"Треба готуватися до нової війни". Актор-воїн Данііл Мірешкін – про рідний Донбас, зміну імені та єдиний шлях до перемоги

До повномасштабного вторгнення актор Данііл Мірешкін знімався в кіно, продюсував фільми та працював у театрі. Наприкінці 2022 року пішов добровольцем на фронт. Нині він – лейтенант "Азову", командир піхотного взводу з позивним "Культура".

Відео дня

Ми зустрілись з артистом-воїном у кав'ярні столичного кінотеатру "Жовтень" під час його відрядження у Київ. Данііл Мірешкін, який народився на Донеччині, виріс у Криму, навчався в Київському театральному університеті імені Івана Карпенка-Карого в сумнозвісного Михайла Резніковича, працював у Театрі російської драми. Сам себе вважає вихованцем "русского міра". В інтерв’ю ОBOZ.UA актор розповів про свій шлях до українськості, який називає дивом, поділився фронтовим досвідом, а також думками про те, що дасть нам перемогу у війні.

– Данііле, ми зараз перебуваємо в кінотеатрі. Чи була у вас можливість за два тижні перебування в цивільному житті сходити в кіно?

– Не ходив у кіно, хоча, може, і хотів би. Вдома вмикав телевізор, щось дивився – без прив’язки, українське чи іноземне, хотілося різного. Коли з друзями зустрічався, ми обговорювали ситуацію в кіновиробництві. На жаль, зараз нічого з того, щоб мало б виходити, не з’являється. І це дуже засмучує. Тому що означає, що наші кіномитці не усвідомлюють власної сили і відповідальності за вплив на соціум. А це зараз як ніколи потрібно.

Я всюди про це кажу і не втомлююсь повторювати: єдина наша можливість виграти війну – це створення свідомого суспільства. Тільки так ми убезпечимо себе від майбутніх загарбницьких війн Росії. Вона відступить лише тоді, коли зрозуміє, що тут немає "ждунів", всі розмовляють українською, ідентифікують себе як українці. Задля цього нам треба побудувати соціально свідоме суспільство. А це якраз медіа, театр, кіно, література, музика. Сильний соціум – це чи не єдине, що може нам гарантувати безпеку. Зрозуміло, що потужна армія – це само собою. І мене сильно обурює, що у наших, як їх називаю, кінодєлів немає цього розуміння.

– Як ви ставитеся до думки, яка часом лунає в інформаційному просторі про те, що ігрове кіно зараз не на часі? Мовляв, знімати доцільно лише документальні картини.

– Документальне кіно здебільшого дивляться, погодьтеся, більш свідомі люди, які глибоко цікавляться тією чи іншою історією. А нам треба працювати з усіма верствами населення, передусім – молоддю. Тому маємо робити популярні продукти. Але не попкорн, який не зачіпає гострі теми, бо тоді провалимося в безодню і все. Треба в розважальній, гумористичній формі вкрапляти в свідомість важливі питання. Не повчати, не давати відповіді, а провокувати розумові процеси. Щоб люди прийшли, подивилися комедію, посміялися, але з сеансу пішли з внутрішніми запитаннями.

– Ваше відрядження пов'язано з цим?

– Якось мірою так. Мені доручили проводити просвітницьку роботу у військових навчальних закладах. Розповідаю не лише про мій шлях та підрозділ, а й намагаюся зробити так, щоб молоді люди повірили у свої сили, в те, що вони можуть впливати на перебіг подій та вливалися у визвольну боротьбу України.

Загалом ситуація така: суспільство не готове. Всі чекають перемир'я, не розуміючи, що якщо воно і станеться, то це буде лише пауза. І її треба використати максимально на підготовку, перекваліфікацію, роботу із суспільством – треба готуватися до нової війни. Всі хочуть відпочивати від цієї, проте не вийде. А суспільство цього не розуміє, і точно не такого зараз чекає. Воно сподівається повернутися до минулого життя, а цього не буде. Єдиний шлях – готуватися всім. Вчитися володіти зброєю, освоїти ази тактичної медицини, по радіозв’язку, трохи з дронами розібратися. А далі можна сходити на ротацію на пів року – от так це бачу. А тим часом інші – відпочили би. Таким чином напруга розподілялася би рівномірно, не було би прірви між військовими і цивільними. А цього не відбувається. А щоб сталося, необхідна робота всього культурного сектору. Ну і безумовно, зміни в законодавчій сфері щодо чітких термінів служби.

– Ви на війні вже понад два роки. Як вдається триматися?

– Я зараз вже не роблю так багато піхотних справ, як раніше. Більше займаюся плануванням, забезпеченням, підготовкою, командирською роботою. Це інший рівень навантажень, більш психологічний. Тому мені в цьому сенсі трошки легше, ніж хлопцям, які на своїх хребтах вивозять всю цю движуху. Але мені теж важко – у психологічному плані маю проблеми зі здоров'ям.

– Мушу вам сказати, що ви зовнішньо дуже змінилися. До великої війни час від часу зустрічала вас на публічних заходах: мали дуже юний вигляд, були зовсім іншим.

– Я думаю, що це пов'язано ще й із тим, що я дуже довго залишався в цьому юнацькому амплуа. Навіть у 27 років продовжував грати школярів. І, відверто кажучи, дуже від цього втомився. Почав ще до повномасштабки відрощувати бороду, змінювати образ, бо внутрішньо вже був геть іншим. А тепер моя зовнішність підтягнулась до мого нутра. Ну і, безумовно, війна наклала відбиток.

Варто сказати, що в армії я ніби віднайшов себе і переконався в своїх внутрішніх поглядах, переконаннях. Тому що якраз-таки в цивільному житті знаходив багато невідповідностей зі своєю природою, мені було некомфортно. Я більш ультимативний внутрішньо, ніж того потребувало суспільство. Прийшовши в армію, переконався, що зі мною все нормально. Це, можливо, з суспільством не все добре. Нині я більше впевненості відчуваю, правоти. Можу собі дозволити цю рішучість у поглядах, цю принциповість, неприйнятність якихось речей. Ну і досвід втрат, знання пройдених доріг – усе це теж впливає.

Коли приїжджаєш у цивільне життя, розумієш, що ви з людьми реально на інших планетах. Це абсолютно два різні світи. Люди, які там, виборюють світло, ставлячи на карту своє життя. Зробивши такий вибір, вони внутрішньо прийняли факт, що можуть не повернутись. Звичайно, всім страшно, ми ж не супергерої, від цивільних відрізняє тільки те, що зробили вибір. І коли приїжджаєш сюди і бачиш людей, які не борються, але при цьому користуються всіма привілеями мирного життя, сприймаєш це як максимальну несправедливість. І нічого не можеш зробити з цією злістю – це на підсвідомості відбувається. Там всі такі, як я, в тому, що самі це обрали. Чесно кажучи, спочатку цього не знав, але сподівався (усміхається). Мені подруга "Пташка" (Катерина Поліщук – парамедикиня з "Азовсталі". – Ред.) багато про це розповідала.

– Зараз ви підтримуєте зв'язок?

– Іноді так, але дуже рідко. Ми познайомилися в той час, коли я стояв перед вибором. Багато спілкувалися, вона мені розповідала про підрозділ. І я не помилився у виборі, щасливий, що його зробив.

– Ви народилися та жили до третього класу в Костянтинівці Донецької області, потім переїхали з батьками до Криму. Бували в Костянтинівці з того часу?

– Постійно буваю. Я нещодавно давав інтерв'ю і згадував про це, розповідаючи, що це свого роду пропрацювання дитячої травми. Коли я туди приїжджаю, ніби повертаюся у своє дитинство. Я народився на Донбасі, зростав у зросійщеному середовищі. Я знаю все це зсередини, розумієте? І зараз прекрасно усвідомлюю, проти чого веду боротьбу, проти яких сенсів воюю.

– Приїхавши до Києва, ви вступили до театрального на курс Михайла Резніковича, на той час очільника Театру російської драми імені Лесі Українки, який ніколи не приховував своє любові до "русского міра". Ви хотіли в нього навчатися чи просто так сталося, що потрапили на цей курс?

– І перше, і друге. Я міг вступити раніше у виш, але був закоханий і після закінчення школи ще на рік залишився в Феодосії. Вирішив, що так буде краще.

– А так можна було? Батьки дозволили?

– Ну, їм складно було на мене впливати в цьому сенсі (усміхається). А вже наступного року я поступав до Резніковича, зокрема і тому, що в моєму оточенні все було російським. Курс цього майстра вважався елітою театральної спільноти: театр Лесі Українки і все таке. Тому це і випадковість, і доля, і вибір.

А те, що відбулося зараз з Резніковичем, його усунення з посади та вимушений виїзд з України з погляду життя – неймовірна драматична розв'язка. Ота вся чванливість, штучне звеличування театру, де прославлялося російське – і такий дрібний кінець. Він як ображена дитина робить якісь "викривальні" дописи у Facebook – це має жалюгідний вигляд. І це логічний фінал маленького "русского міра". Ви тільки вдумайтеся: Театр російської драми імені Лесі Українки – це ж нонсенс! Я досі не розумію, чому в мене, чому у всіх нас не викликало раніше запитання, як таке могло бути. Це ж Росія в мініатюрі в центрі Києва – з царем на чолі, з вертикаллю влади. І таке феєричне завершення цієї історії. Я сподіваюся, що це доля Росії – її теж таке чекає. З її хижуватою бундючністю, тоталітаризмом – все це було в Театрі Лесі Українки. Я це бачив, проходив власне, бо служив там якийсь час.

– Яка ваша думка з приводу мовного скандалу, в який потрапила народна артистка Лариса Кадочникова, більш відома як Марічка зі стрічки "Тіні забутих предків" Сергія Параджанова (під час одного з публічних виступів акторка відмовилася розмовляти зі сцени українською. – Ред.). Актор Лесь Задніпровський, який теж працював з нею в одному театрі, стверджує, що не вірить у те, що вона розгубилась, як виправдовувалася згодом. Мовляв, Кадочникова достатньо досвідчена акторка, яка все життя на сцені.

– Тут ситуація така: старий світ помирає, а ми маємо або змінитися, або піти слідом за ним. Інакше кажучи, еволюціонуємо або зникаємо. І коли Кадочникова вимагала дозволити їй розмовляти російською – це був її вибір померти. Ну окей, вмирай. Хоча звісно, прикро, коли постаті, які асоціюються в українському кіномистецтві з якоюсь величчю, виявляють таку дрібну позицію. І такий пилуватий світогляд.

– А що робити зі "ждунами", про яких ви згадали на початку розмови?

– Багато хто з них – це от саме оце старше покоління, яке з часом не готове критично мислити. От вони якраз і вимруть. Все, що стосується старого світу, або помре, або зміниться. Суспільство поступово проходить трансформації – і це нормально. З погляду історичної ретроспективи, те, що зараз відбувається з нашою країною, – логічний процес, який має тривати десятиліттями. Але в конкретному історичному моменті ми потребуємо набагато більшої швидкості цих змін. Тому що ризикуємо втратити країну. І нам треба штовхати цей візочок дуже активно.

Задача війська – стримувати навалу, а суспільства, перш за все творчої інтелігенції і людей мистецтва, – штовхати візок сенсів. Якщо війську вистачить сил чинити опір, допоки народжується українське суспільство, ми відбудемося як нація. А якщо українське суспільство не встигне народитися, ми ризикуємо втратити себе.

– Ви допускаєте такий варіант?

– Цілком допускаю. І від цього нас убезпечує лише українська ідентичність. Бо насправді культурне зросійщення – це перетравлювання. Вони заходять у наші міста і тотально знищують українське інакодумство – на окупованих територіях дуже дієздатно працюють підвали на абсолютне вичищення. Історія вже пам’ятає таке – масові репресії проти української інтелігенції – це і доля митців Розстріляного відродження, і шістдесятників. У цьому сенсі варто почитати Багряного, щоб освіжити в пам'яті розуміння, що нас чекає, якщо не відбудеться народження українськості.

– В одному зі своїх інтерв'ю ви зізналися, що ваша трансформація до українського – навіть для вас диво. Розкажіть про цей шлях.

– Я щодо цього завжди віддаю шану Українському Малому драматичному театру – це його вплив на мене. По-перше, коли туди потрапив, почав ознайомлюватися з українською літературою. І це для мене стало відкриттям. По-друге, я познайомився з людьми, які є носіями абсолютної українськості. І, перебуваючи поруч з ними, почав розуміти, що відрізняє мене, вихованця "русского міра", від інших українців. Я зрозумів, чому існую в постійній конфронтації зі світом, з оточенням. Вони насолоджуються життям, а мені треба постійно відстоювати себе, з кимось воювати. Це тому, що виріс в атмосфері диктату сили – або тебе принижують, або ти принижуєш. У тому світі, де я жив, постійно потрібно бути в бойовій готовності.

– Можна сказати, що це і є різниця між росіянами та українцями?

– Абсолютно! Українці хочуть, щоб у них було все добре, а росіяни – щоб в інших погано так, як у них.

– У паспорті ви записані: Данііл. Чи не було думки змінити ім’я на Данило? Наприклад, акторка Віталіна Біблів розповідала нам в інтерв’ю, що офіційно змінила дані, бо свого часу у паспортному столі її прізвище переінакшили на російський манер "Бібліва".

– Так, дійсно я відчуваю через це внутрішній дисонанс, бо українською правильно – Данило. Але поки що руки, та й, мабуть, і свідомість не дійшли до цього питання. Я поки не склав остаточно ставлення до цього, бо це більше не технічне питання, а філософське, ментальне. Я поки не знаю, чи прийму цю невідповідність у собі. Цікаве запитання, дякую, що поставили.

– Ваша дружина, акторка Ксенія Данілова, зірка гучної історичної драми "Чорний ворон", не одразу підтримала ваше рішення піти до ЗСУ. Чому вона була проти, щоб ви ставали військовим?

– Я думаю, що, як і у всіх, у неї був страх за мене. Плюс страх відповідальності, яка лягала на її плечі. Тоді на ній залишалися наша дочка Василіса, моя молодша сестра, собака і вона сама. На початку вторгнення я вивіз дівчат на захід України. І залишив фактично самих на себе. Старшою стала Ксюша, за яку насправді багато в чому в нашому спільному житті я ніс відповідальність. Все наше сумісне існування так було. Зрештою ми таки дійшли згоди в цьому рішенні. Нині Ксенія з Василісою в Києві, дочка пішла в перший клас.

– В одному з інтерв'ю ви розповідали, що якісь роки свого життя донька розмовляла російською.

– Фактично до чотирьох років. Коли я ухвалив для себе рішення перейти на українську, почав спілкуватися з нею мовою. І ніколи не забуду момент: ми йдемо вулицею, щось розповідаю, а вона різко зупиняється і щосили кричить: "Папа, ты можешь говорить по-русски?!" У мене мурашки по шкірі – стало страшно. Зупинився, присів біля неї, кажу: "Доцю, це не з тобою щось не так. Вибач, це моя провина, що ти не розумієш української. Зараз на нас напали росіяни. Я прагну, щоб ми були вірні Україні, і не хочу розмовляти чужою мовою. І щоб ти розмовляла. Але розумію, що тобі складно, бо я сам вчив тебе російської".

Мені вдалося в той момент до неї достукатися. Але якийсь час ми з нею спілкувалися так: я українською, вона здебільшого – російською. Однак поступово це змінювалося. І зараз Вася спілкується суто українською. Та іноді такі звороти завертає, що диву даюся.

– Якось ви в Instagram написали, що дуже подобається фраза "Все буде добре. Або все буде недарма". Додали, що зробите собі таке тату.

– Зробив, звісно. Ця репліка народилась у мене наприкінці позаминулого року. Я перебував у дуже поганому стані. Це було під кінець моєї піхотної роботи, коли я ще ніжками багато чого робив. Став неймовірно виснаженим – фізично, морально, психологічно. У мене були ситуації, коли на позиції під час обстрілів все тіло німіло. Я лежав і нічого не міг з цим зробити. І ставало дуже страшно, бо розумів, що перебуваю на межі. Я бачив, як побратими, після того як опинялись у цьому стані, або "трьохсотились", або помирали. Тому що безпекові механізми переставали працювати.

Я пам’ятаю, на початку, коли ми перебували в Серебрянському лісництві (територія в Луганській області, де тривали тяжкі бої. – Ред.), мені вистачало кількох секунд між спалахом і звуковим вибухом дострибнути до якогось дерева, перш ніж полетять уламки. І я від цього кайфував, бо виходило, що обманув смерть. А потім через виснаження в мене вже не було сил ховатись. Такий самий вибух, у тому самому лісі – а я просто присідав на коліно. І це дуже сильно лякало. В той момент народилась ця фраза, що все буде добре або все буде недарма. По-перше, це обіцянка самому собі жити так, щоб усе було недарма. І, по-друге, або я виживу і все буде добре, або, якщо помру – все не буде погано, все буде недарма, бо є дитина, яка є майбутнім України. І це вже внесок мене в цьому світі. А окрім того, що я вже на війні багато чого зробив.

– Як ставитеся до того, що деякі ваші колеги вже після вторгнення виїхали за кордон? А дехто навіть відверто заявляє, що не народжений для війни.

– У мене була нещодавно зустріч з ліцеїстами. І от вони також поставили це питання. На що я відповів, що не знаю жодного чоловіка, який виїхав за кордон. І я не готовий більше витрачати час на обговорення цих історій.

– Чи правда, що російська акторка, зірка фільму "Кавказька полонянка" Наталя Варлей, яка нині затято підтримує агресивну політику Кремля щодо України, пропонувала вам жити в РФ?

– Після роботи в Театрі Лесі Українки я якийсь час співпрацював з так званим Московським незалежним театром, який насправді базувався в Полтаві. Місцевий ділок, який все це організував, запрошував зірок, які вже, образно кажучи, догорали. І "катався" з виставами на їхньому шлейфі, монетизуючи його. У вистави також запрошували молодих артистів. Зірці платили дуже хороший гонорар, всім іншим – ні. От я об'їздив із ними всі пострадянські країни, зокрема і Росію.

Ми саме були з Варлей у турі, коли стався Майдан. Відіграли останню виставу, поверталися в Москву, щоб звідти рушити додому, в Київ. А вона мені каже: "Даню, а у вас там їдять хлопчиків на Майдані, залишайся, будеш жити у мене в квартирі". "Наталіє Володимирівно, не городіть нісенітниць, – відповідаю. – Там немає людожерів. У Києві побили студентів, зокрема і з мого університету, з цього все почалося. Я в курсі, що відбувається, повірте".

Починаю їй розповідати, і вперше в житті стикаюся з тим, що людина відмовляється сприймати факти. Чути не хоче! Вона воліє перебувати в обмані, бо це дає їй можливість обурюватися, гніватися на якихось міфічних "бандерівців". А ми, мовляв, хороші, боремось за правду. А з іншого боку, це не дивно, бо якщо визнати правду, то виходить, що вони ідіоти і раби. Тому їм легше піти на війну і померти там, ніж прийняти дійсність.

– Відомий український письменник Василь Шкляр, який буває на фронті, розповідав нам в інтерв’ю, що військові часом стикаються з дивовижними історіями, коли здається, що сама природа та вищі сили допомагають їм. Ви відчуваєте щось таке?

– Я взагалі вважаю, що Бог мене береже. І, як не дивно, бережуть люди, яким небайдужий, – потоком енергії, яка навколо функціонує, рятує. І це теж частина чогось божественного. Тому я вірю в такі сили. Я і мої побратими, які поруч досі з того часу, як ми починали разом, ми всі, як я називаю, хлопчики, що випадково вижили. Бо було безліч ситуацій, коли ми могли не продовжити власне існування, але дивом це не відбулося.

У мене є побратими, які не вірять у Бога, і їх дуже багато. Але я не знаю, як, якщо не божим втручанням, пояснити ситуації, коли по тобі йдуть прильоти, все вибухає навколо бліндажа – за десять, п’ять, два метри, але не потрапляє в нього. А коли таки потрапляє, то снаряд не розривається. І таких випадків багато. Єдине питання, яке для мене не закрите: чому так часто гинуть найкращі? Чому саме вони? Цього не можу зрозуміти. Ці люди в моїй картині світу мусили обов’язково повернутись у суспільство і дуже багато чого там змінити.

– Я знаю, що вам дуже не подобається запитання про те, коли закінчиться війна...

– Нам потрібно припинити мислити в контексті продовження чи закінчення війни. Необхідно перестати взагалі ставити це питання, тому що насправді воно не важливе. Важливо, коли у нас буде держава, на яку Росія не ризикне нападати. Бо тільки так зможемо перебувати в безпеці. Це знову ж таки поза контекстом сильного війська, звісно.

Війна може закінчитись, а потім знову початися. Або нас можуть захопити зсередини, нав’язавши свою владу. Але буде інакше, якщо Росія зрозуміє, що немає сенсу сюди лізти, бо з кожного вікна стрілятимуть. Тут усі розмовляють українською і відчувають себе українцями. Нас всіх нудить від "русского міра", він для нас неприйнятний. От тільки це насправді є найбільшою гарантією нашої безпеки.

– Чи з’явилися у вашій родині якісь нові правила під час війни, які допомагають підтримувати зв'язок? Як ви зберігаєте стосунки?

– А ми не зберігаємо стосунки – у нас дуже складна ситуація в цьому сенсі. І я не знаю, як відповісти на ваше запитання… Ми довго боролись за нашу сім'ю. Я стомився від цієї війни (гірко усміхається). Чи разом ми зараз? Я живу вдома, коли приїжджаю. Ми дуже добре спілкуємося з Ксенією. Вона неймовірна частина моєї підтримки, про яку розповідав, титанічний генератор енергії, що охороняє мене. В якомусь сенсі у нас все добре, але не знаю, чи можна це назвати стосунками чоловіка і дружини.

І я навіть вже не маю сил включатись у це питання, ніби відпустив історію – от як є і все. Слава Богу, ми підтримуємо одне одного, виховуємо спільно нашу дитину. Чи винна в цьому всьому війна? Безумовно, вона теж наклала відбиток.

– Даню, хочемо побажати, щоб ви берегли себе. І частіше усміхалися, бо у вас неймовірна усмішка.

– Насправді я відчуваю, що трохи втратив можливість жартувати через рівень відповідальності й навантаження. В мене жахлива робота – жорстко керувати абсолютно святими людьми, які виносять на собі найбільше навантажень сучасності. І роблять це роками. А мені потрібно часом підвищувати на них голос, щоб не забували робити якісь важливі речі, які потрібні для їхньої ж безпеки. А це невдячна справа, чесно. Тому усміхатися доводиться нечасто.

Хоча без гумору на війні ніяк. Але він такий мужицький – плоскі жарти, але зрозумілі, з швидким доступом. І, відверто кажучи, там добряче не вистачає оперативки, щоб придумувати якісь хитромудрі вислови – з двома-трьома підтекстами. Але за ними, звісно, я дуже сумую. Проте впевнений, що ми до цього повернемося з часом (усміхається).

Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з актором-воїном Дмитром Совою – про нове місце служби в ЗСУ, крутого тестя-військового та рідного брата – теж відомого артиста.

А ще на OBOZ.UA інтерв’ю з акторкою Надією Хільською, дружиною загиблого актора Олексія Хільського – про життя без нього та щастя з ним.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!