"Часи зараз дуже змінилися". Леся Самаєва – про блат у кіно, жорстку правду про акторських дітей та головне правило свого шлюбу

Леся Самаєва ("Скажене весілля", "Пекельна хоругва, або Різдво Козацьке", "Будиночок на щастя", "Потяг "Червона рута", "Юрчишини") часто виглядає на екрані так, ніби камера просто підглядає за реальною людиною – за цю щирість її люблять глядачі.  

Ми поспілкувалися з акторкою на знімальному майданчику романтичної комедії "Емілі в Emily", робота над якою стартувала в Києві. У стрічці також знімаються Стас Боклан, Олена Хохлаткіна, Андрій Ісаєнко, Катерина Варченко та інші українські зірки. Прем’єра фільму запланована на початок 2027 року.

– Лесю, продюсер фільму Юрій Горбунов, з яким щойно спілкувалися, каже, що кілька акторів, які грають у цій картині, – його талісмани. Мовляв, разом із проєкту в проєкт – і ви в цьому списку.

– Приємно чути. Я сьогодні зранку прийшла на майданчик – і мене буквально за годину зробили неймовірною красунею. Тут фантастичні гримери, костюмери, вся група працює тепло й уважно. У мене узагалі дуже насичений травень, усе розписано по днях. Але коли почула, що це знімають мої люди, улюблена команда, не вагалася.

– Насичений травень – це більше про театр і гастролі? Чи кіно теж?

– Театр займає велику частину мого життя. Але кіно теж є, хоча, можливо, не в такій кількості, як раніше. Зараз хвилями: бувають періоди активні, а часом – спокійніші. Але я давно в професії, тому ставлюся до цього філософськи. Акторство воно таке – сьогодні весь у зйомках, а завтра більше живеш театром. Останнім часом у мене з’явилося багато антреприз. Люблю їздити Україною, бачити міста, людей. Після вистав часто залишаємося поговорити з глядачами – і це цінно. Люди зараз дуже тонко все відчувають. Приходять у театр не просто розважитися – за емоцією, за підтримкою, за можливістю хоча б на дві години переключитися.

– Міста по-різному приймають? Відчувається різниця між глядачами?

– Звісно, кожне місто має свій характер, свого глядача. Десь люди більш стримані, десь – дуже емоційні й відкриті. Бувають просто фантастичні прийоми, коли зал встає, довго не відпускає. Але зараз нас усюди тепло. І найголовніше – відчувається, що чекають. Треба сказати, що я вибірково ставлюся до антреприз. Погоджуюся лише на ті проєкти, де справді є якість і повага до глядача. Важливо, щоб це була професійна вистава – з хорошою драматургією, сильними партнерами, красивими костюмами, декораціями. Щоб людина, яка купила квиток, відчувала: для неї зробили театральне дійство, а не щось для галочки.

– Ваша донька Марія теж пішла в акторську професію й уже має головну роль у повнометражному фільмі "На драйві". Як ви переживали цей момент? Бо часто можна почути, що дітям відомих акторів буває складно пробитися.

– Це правда: до дітей акторів є упереджене ставлення. Люди чомусь думають: якщо в тебе батьки відомі, то двері відкриті. Мовляв: "Ага, зараз усе вирішать мама й тато". І мені боляче це чути, бо діти ж не винні, в якій сім’ї народилися. Якщо є здібності, працездатність, характер – чому дитина має відмовитися від професії лише тому, що батьки теж актори? І погодьтеся: коли ти на знімальному майданчику, тобі не допоможе ні мама, ні тато. Камера швидко показує правду.

Окрім того, часи зараз дуже змінилися. Немає такого, що можна комусь зателефонувати, попросити звернути увагу – індустрія стала професійнішою. І, чесно кажучи, я навіть інколи думаю, що бути дитиною акторів – це радше мінус на старті, ніж плюс. До тебе ставляться прискіпливіше, оцінюють жорсткіше, менше пробачають. Та що казати: я не можу вплинути на те, затвердять мене чи ні в якийсь проєкт – а мене всі знають у професії багато років, – то як можу допомогти комусь іншому? Це не працює так. Маша все проходить сама. Ходить на проби, доводить, що має право бути в професії. І я цим пишаюся.

– А були в Марії моменти розчарувань? Коли дуже хотіла роль, а не склалося? Ділилася з вами цим?

– Звісно. Але мені подобається, як вона до цього ставиться – у неї дуже правильне внутрішнє налаштування. Цього року закінчує університет, і їй вже зараз багато надсилають запитів на самопроби. І вона мені каже: "Ти ж знаєш, як я: записала проби й забула". І мені це імпонує. Не жити в очікуванні, не руйнувати себе цими надіями й розчаруваннями. Каже: "Вистрелить" – буду щаслива". Акторська професія – це ж не тільки про успіх і прем’єри. Вона ще й про вміння витримувати "ні". А з "На драйві" взагалі цікава історія була. Коли вона проходила кастинг, режисер навіть не знав, що я її мама. Це з’ясувалося пізніше. Я в якийсь момент сама прийшла до них на проби – щоправда, ту роль потім прибрали зі сценарію, співпраця не склалася.

– Цікаво, ви її відмовляли від акторської професії, знаючи, наскільки вона непроста?

– Відмовляли. Разом з чоловіком намагалися пояснити Маші, наскільки це важка й залежна професія. Дуже багато залежить від удачі. Від того, чи опинишся ти в потрібному місці, у потрібний момент, чи співпадеш з режисером, із часом. Іноді людина може бути неймовірно талановитою, глибокою, прекрасною акторкою – але якщо не складуться обставини, про неї просто ніхто не дізнається. Ми знаємо ціну цього життя зсередини. Що таке нестабільність, очікування. Це професія, в якій тебе можуть сьогодні обожнювати, а завтра ти місяцями сидиш без роботи.

Але в якийсь момент ми зупинилися й подумали: нам же свого часу батьки дали право обирати свій шлях. Ніхто не ламав і не змушував відмовитися від професії. Якщо вона справді хоче, хіба маємо право зупиняти? Сказали: "Машо, тобі буде непросто. Коли люди дізнаватимуться, чия ти донька, тобі подекуди буде навіть важче, ніж іншим. Тебе постійно порівнюватимуть. Хтось буде знецінювати успіхи, думати, що тобі все дісталося легко. Тобі доведеться дуже багато доводити. Але якщо готова пройти цей шлях – тоді йди".

– "На драйві" якось змінив її? Допоміг професійно?

– Дуже допоміг. І професійно, і внутрішньо. Я пам’ятаю, як вона показувала мені фотографії, відео з підготовки – і я була в захваті. Це був дуже серйозний, відповідальний підхід до кіно. У них, уявіть собі, усе в розкадровках – буквально всі стіни обвішані кадрами майбутнього фільму. Настільки детально все продумано. І Маша стільки ходила на примірки, на репетиції, на підготовку, що я їй жартома казала: "Я за всю свою кар’єру стільки примірок не мала". І мене це тішило. Бо для першого кіно надзвичайно важливо, в яку атмосферу потрапляєш. Я їй тоді сказала: "Машо, як добре, що твій дебют саме такий – коли ти одразу бачиш, як кіно має робитися по-справжньому". І в них була неймовірна команда. Вони й після зйомок спілкуються, підтримують зв’язок.

– Картину знімали в Харкові. Вам не було страшно її відпускати?

– Знаєте, ні. Я сама їжджу на гастролі до Харкова. І зрозуміла одну річ: коли дивишся на місто здалеку – здається страшніше. А коли приїжджаєш і опиняєшся всередині цього життя, бачиш зовсім інше. Я пам’ятаю наші перші гастролі з виставою "Егоїстки" у Харкові після початку великої війни. І от ми приїхали – а місто живе. Я побачила молодих красивих мам із візочками, закоханих людей, кав’ярні. І в мене тоді було відчуття: життя не зупинилося. І так і має бути. Ми не можемо поставити його на паузу, бо іншого просто не буде. І мені здається, для них усіх це стало хорошим досвідом. Бо одне – грати війну десь у павільйоні. А інше – бути в реальному Харкові, жити під сиренами, прокидатися під тривоги й при цьому знімати кіно. Харків дуже відчувається в цій історії.

– На одній із кінопрезентацій ми говорили з вашим чоловіком – провідним актором та режисером Театру Франка Андрієм Самініним. На пропозицію записати інтерв’ю сказав: "Тільки за, але театр так багато гастролює, що від мене мало що залежить". Як ви з цими постійними роз’їздами живете? Чи звикли до такого ритму?

– По-перше, у нас велике господарство – котик і собачка (сміється). Тому коли хтось із нас їде, той, хто залишається вдома, не нудьгує. Усіх треба нагодувати, вигуляти, за всіма догледіти. Я завжди кажу: тому, хто поїхав, – весело, бо в нього гастролі, міста, пригоди, глядачі. А тому, хто залишився, – теж своєрідний квест, тільки домашній (усміхається). По-друге, нещодавно я зробила собі подарунок. Андрій поїхав на гастролі, а я в якийсь момент зрозуміла: все, хочу теж вирватися. Влаштувала тваринок у готель – і поїхала до чоловіка. І, чесно, це було прекрасно. Я велику кількість разів передивилася "Конотопську відьму" – і кожного вечора із величезним задоволенням, ніби вперше.

– Акторка Анастасія Рула розповідала нам, що в них нещодавно був просто шалений гастрольний темп із "Конотопською відьмою": вісім країн, шістнадцять вистав за двадцять сім днів…

– Так, це ще те навантаження. Але коли бачиш реакцію залів, розумієш, заради чого все це. "Конотопська відьма" справді стала унікальною історією й недарма набула такого резонансу. Мені здається, її сила в багатошаровості. З одного боку, це дуже зрозуміла, емоційна історія, яка легко захоплює глядача. Але водночас у ній немає примітивності – навпаки, дуже тонке потрапляння в щось наше, внутрішньо близьке українцям. Тут надзвичайно вдало все поєдналося: музика, сценографія, акторські роботи, режисура. У виставі багато театральних знахідок, а містика існує органічно – не декоративно. Саме тому виставу однаково люблять і діти, і люди, які добре знаються на театрі.

– Колега Андрія Самініна по театру, актор Олексій Богданович, розповідав нам в інтерв’ю, що його дружина ходить буквально на всі вистави. І навіть інколи ображається, коли він каже: "Ну немає вже місць, усе продано". А як у вас?

– Я теж дивлюся практично всі вистави Андрія. І він – мої. У нас це якось природно склалося. Бо ми з Андрієм не тільки чоловік і дружина, а й люди, які поважають одне одного як професіоналів. Так, звісно, є любов, сім’я, побут, усе це життя разом. Але паралельно ми одне для одного – дуже важливі глядачі. Тому завжди намагаємося подивитися роботу ще до прем’єри. Хоча б на здачі вистави. Щоб мати можливість відчути, щось підказати.

– Тобто ви можете одне одному щось порадити? Сказати: "Тут, може, трохи не так працює"?

– Абсолютно. Не в сенсі покритикувати, а саме подивитися професійним оком. Іноді це можуть бути зовсім дрібні підказки: десь ритм, десь інтонація, десь якась сцена ще не сіла. Але це можливо тільки тоді, коли є довіра. Бо акторська професія вразлива, не кожному дозволиш щось собі підказати. А ми одне одного добре відчуваємо. І так, мабуть, Андрій – мій найближчий друг. Людина, якій можу показати себе беззахисною – і як жінка, і як акторка.

– А як це – зробити так, щоб чоловік був найближчим другом?

– Навіть не знаю… Мені здається, тут немає універсального рецепту. Просто я весь час усвідомлюю одну річ: ми обоє проживаємо свої єдині життя. І моє життя минає – так само, як минає життя Андрія. І тому хочеться ставитися до цього обережно. Мабуть, через це в мене багато емпатії до нього. Я думаю не тільки про себе, свої втому чи переживання, а й про те, як він живе, що відчуває, як йому зараз. І від щирого серця хочу, щоб від моєї присутності його життя ставало теплішим, легшим, веселішим.

Знаєте, я, може, десь зайвий раз не приберу ідеально будинок, але для мене важливіше, щоб удома була атмосфера. Щоб чоловіку хотілося повертатися туди. Щоб дім асоціювався не з напругою чи претензіями, а з теплом, спокоєм. Бо зрештою життя складається з того, як тебе вислухали, чи захотіли обійняти після важкого дня. І, мабуть, дружба в шлюбі – це якраз про це.

– А сварки у вас бувають?

– Ну звісно (сміється). Ми ж живі люди. Бувають непорозуміння, буває втома, емоції, якісь моменти. Але оцього сумнозвісного пиляння мозку – от такого ніколи не було.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з акторкою Валерія Ходос – про різкий перехід на українську, гроші за Шевченківську премію та особисте: "Мене питали: "Ви не росіянка?" – і починало трусити".

А ще читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з телеведучою Катериною Осадчою – про жорсткі правила в родині, повернення сина з-за кордону та мат у соцмережах: "Щось пішло не так, розумієте?".

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та у Viber. Не ведіться на фейки!