемо потрапити на Олімпійські ігри. Правда... Тим паче у нас була ну дуже складна підгрупа, куди одразу потрапили і Румунія, і Норвегія. Тому дуже складно було відібратися. А потім якось так сталося, що ми йшли без єдиної поразки, і воно вже було наче сніжний ком.

Перша гра у відборі у нас була зі збірною Норвегії, якщо не помиляюсь. І от уявіть, ми перемогли Норвегію! Це ж вселяє в тебе впевненість! І так в кожній грі, від матчу до матчу ми вірили в себе, вірили, що ми все можемо. Якби, звісно, у нас в команді не захворіли п'ять людей, ми би, можливо, і виграли чемпіонат світу. Абсолютно це припускаю (у 2003-му Україна посіла 4 місце – Ред.).

І є ще один момент: знаєте, коли люди ставлять перед собою задачу, а на той час у нас була ціль, потрапити на Олімпіаду, і цього досягає, організм наче видихає. А в багатьох людей, мабуть, ресурс був тільки, ну, от настільки. І тільки цю задачу виконали – все, організм дав збій, йому потрібно було відпочити. Це моє таке розуміння.

Тому у нас був дуже складний шлях до цієї олімпійської медалі. Навіть складніше було отримати ліцензію, ніж, можливо, вже самі Ігри в Афінах. Оскільки гандбол був сильніший і розвинутіший в європейських країнах. І сама кваліфікація там набагато складніша через команди, які брали у ній участь.

Але завжди цінується олімпійська медаль. Ти ж не можеш применшити її значення і сказати: Олімпійські ігри – ну, то таке. Ні. Це та емоція, яку ти не можеш передати словами. Її потрібно тільки відчути.

– В футболі досить поширена думка, що впевненість як оборони, так і всієї команди, іде від вратаря. А як в гандболі? І як це було на Олімпійських іграх? Від кого йшов той імпульс, окрім тренера, який володіє неймовірною енергетикою?

– Я не можу сказати, що в когось є менше відповідальне місце. Ні. Хоча, звісно, воротар – це півкоманди. Завжди так казали. Впевнена гра воротаря, звісно ж, надає впевненість всій команді. Коли ти пропускаєш – захист десь не дуже гарно впорався, а воротар за тобою стоїть, наче стіна, звісно, це надихає гравців і допомагає.

Так саме, як і нам, адже воротарі – це дуже багато психології. І якщо, не дай Бог, в тебе щось не йде, за тебе допрацьовує команда, ну, завжди є другий воротар. І в нас в олімпійській команді була Наташа Борисенко. Мені здається, це був найкращий наш тандем. Я можу впевнено сказати, що ми ніколи між собою не думали, хто буде перший чи другий. Ми питали одна в одної: ти як? Могли між собою домовитись.

Ми могли в процесі гри запитати одна одну. Якщо відчувалось, що хтось підпливає. Мовляв, готова? Адже не завжди ти можеш бути готова вийти і замінити. Але ми з нею були в настільки чудовому тандемі. Я неймовірно вдячна Наташі за підтримку на Олімпійських іграх. Я неймовірно їй вдячна за те, що вона була в моєму житті як колега.

– Якщо згадувати перебіг самої Олімпіади, були впевнені, що подолаєте груповий етап? Що тоді було вирішальним?

– Думаю, це як я казала з приводу чемпіонату світу: ти ж від гри до гри набираєшся впевненості. Перший матч виграли – клас, можемо, їдемо далі. Другий виграли – клас, рухаємось далі. І так ти рухаєшся – потрошки, потрошки... Все ж відбувалося не одним днем. І не двома. Турнір з гандболу тривав протягом всієї Олімпіади – два тижні. Тому ти повинен підтримувати в собі цю впевненість.

І з одного боку це легше, адже якщо, не дай Бог, у тебе якось не заладилося на початку, то є можливість проробити це з собою, переналаштуватися, відновитися. А з іншого боку – тобі треба набагато довше тримати себе в цьому стані відповідальності. Від початку і до самого кінця. Ти не можеш два дні відпрацювати і – все, видихнути, розслабитися. Ні, ти в цьому стресовому стані, в цьому напруженні знаходишся протягом двох тижнів. В цьому дуже велика складність.

І це ж наші перші Олімпійські ігри. До того у нас не було такої історії, тільки те, що відбувалось за часів СРСР, а своєї історії у збірної України не було, коли б ти міг до когось прийти і запитати, мовляв, а як це? Ми від всіх тільки чули, що Олімпійські ігри – це щось неймовірне, а сам ти не розумієш, що на тебе очікує.

Особисто у мене було неймовірне очікування. Завищене. І для того, щоб мені потім з собою впоратись, я ці очікування відпускала і опустила себе до рівня чемпіонату України – тих ігор, в яких я брала участь системно. Мовляв, це нічого особливого. Я вважаю, що Олімпіада – це дуже сильне перенапруження для спортсмена. І для багатьох, з таким психотипом, як у мене, треба сприймат так, наче це просто змагання.

Повертаючись до групового етапу Олімпіади, як і на чемпіонаті світу, так і тут, ми йшли без поразок. Перша і єдина поразка, яка у нас була єдина в Афінах, це у півфіналі від Данії (20:29). Дуже шкода. Але я вважаю, що це була чисто психологічна поразка, хоч і достатньо велика різниця у кількості м'ячів. Ми не готові були психологічно на той момент їх перемагати.

– Тобто, не вірили, що зможете?

– Ні, ми вірили. Але не до кінця. Це моя особиста думка. Тому що коли ти виходиш упевнений в собі, упевнений, що ти це зробиш, то ти й зробиш. Але ж найголовніше – це домовитися із собою, потрібно повірити, що ти це можеш. Адже це не те саме, коли тобі хтось каже: "Ти зможеш! Повір у себе!" А ти йдеш такий боязкий і тихесенько: "Так, я це зможу..." А насправді думаєш: "Нічогісінько я не зможу".

А от коли ти насправді знаєш, що здатен на це, то тоді тобі все одно хто перед тобою, який суперник. Ти виграєш, тому що впевнений, що ти це зробиш.

– Пам'ятаєте, можливо, що вам казав Ратнер у той момент, коли намагався переломити хід того поєдинку?

– Ну, воротарі під час перерви в роздягальню з іншими гравцями не ходять, тому я не можу розповісти, що кажуть тренери. Це знають тільки польові гравці.

– А чому воротарі не ходять?

– Не ходимо. Це буває тільки тоді, коли вже зашквар повний, коли там вже дно-дніще, тоді всі йдуть в роздягальню. Але я ніколи не ходила в роздягальню. Чому? Тому що там буває по-різному. І, аби не руйнувати себе, ти просто залищаєшся наодинці із собою.

– Ну, добре, от ви програли півфінал Олімпіади Данії, як після цього налаштовувалися на бронзовий матч? Адже боротьба ще не закінчилась.

– Я вам скажу, що у день матчів від самого першого дня у нас все відбувалося однаково. Мені здається, що всі знають, наскільки Леонід Анатолійович – забобонний. Тому у нас все було чітко однаково з першого дня. Адже так у нас заведено: якщо ти виграв перший матч, так само чітко минає і наступний ігровий день.

Тобто, ми гуляли до відповідного будиночка, робили одну й ту саму руханку. Ми в такому ж самому порядку йшли одна за одною. В роздягальні у нас завжди перед грою лунала Вєрка Сердючка. От так чітко ми слідували одному й тому ж сценарію. От такі ми спортсмени забобонні і все робимо так, щоб, не дай Бог, не злякати удачу. Тому і перед бронзовим матчем все було так само.

– І нічого такого особливо тенер не казав, адже це була історична битва за медаль Олімпіади проти чемпіонок світу француженок, яким ви поступились у півфіналі ЧМ за рік до того?

– Нічого особливого. Можливо, звісно, я щось не пам'ятаю. Адже на відміну від польових гравців, які багато рухаються, підтанцьовують, я була більше сфокусована на собі, готувалась мовчкии. А дівчата там собі – гей, гай, леле (посміхається). У кожної свої емоції. Тому, можливо, я щось десь там і пропустила.

– Коли зрозуміли, що виграли медаль? Коли прийшло це розуміння?

– Інтрига ж тоді зберігалась до самого кінця. Розслабитись взагалі не можна було – від самого початку і до фінальної сирени. Тому до останнього були такі думки: "Господи, господи, допоможи, будь на нашому боці, адже ми ж стільки для цього зробили. Нам як нікому це потрібно! Вони вже чемпіонки світу. Навіщо то їм? А нам це так важливо!".

І у нас тоді дуже крута команда була. От саме команда! Коли ми настільки підтримували одна одну. Взагалі. У нас не було такого, що хтось перший, хтось – другий, ти виходиш у старті, чи не виходиш. Був єдиний згуртований колектив. Я цим дуже пишаюся. І я впевнена, що тільки завдяки цьому ми стали бронзовими призерками Олімпійських ігор.

– Як ця нагорода вплинула на вашу подальшу кар'єру, життя? І чи вплинула взагалі?

– Дивіться, медаль – це завжди можливості. У кожного спортсмена є чимало досягнень. Як і у мене, адже я – володарка Кубка кубків, чемпіонка світу серед юніорів. Але коли у тебе є олімпійська медаль, вона завжди стоїть над усіма. От так склалося. Чи це дає тобі щось більше? Ні. Все залежить від тебе. Наскільки ти зможеш скористатися своїм шансом. Це великий труд, як в межах спорту, так і поза ним.

Сама медаль тебе не буде рухати в твоєму житті. Ми знаємо багато медалісток, про яких ми просто знаємо, що вони були. Але для них ця медаль не стала тим трампліном на подальше життя, життя поза межами спортивного майданчика. Тому все залежить від людини.