Співак Лері Вінн мав славу головного романтика українського шоу-бізнесу 90-х. Блакитноокого блондина обожнювали мільйони, але на піку популярності він раптово зник із публічного простору, залишивши більше запитань, ніж відповідей. Нещодавно Лері Вінн знову нагадав про себе – з’явився у сімейному фільмі "Ну, мам", де зіграв самого себе.

Відео дня

OBOZ.UA вдалося поспілкуватися з артистом. В інтерв’ю музикант розповів про кіно, скандали та роботу в Росіі. А ще – про знайомство з Леонідом Кучмою, дружбу з Віктором Павліком та "постановні бійки" заради піару.

– Валерію, хочу почати з фільму "Ну, мам". Як узагалі сталася ця співпраця?

– Це відбулося випадково. Я взагалі люблю жартувати, що моє життя зіткано з чудес, випадковостей і пригод. Мені зателефонувала давня подруга Елла Бобленюк, виконавча продюсерка фільму: "Хочемо зняти тебе в кіно". Я в той момент був за кермом і чомусь одразу згадав фразу з популярного колись музичного фільму "31 червня", яка належить принцесі Мелісенті: "Ця роль відповідає королівській честі?" Елла засміялася: "Цілком". – "А що саме маю грати?" – "Фактично – самого себе". – "Вже цікаво! Камео?" – "Так, єдине – тобі там добряче дістанеться". – "Ще цікавіше! Надсилайте сценарій".

Я взяв сценарій і, відверто кажучи, побачив перед собою товстезний фоліант – тож майже одразу перегорнув до тих сцен, де мав зніматися сам. Потім ми зустрілися на читку: приїхала пані Наталя Сумська, з якою в мене спільні сцени, інші актори. У мене, хоч я й не знімався раніше в кіно, є досвід роботи зі сценаріями – багато писав сам. Тому маю досить високі вимоги до живої мови персонажів. Те, що було написано, – кльово, проте не завжди природно звучало саме для мене. Але знімальна група – просто бомба, дуже гнучкі люди. Ми могли обговорювати, змінювати, шукати точніші інтонації – і це був великий плюс.

Знімальний процес для мене став справжнім викликом: було лячно – не приховую. Я добре знаю "кухню" зйомок: як працює оператор, вибудовується світло, пишеться звук, що означають команди "мотор" і "стоп". Але опинитися в кадрі як актор, ще й у взаємодії з партнерами, ще й із якими (!) – зовсім інше. Але процес був дуже гнучкий, живий. Команда йшла назустріч і допомогла адаптувати текст під мою манеру мовлення. Бо у мене своя, трохи нестандартна фразеологія — і мені важливо, щоб слова звучали органічно.

– Ви вже передивилися картину?

– Чесно? Ще ні. Для мене завжди було дивно: коли акторів на кшталт Бреда Пітта чи Джонні Деппа питають про гучну прем’єру за їхньої участі, а вони спокійно відповідають: "Та я його не дивився". Мене це шокувало: "Як так можна цинічно брехати? Ти ж там знімався!". Тепер розумію – можна. Я не потрапив на допрем’єрний показ – не склалося. Подумав: ну гаразд, значить, не час. Але вже наступного ранку в мене буквально розривався телефон – дзвінки були звідусіль.

Серед тих, хто телефонував, люди з гарним кінематографічним смаком, яким довіряю. І от коли одна з таких людей – рівня голлівудського експерта – сказала: "Я і наплакалася, і насміялася", не втримався: "Що, дійсно сподобалося?" А Юля: "Валєро, це бомба! Давно не бачила нічого подібного". Друзі навіть потай знімали якісь уривки в залі, надсилали мені.

– Скажіть, а ваше життя зараз – це що? Чим займаєтеся?

– Та хто його знає… Живу. Ти сама можеш відповісти на таке запитання? От "чим ти зараз займаєшся" – і що сказати? Бо інколи на це просто немає однозначної відповіді. В теперішніх реаліях ти не знаєш, що буде навіть за годину, не те що завтра. Тому мене, якщо чесно, трохи дратують ці журналістські заголовки на кшталт: "Як сьогодні живе Лері Вінн". Та йдіть у дупу з таким! (сміється).

– Ви в рідній Вінниці мешкаєте чи в Києві?

– З якого переляку мені жити у Вінниці? Такі плітки в медіа? Ні, я живу в Києві, я у Вінниці буваю, тому що в мене там мама і сестра. З ким із артистів підтримую зв’язок? Та, відверто кажучи, з небагатьма. Особливо після того, як спочатку — ковід, а потім війна фактично багато чого змінили. Я ж у певному сенсі сам частина цієї індустрії – і добре розумію, наскільки хто чого вартий. Здебільшого – з усіма у рівних контактах. Загалом зі мною складно посваритися, але за бажання – можливо. Хоча, відверто кажучи, не раджу: зазвичай це набуває, скажімо так, незворотного й доволі непередбачуваного характеру (сміється).

Історично склалася дружба з Віктором Павліком – ми колись разом приїхали до Києва, знайомі з 80-х років, навіть якийсь час ділили орендоване житло. Втім, це окрема історія – у двох словах її не розкажеш. Підтримуємо зв’язок: вітаємося з днями народження, спілкуємося. Але про свій ювілейний концерт у Палаці "Україна" він якось навіть не повідомив (усміхається).

– Як ви ставитеся до скандалу між продюсером заходу Сергієм Перманом і Віктором Павліком та його дружиною, про який стало відомо після події?

– Якщо чесно, не знаю, що там відбулося насправді. Якщо захоче Вітя – розкаже. Я не люблю оцінювати збоку, не маючи повної картини. У мене свого часу був "конфлікт" із Павліком, але зрежисований. Ми робили мій бенефіс у дуже популярному тоді клубі Freedom. Продюсер заходу Олег Чорний ламав голову: потрібна якась "фішка", щось, що точно не залишиться непоміченим журналістами. Я пожартував: "А давай я Вітьці пику наб’ю!". Він каже: "Та ні, ти ж герой, це ж твій бенефіс". – "Ну тоді нехай він мені наб’є". – "Ти серйозно?" – "Та легко". У підсумку я буквально за кілька хвилин "спровокував" Віктора Павліка на бійку. Олег усе це зняв на відео й виклав в інтернет. Наступного ранку я побачив, скільки в Києві "жовтих" журналістів – інтерес був шалений.

Нас рвуть на частини, ми мовчимо, як партизани: жодних коментарів. І вже безпосередньо на самому заході зробили шоу: під час однієї з композицій, яку співали дуетом, балет несподівано для глядачів "розгорнув" ринг прямо на сцені. Це мало вигляд продовження історії – ніби наша бійка отримала театралізоване продовження. Ми заходили в ринг у рукавичках, в трусах. працювали раундами по 30 секунд, розходилися по кутах, а гримери швидко і непомітно "домальовували" кров та синці. Цей приклад добре показує, як шоу-бізнес іноді грає на межі реальності й постановки. Інше питання – коли подібні ситуації виникають не як елемент шоу. Там уже все залежить від контексту й того, наскільки сторони готові або не готові домовлятися.

– Не секрет, що свого часу ви були досить популярні в Росії. Після вторгнення підтримуєте з кимось там зв’язок?

– Москва – це басейн з кислотою. Якщо в тобі є щось людське і ти цим дорожиш, там тобі буде важко втриматися – загинеш. Я для себе всі ті зв’язки повністю розірвав. Є лише дві людини, про яких можу відгукуватися позитивно: це Алла Пугачова та Ігор Крутий, з яким якийсь час працював. Був час, коли життя нас сильно зіштовхнуло, ми спілкувалися. Але зараз немає такого, щоб зателефонував от так запросто і запитав: "Алло Борисівно, як почуваєтеся?" Ігорю – можу, але не буду. Перед 2014 роком, коли вже було все зрозуміло, я розірвав контракт із його компанією. Він тоді кілька разів перепитував: "Ти точно впевнений?" Я відповів: "Більш ніж".

Пам’ятаю, як тоді там багато говорили про "братство і єдність", але коли доходило до конкретних речей, картина змінювалася. Часом можна було почути: "Що ти мені розповідаєш – я москвич у четвертому поколінні". Я на це відповідав приблизно так: "Слухай, москвичу, і що далі? Що в тебе насправді є, окрім прописки? Алмази в Москві? Ні, вони в Якутії. Нафта прямо в квартирі б’є? Ні, вона в Сибіру та Татарстані. Газ в тебе тільки в квартирі – і то до дев’ятого поверху в будинку доходить. Рухне Росія – вирвеш сторінку з пропискою в паспорті і зжереш з голодухи".

– Повернімося до наших реалій. В одному зі своїх інтерв’ю кількарічної давності ви зізнавалися, що були ображені на Олега Винника, який "запозичив" ваш сценічний образ.

– Так, образ справді був "злизаний", і ніхто цього не приховував. Я ставив запитання: "Що ви творите? Подивіться мої фото з 1998-2003 років – це практично точна копія, ви повторили всі образи". У відповідь почув: "Та ти ж зараз цим не користуєшся". Я запропонував: "Так заплатіть, та й користуйтеся". З часом спала на думку інша ідея: "Слухайте, давайте зробимо дует, влаштуємо якийсь красивий скандал... Уявіть, як поведуться фанатки – його і мої". Але, на жаль, люди часом не вміють мислити стратегічно, тому – ідея померла ще до народження.

– Дозвольте трошки поговорити з вами про особисте, бо мало що відомо про ваших дітей — доньку Поліну та сина Артема.

– Донька Поліна вже доросла – їй 27 років. Син Артем – ще доросліший. Він яскравий, талановитий. Вже давно не в Україні. Мав контракти в Японії – працював там сім років і навіть був зіркою японського шоу-бізнесу. Але то окрема історія. А потім сказав: "Тату, якщо у цьому світі є країна, в якій не хочу жити, то це Японія". Після того була Німеччина, а зараз – у США.

– Цікаво: звання заслуженого артиста України вам щось дає?

– Знаєш, звісно, приємно – як знак визнання. Але це не про не про "корону на голові", більше – про можливості. Особливо в нинішній час – це своєрідний пропуск, який дозволяє швидше вирішувати речі, що для інших можуть тягнутися місяцями. Я можу подзвонити в приймальню до будь-якого посадовця, і мене вислухають без зайвої бюрократії. Це реально допомагає, коли потрібно оперативно щось організувати чи зрушити з місця, бо я багато волонтерю.

А взагалі історія з цим званням була доволі кумедна. Мені ще навіть офіційно його не вручили – зателефонували з Міністерства культури і кажуть: мовляв, президент підписав, вас пізніше запросять на вручення, але ви маєте знати, що вже заслужений артист. Я поклав слухавку, сиджу в офісі "Україна-Фестиваль", поруч технічний директор Сергій Борисов, дивиться на мене: "Що з тобою? Обличчя якесь дивне". "Та от, щойно подзвонили… Сказали, що я – заслужений артист. І що тепер із цим робити?". "Що робити? – сміється. – Безкоштовно поховають. Якщо пощастить…"

Із Леонідом Кучмою у мене взагалі окрема історія – я ж у нього, можна сказати, випадково потрапив у придворні музиканти. Чиста наївність і збіг обставин. Була ситуація: йому на одному заході подарували гітару. Люди дарують президенту інструмент – але ж можна хоча б дізнатися, на чому він грає. Він же грає на семиструнній, а принесли шестиструнну. У підсумку інструмент переналаштували, допоміг Валерій Куцевалов, тодішній директор "Україна-Фестиваль". Але було очевидно, що Даниличу незручно. Зі мною був мій інструмент. Я підсів і потихеньку став акомпанувати – одну пісню, другу. Мабуть йому це зайшло, каже: "Нікуди не йди". Я сміюся: "Взагалі-то я ведучий цього заходу". Це був Новий рік у нього в одній із резиденцій.

Зібрався весь Кабмін, багато людей, атмосфера така неформальна. І після того випадку мене почали включати практично в усі заходи. Розповідали, що він часом переглядав списки артистів і питав: "А де Лері Вінн?" – "Розумієте, він трохи не вписується у формат". – "А з ким я під гітару співатиму?".

За ті роки було стільки історій – на цілу книгу. Вона, до речі, у мене лежить, так і не видана. Робоча назва – "Життя – анекдот". Це такий формат коротких, яскравих, інколи дуже кумедних епізодів – про людей, з якими зводило життя: від Гарика Кричевського і до Леоніда Кучми та Нурсултана Назарбаєва. Я писав – історії накопичувалися, накопичувалися… А потім почалася війна, і стало зрозуміло: деякі речі просто неможливо адаптувати в нову реальність. От, наприклад, історії, пов’язані з Гаріком Кричевським. Його побутова мова – завжди дуже яскрава та специфічно – несподівана, і адаптувати її українською так, щоб не втратити характер, – непросто. Теоретично можна, але це вже інша інтонація, інший настрій. Інша людина, характер.

Хоча він сам, до речі, багато чого переклав і переосмислив українською. Я з ним говорив про це. Ми ж свого часу працювали разом, я багато йому організував корпоративів. Дзвоню, кажу: "В таку-то дату вільний?". А він відповідає: "Валєро, я не вийду на сцену, поки не буде повноцінної програми українською – не дві пісні, а весь концерт, півтори години". І фактично зник на цей час – занурився в роботу.

Потім зізнавався: це значно складніше, ніж здавалося. Бо це вже не просто переклад. Це нові тексти, нові сенси. Аранжування можуть залишатися схожими, мелодії теж, але сенс пісень – зовсім інший. Окрім того, деякі теми, які існували в російськомовному просторі, просто не мають прямого відповідника в українській культурі. Та ж пісня "Мій номер 245" – в українській традиції немає такого жанру як тюремна лірика. Тому й тексти доводиться не перекладати, а створювати заново.

– А на вулиці вас впізнають? Ви ж давно живете на Оболоні (один із районів Києва. – Ред.)?

– Так, у мене всі квартири були винятково на Оболоні. Для мене це найкращий район. Жартую, що я – "дитина асфальту": важливо, щоб усе було поруч, у кроковій доступності. І тут це є. У мене буквально метро під будинком. Недалеко – озеро. І це не просто озеро, а така локація, куди реально хочеться виходити щодня. У мене навіть були квартири з видом прямо на воду – на Героїв Дніпра. Чесно кажучи, досі шкодую, що одну з них продав. Треба було залишити, але тоді не вистачало грошей. І що важливо – вся інфраструктура під боком. Виглянув із балкона – магазини, торгові центри, усе поруч. Умовно кажучи, можеш почати готувати сніданок, зрозуміти, що не вистачає олії – одна зупинка ліфтом і питання вирішене.

А щодо того, чи впізнають… Так, звісно, впізнають. Але на Оболоні це якось по-домашньому – без пафосу, зайвого ажіотажу. Свій район, свої люди. Ти знаєш, є артисти, що знімуть грим – і їх навіть рідна мама може не впізнати. А є інші – яким грим, по суті, й не потрібен. Їх упізнають будь-де: хоч у лазні в простирадлі. Просто сядеш поруч – і вже: "Ой, це ж ви, добрий день". От я, мабуть, із цієї другої категорії. Мене впізнають. Дуже часто видає голос.

– Якраз хотіла зробити вам комплімент: ваш голос зовсім не змінився за ці роки – такий самий юний.

– Та це я просто прикидаюся (сміється). Хоча насправді – так, багато хто каже: "Ой, цей голос – десь його чув". А потім уже придивляються: "Точно, і очі ті самі". Я до цього всього ставлюся спокійно. Пам’ятаю навіть один дуже показовий епізод. У мене був день народження, і одна відома артистка дзвонить: "Я не зможу приїхати". Питаю: "Чому?" – "Бо водій затримується, як я без нього поїду?" Я кажу: "Та як усі – викличеш таксі й приїдеш. Намотаєш шарф, одягнеш кепку – і вперед". Коротше, умовив.

Домовилися, що вона під’їде до Мінського ринку, до виходу з метро – я її там зустріну. Я саме вийшов, думав ще щось докупити. Вона приїжджає – кепка, шарф, окуляри… Виходить з машини, розраховується, озирається навколо. Ми разом заходимо на ринок – а там, як завжди: знайомі продавці, жарти, торг, якась балачка. А вона стоїть поруч, тремтить – видно, що в шоці: зараз її впізнають, зараз щось буде… У підсумку ми спокійно походили, щось купили, піднялися до мене додому. І вона вже там видихає: "Боже, я думала, це буде катастрофа". Я кажу: "Все, зірко, знімай маску. Ну що, впізнали тебе? Хтось взагалі звернув увагу?". Тиша.

– Після фільму "Ну, мам" були якісь цікаві пропозиції?

– Жартуєш? Спочатку зателефонували з Голлівуду, а потім з Боллівуду. Ні, це цікаво було, щоб приєднатися до великого кіно.

– Але ж ви таким чином гарно нагадали про себе.

– Ти справді думаєш, що ролі посипляться, як із рогу достатку, варто лише раз засвітитися? (усміхається) Ні, це був цікавий кіношний досвід, приємна, професійна команда, але, розумієш, це багато в чому випадковість. Перед цим у мене, до речі, була ще одна пропозиція – зніматися в серіалі. Але я зазвичай не люблю говорити про проєкти, які не відбулися. Там уже все було на фінальній стадії: затверджені костюми, розписані дні зйомок, сценарій погоджений. Але в підсумку не склалося. Що стосується "Ну, мам" – для мене це було радше історією про те, щоб зробити все максимально якісно. Якщо вірити зворотному зв’язку від знімальної групи та режисера – їм сподобалося.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з телеведучою Василісою Фроловою – про Дубай, де мешкає, штраф у 2 млн за фото в Instagram та консервацію з України: "Багато з того, що розганяють медіа, неправда".

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!