"Я мало не зробила пластичну операцію через хейт". Вєста Гунченко – про скандальні жарти, помсту кривдникам і вистави для дорослих у театрі ляльок

Стендап-комікеса, драматургиня, авторка подкасту й колишня літературна керівниця столичного Театру ляльок Вєста Гунченко не боїться незручних тем. Вона відверто говорить про хейт, який ледь не підштовхнув до пластичної операції, пояснює, чому деякі жарти колег вважає безвідповідальними, і зізнається, чому перестала переживати через неідеальну українську.

Напередодні прем'єри другого сезону психологічного реаліті "Зрадники" на SWEET.TV, у першому сезоні якого взяла участь Вєста Гунченко, OBOZ.UA поспілкувався з нею про закулісся проєкту, ціну публічності, український гумор і шлях від російськомовного Харкова до стендапу українською.

– Вєсто, шоу "Зрадники" вже стало одним із найобговорюваніших реаліті в Україні. Це українська адаптація нідерландського The Traitors, який отримав десятки версій у різних країнах та став телевізійним хітом. Якби вам потрібно було за хвилину зацікавити людину, яка жодного разу не дивилася це шоу, що б ви їй сказали?

– "Зрадників" називають детективним шоу, а для мене воно психологічне. За правилами, на початку гри кількох учасників таємно призначають "зрадниками", решта стають "вірними". "Вірні" шукають "зрадників" і можуть у цьому покладатися лише на інтуїцію. Це шоу про те, як люди проявляються в закритому просторі, коли змушені постійно робити вибір. До фіналу мені не вистачило одного кроку – вибула на останньому голосуванні перед ним.

Мені було це все цікаво ще й як драматургині. Коли пишеш п'єсу, не потрібно до дрібниць вигадувати, що має статися. Треба створити персонажів, дати їм характер й поставити в такі обставини, які змусять їх діяти. Створити перешкоди, конфлікти – і далі історія починає жити сама. Персонажі ніби самі ведуть тебе за собою. А тепер уявіть ціле шоу, де немає прописаного сценарію. Є лише правила гри та задані обставини. А все інше народжується просто на очах.

– Справді немає сценарію? Зазвичай навіть у реаліті, які здаються спонтанними, усе жорстко прописано.

– Так, сценарію немає. Тому найцікавіше не те, хто виявиться "зрадником", а як поводяться учасники, кого починають підозрювати, як захищаються і як намагаються знайти правду. Які ходи роблять, як блефують, підозрюють одне одного й намагаються перехитрити суперників.

Я, наприклад, завжди вважала, що добре розбираюся в людях, але тут звичні орієнтири перестають працювати. Найболючішим моментом було, коли переконала інших учасників вигнати гравця, якого вважала "зрадником". Після голосування з'ясувалося, що він був "вірним". Зізнаюся чесно, плакала навіть більше не через нього, а через те, що помилилася – і цю помилку побачили всі. Бути під камерами легко, коли в тебе все виходить, коли ти дотепний і впевнений у собі. А от проживати свої слабкості на очах у мільйонів – це виявилося для мене набагато складнішим випробуванням.

– Те, що глядачі від початку знають, хто "зрадники", – це добре чи погано?

– Мені здається, добре. Є інші формати, наприклад шоу "Хто кріт?" від тих же нідерландців – воно близьке за духом до "Зрадників", але, хто "кріт", не знають і глядачі. "Зрадники" працюють інакше. Тут важливо не стільки знати, хто "зрадник", скільки дивитися, як люди грають. Це як у шахах: вам же важливо знати, хто грає білими, а хто чорними? От і тут так.

– Після шоу ви стали більше чи менше довіряти людям?

– Скоріше, більше. Хоча й до цього загалом довіряла. Треба розуміти, що це лише гра. Після проєкту не почали ставитися одне до одного гірше. Навпаки, багато хто здружився. Я ж не перестаю довіряти друзям після того, як ми пограли в "Мафію" чи покер, правда ж? Але найголовніше, чого мене навчили "Зрадники", – більше довіряти інтуїції. Наприклад, я довго підозрювала Аню Неплях, бо вона була дуже впевненою, зухвалою. Але глибоко всередині ніколи не відчувала, що вона "зрадниця". Просто не дослухалася до себе.

– Якщо вас покличуть у новий сезон, погодитеся?

– Із задоволенням. А ще краще – якби колись зробили сезон із найяскравішими учасниками попередніх років. Хоча я вже жартувала продюсерам, що хочу повернутися ведучою (сміється). Насправді це один із найкращих досвідів у моєму житті. Кастинг тривав майже чотири місяці. Дзвінки, анкети, нові співбесіди, розмови з різними редакторами... Після участі в "Хто хоче стати мільйонером?" мене почали активно запрошувати в різні шоу, але більшість із них мені були нецікаві. А от коли я дізналася про концепцію "Зрадників", подумала: "Ух ти, оце хочу!".

Фінальна співбесіда тривала близько трьох годин. Продюсери й психолог навмисно виводили мене на різні емоції, бо хотіли зрозуміти, як поводитимуся в кадрі. Після цієї розмови я була впевнена, що мене взяли. Підписала документи, повернулася додому й усім своїм сказала: "Все, я їду". Минуло три тижні, і раптом приходить повідомлення: "Вітаємо, вас відібрали". Я тоді подумала: "А до цього що було?" (сміється).

Це шоу дуже мене змінило. Я побачила свої страхи, внутрішні блоки і, мені здається, змогла їх пройти. Після "Зрадників" інакше почала сприймати себе, свою роботу, власні помилки. Стала більше собі дозволяти, менше картати. Мені здається, саме після "Зрадників" я почала сміливіше рухатися вперед у кар'єрі. Я розуміла, що такий проєкт точно додасть мені впізнаваності, і це стало однією з причин, чому я погодилася. Очікування справдилися: люди й досі впізнають мене на вулиці, зізнаються, що вболівали. На концерти стало приходити більше глядачів. Тепер у новому стендапі я навіть жартую про зйомки, і варто лише згадати "Зрадників", як із залу чую: "Ми дивилися!".

– Вєсто, коли читаєш вашу біографію, складається враження, що ви взагалі не боїтеся змінювати життя. Понад десять років працювали в рекламі, запускали кампанії для великих брендів, потім Театр ляльок, почали писати п'єси, займаєтеся стендапом, ведете подкаст. Щоразу ви ніби починаєте нову професію. Що змушує вас постійно виходити із зони комфорту, а не залишатися там, де вже все виходить?

– Насправді це не були різні професійні повороти. Для мене все це – одна професія, просто різні способи працювати з текстом. У театр я взагалі потрапила випадково. Наприкінці 2021 року провалився проєкт, де працювала PR-директоркою. Мені не заплатили, я залишилася без роботи й мала багато вільного часу. Тоді подруга запропонувала допомогти Театру ляльок із соцмережами. Спочатку це був SMM, потім стала асистенткою директора, а згодом керівницею літературно-драматургічної частини. Потім пішла на курси драматургії й написала першу п'єсу, яку поставили в Луганському драматичному театрі (на той момент він вже був у Сєвєродонецьку). Після цього в мене були й інші постановки, є кілька незавершених п'єс, але поки що вони чекають свого часу, бо я працюю над книжкою.

До мене звернулося видавництво й запропонувало написати роман. Зазвичай автори спочатку пишуть рукопис, а вже потім шукають видавця. А тут усе навпаки – редакторка сама мене знайшла. Я запропонувала кілька ідей, але у видавництві відповіли: "Усе чудово, але ми хочемо романтичну комедію. Ви ж комікеса". І тепер саме її й пишу. От після нашої розмови продовжу працювати над рукописом.

– Театр ляльок у багатьох асоціюється винятково з глядачами-дітьми, але це ж не так?

– Абсолютно! Це на пострадянському просторі театр ляльок здебільшого сприймають як дитячий. Насправді ж у світі він давно є повноцінним театром для будь-якої аудиторії. Ба більше, театр ляльок – одна з найдавніших театральних форм. Саме з вертепів і вуличних вистав фактично починався театр. Через ляльок висміювали владу, чиновників, суспільні вади. Лялька дозволяла говорити про гострі теми без страху, тому спочатку це було мистецтво саме для дорослих.

Чому ж театр ляльок так люблять діти? Бо дитина значно легше повірить ляльці, ніж дорослому акторові. Але ця магія працює і з дорослими. Лялька дозволяє створити на сцені будь-який світ: полетіти на драконі, вирушити в космічну подорож чи оживити фантастичних істот. У звичайному драматичному театрі, а часто й у кіно, це потребує великих бюджетів, а театр ляльок може зробити це завдяки сценічній умовності.

Саме тому в усьому світі існує величезна кількість вистав для дорослих із використанням ляльок. Достатньо згадати масштабні постановки з велетенськими ляльками чи складними механізмами. Київський академічний театр ляльок також давно працює у цьому напрямку. Коли я прийшла туди, в репертуарі вже була вистава для дорослих "Оскар і Рожева Пані", і таких постановок ставало дедалі більше. Я вже не працюю в театрі, але досі дуже люблю його репертуар. Насамперед рекомендую "Енеїду". Можливо, я необ'єктивна, бо сама написала інсценізацію, але справді нею пишаюся. Ми свідомо залишили найсильніші епізоди твору, і вийшла масштабна постановка: на сцені майже вся трупа – близько 25 акторів, величезні маски, ходулі, бойові сцени. Це вистава не лише для підлітків, а й для дорослих.

Дуже люблю і "Синього птаха". Формально це сімейна вистава, але дорослі сприймають її зовсім інакше. Якщо ви читали Метерлінка, то знаєте, скільки там філософських сенсів, ностальгії й роздумів про людське життя. Зараз театр готується до свого сотого сезону, і вистав для дорослої аудиторії стане ще більше. Зокрема, ставлять "Чорну Пантеру і Білого Ведмедя" Володимира Винниченка, запрошений французький режисер працює над "Алісою в Дивокраї", а в репертуарі вже є камерне "Украдене щастя". І знаєте, що цікаво? Навіть на дитячих виставах дорослі дивляться на сцену не менш захоплено, ніж діти. Я бачила це багато разів. У цьому й сила театру ляльок: він однаково працює і для шестирічної дитини, і для дорослої людини. Наприклад, "Троє поросят" у театрі йдуть уже близько 27 років – і щоразу аншлаги.

– Цікаво, Вєста – це ваше справжнє ім'я?

– Справжнє. І найсмішніше, що батьки не вкладали в нього жодної символіки. Уже потім усі почали розповідати, що Вєста – це римська богиня, але вони цього не знали. У нас удома був маленький орфографічний словник. І чомусь наприкінці, окрім самого словника, був список імен. Тато просто гортав його за абеткою, дійшов до літери "В", побачив ім'я "Вєста" і сказав: "Мені подобається. Так і назвемо". Коли батьки пішли реєструвати мене, їм відповіли: "Такого імені не існує". А вони кажуть: "Як це не існує? От є в словнику". Збігали додому, принесли. Працівниці пішли в підсобку, винесли свій величезний довідник із іменами, довго гортали й зрештою знайшли там "Вєсту". Мене зареєстрували.

Я люблю своє ім'я. Його легко запам'ятовують, і мені це подобається. Якось одна знайома сказала: "Напевно, твій тато тебе не любив". Я засміялася. Насправді все навпаки – мені дуже пощастило.

– Разом із мамою – психотерапевткою та сексологинею Юлією Варданян – ви ведете подкаст "Я спитаю в мами". Розкажіть трошки про неї.

– Всі чомусь думають, що моя мама – ще й мій психотерапевт. Я завжди сміюся: "Ні, я ходжу до свого психотерапевта". Як психологиню можу оцінювати маму лише зі слів її клієнтів. Вона ніколи не розповідає, хто до неї звертається, зате люди самі іноді кажуть: "Я клієнтка твоєї мами". І я бачила, як після терапії вони справді змінювали своє життя. Але найбільше вона вплинула на мене навіть не як психотерапевт, а як людина, яка жила поруч. І мама, і тато – психологи. Тато, щоправда, не практикував, але завдяки їм я з дитинства добре розуміюся на психології. Знаю різні підходи, розумію, як обирати психотерапевта, які можуть бути ризики. Зараз психологія стала дуже популярною, і це, з одного боку, добре. Але водночас насторожує, бо дедалі більше людей після кількох коротких курсів починають називати себе психологами. А в Україні досі немає єдиної системи сертифікації.

Окрім того, психотерапія потребує не лише знань, а й досвіду, відповідальності та постійного навчання. На жаль, у соцмережах сьогодні можна зустріти чимало так званих експертів, які транслюють стереотипні або навіть шкідливі поради. Хоча, звісно, є й багато справді сильних фахівців. Я не кажу, що моя мама – єдина хороша психологиня. Але мені дуже подобається її підхід. Ми можемо взяти будь-яку тему, навіть ту, яку вже, здається, обговорили з усіх боків, і вона майже завжди запропонує несподіваний ракурс.

– Ви з мамою дуже відверто у своїх програмах говорите навіть про секс. Складається враження, що між вами абсолютна довіра. Так було завжди? Мама була для вас насамперед подругою?

– Я б не сказала, що мама завжди була моєю подругою. Навпаки, коли дитина маленька, їй насамперед потрібні батьки, а не друзі. Батьки мають давати кордони, підтримку, безпеку, бути дорослими, на яких можна спертися. Якщо вони занадто рано стають друзями, це не завжди добре. Але стосунки змінюються разом із віком. Мені скоро 40, мамі – 63. І якщо залишатися лише в моделі "мама – донька", то спілкування поступово збіднюється. Тому ми свідомо розвиваємо інший рівень стосунків. Любимо обговорювати книжки, психологію, життєві ситуації, разом робимо подкаст. Що ж до сексу, то тут теж є чіткі межі. Ми легко говоримо про це як про явище, тому що не вважаємо цю тему соромною. Але ніколи не обговорюємо мій секс. Я не приходжу до мами розповідати про своїх коханців. Це табу.

– Публічність сьогодні майже завжди означає ще й хейт. Ви розповідали, що після одного сольного концерту, на якому вийшли на сцену в сукні з глибоким декольте, через злісні коментарі про ваші груди плакали два місяці. Як вам вдалося навчитися захищатися від таких речей? Чи й досі боляче, коли читаєте образи?

– Зараз уже ні. Але колись було просто жахливо, особливо коли коментували зовнішність. Худа, стара, груди не такі… Чого тільки не писали. Я могла годинами стояти перед дзеркалом і думати: "Зі мною щось не так?" Я мало не зробила пластичну операцію через хейт. Ми часто розмовляємо з колегами про це: коли ти стаєш публічною людиною, хочеш, щоб тебе помічали. Але не усвідомлюєш, що разом із увагою приходять і ці злісні коментарі. А мені чомусь здавалося, що мене бачитимуть лише добрі очі...

Допомогло те, що я не замовчувала переживання. Говорила про це з мамою, писала в соцмережах, а згодом винесла у стендап цю історію з грудьми. Я взагалі вірю, що комедія – це спосіб прожити й перетворити складний досвід на щось, що вже не має над тобою влади. Найскладніше в таких ситуаціях – не зрозуміти розумом, що думка випадкових людей не повинна впливати на твою самооцінку. Це ми всі й так знаємо. Найважче – справді в це повірити. Мені, наприклад, зовсім не допомагає пояснення: "Вони пишуть це, бо самим погано". Чесно кажучи, мені байдуже, чому людина залишає образливий коментар.

Річ у тому, що наш мозок реагує на образливі слова, навіть коли ми розуміємо, що вони несправедливі або неправдиві. Це підтверджують і дослідження. Якщо людині спочатку сказати: "Зараз я буду брехати", а потім почати її ображати, мозок сприйме ці слова як атаку. Тому злитися чи ранитися через хейт – нормальна реакція. Був навіть період, коли я навмисно вправлялася в тому, щоб бісити таких людей. А я, якщо захочу, можу дуже боляче вдарити словом. Вистачає для цього і розуму, і дотепності. Мама називає це "вигуляти свою психопатичну частину". А потім зрозуміла: навіщо читати тисячі коментарів під відео з мільйоном переглядів? Що я хочу побачити? Конструктивної критики там не знайдеш. Для цього в мене є референтна група – люди, думці яких довіряю. І для мене це найкращий показник.

– До речі, ми говорили про це з Віктором Гевком, керівником "VIP-Тернопіль", коли вони запускали своє шоу на Новому каналі. Я тоді запитала, чи не бояться невдалих жартів, адже іноді можна ненавмисно перейти межу й потрапити в скандал. Він розповів, що перед виходом кожного випуску вони показують матеріал спеціальній групі, яка допомагає оцінити, чи не є якийсь жарт потенційно проблемним.

– Це дуже правильний підхід. По суті, це і є фокус-група. До речі, у мене з цим пов'язана цікава історія. Є ж у "VIP-Тернопіль" Тарас Стадницький – той самий Володька. Ми не були знайомі, хоча крутимося в одній професійній тусовці. І раптом він написав мені у Facebook: "Сидів із друзями, вони сказали, що в Україні немає хорошого стендапу. Я показав їм ваш виступ – і вони взяли свої слова назад". Мені було неймовірно приємно. Найсмішніше, що сама майже не дивилася "VIP-Тернопіль". У мене в голові вони чомусь стояли в одному ряду із "Дизель Шоу". А потім ми з Тарасом почали спілкуватися, заговорили про книжки – він теж пише. Показав свої тексти, і я була вражена. Це дуже тонка, чуйна людина. Якщо почитати його дописи чи оповідання у Facebook, це справді якісно. Я йому написала: "Боже, читаю, ну це прямо мед мені на душу". Після цього подумала: треба все ж подивитися "VIP-Тернопіль". Ми ввімкнули з чоловіком – і я знову була здивована. Так, це простий гумор, але він добрий, без приниження.

– У контексті "Дизель Шоу" згадується один із промороликів, у якому звучав жарт: "Це ТРЦ". – "Так-так, головне, що не ТЦК". І якось було зовсім не смішно.

– Зараз буде невеликий екскурс у теорію комедії. Ви кажете: "Це не смішно". А я відповім: смішно. Бо будь-який жарт має певну структуру, і тут вона працює. Інше питання – кому смішно. Якщо жарт викликає сміх у своєї аудиторії, то як жарт він спрацював. Але мені, до речі, теж не смішно. Бо ми знаємо про проблеми з ТЦК, про складнощі мобілізації, про те, як цю тему використовує російська пропаганда. Тому в нас такий жарт не викликає сміху. Але для аудиторії, на яку він розрахований, він працює. Моя претензія до таких жартів в іншому: вони безвідповідальні. Фактично підіграють наративам пропаганди ворога. І це вже питання не гумору, а відповідальності коміка.

Ми часто сперечаємося з колегами, чи є сміх головною метою комедії. У моєму розумінні – ні. Сміх – це лише інструмент. Якщо комік готовий сказати або зробити будь-що, аби тільки розсмішити зал, він стає рабом аудиторії. Коли саме аудиторія починає диктувати, над чим і як жартувати, поступово знижується рівень критичного мислення, смаку й вимог до якості. І це впливає вже не лише на комедію, а й на кіно, музику та культуру загалом.

Я переконана, що кожна окрема людина має кращий смак, ніж натовп. Ми з вами можемо бути дуже вибагливими, але якщо опинимося на площі, де тисячі людей захоплено сміються з якогось жарту, то, найімовірніше, теж піддамося цій атмосфері. Це звичайний психологічний механізм. Саме тому коміку так важливо відчувати межу. Так, він має розуміти свою аудиторію, чути її запити. Але це не означає, що заради сміху можна говорити будь-що. Комік відповідає за те, що транслює зі сцени.

У моєї аудиторії також є свої очікування. Наприклад, у нас є книжкове шоу, і глядачі хочеться, наприклад, щоб ми читали порнолітературу. А мені, можливо, цікавіше говорити про інше. Водночас розумію, що тексти про секс нерідко викликають більше сміху й краще працюють на публіку. Тобто певною мірою ти все одно йдеш назустріч. Але водночас, як на мене, аудиторію потрібно потроху виховувати. І тут виникає інша проблема: якщо проєкт комерційний, то за спробу підняти планку чи змінити смаки глядачів ти майже завжди платиш власними грошима. Бо щойно люди перестають сміятися над звичними жартами, вони часто перестають купувати квитки.

– А як ви ставитеся до ситуації з жартом Ольги Мартиновської в інтерв'ю Маші Єфросиніної? Вона, схоже, просто хотіла емоційно розповісти історію, навряд чи справді перекидала кошенят через будинок.

– Це, на мою думку, редакторський прорахунок. Бо головне тут те, що це був запис, а не прямий ефір. Ви ж журналістка, чудово знаєте, як створюється будь-який продукт. У процесі є кілька контрольних точок. Перша – коли ви готуєте запитання. Друга – під час самої розмови. Якщо гість формулює думку невдало, можна зупинити запис й уточнити: "Ви справді маєте на увазі, що кидали кошенят через будинок?" І якщо відповідає: "Та ні, звісно. Це просто сімейний вислів, так бабуся казала", – вже є можливість пояснити, про що насправді йшлося.

Потім є ще одна контрольна точка – монтаж, коли команда переглядає запис. Тому перше запитання в мене саме до Маші Єфросиніної та її команди. Невже ніхто не розумів, що ця фраза може викликати настільки сильну реакцію? Там же працюють не випадкові люди. Тому мені складно повірити, що цей шматок потрапив у фінальну версію випадково. Принаймні хтось мав поставити запитання: "А чи не стане це проблемою після публікації?" Якщо такого питання не виникло – це дивно.

Я думаю, що навіть якби Ольга Мартиновська потім почала пояснювати: "Та ні, я мала на увазі зовсім не це", – було б запізно. Подивіться, як сьогодні працює кліпове мислення. Люди бачать один фрагмент, хтось вирізає найгучніший шматок, він розлітається соцмережами, і 90% аудиторії вже не піде дивитися повне інтерв'ю чи з'ясовувати контекст. Широка публіка не має завдання тебе берегти. Її завдання – спіймати на помилці й, образно кажучи, закидати камінням. Тому не можна розраховувати, що аудиторія сама додумає правильний контекст або буде до тебе поблажливою. Про це потрібно думати самому.

– Чому, на ваш погляд, досі популярні "Квартал 95" і "Дизель Шоу", які не раз потрапляли в скандали з недоречними жартами?

– Почуття гумору у всіх різне. Це як зі смаками: комусь подобається солодке, комусь – солоне. Ви ж не скажете людині, що в неї немає смаку, лише тому, що її вподобання не збігаються з вашими. Із гумором так само. Інше питання – звідки цей смак береться. Почуття гумору формується ще в дитинстві: тим, як жартували в родині, що було нормою в оточенні, які книжки читали. Я, наприклад, нещодавно зрозуміла, що майже всі мої улюблені дитячі книжки були англійськими – "Вітер у вербах" Кеннета Грема і так далі. І подумала: це багато пояснює в моєму почутті гумору.

Але є ще одна штука, яка вливає на наше почуття гумору – наш життєвий досвід й переконання. Наприклад, якщо ви чуєте жарт про "тупу білявку" чи про те, що всі чоловіки неодмінно зраджують, а у вашому світі все не так, то вам не смішно. Ви бачите не жарт, а небезпеку стереотипів. Те, що люди продовжують сміятися на виступах "Квартал 95" і над жартами про ТЦК "Дизель Шоу" – це тому, що у їхній системі координат вони не викликають спротиву.

Виростають покоління людей, які з дитинства чують анекдоти про "тупих білявок", "дурних жінок" чи представників певних груп. А потім ми дивуємося, чому ці стереотипи живуть. А вони – найпростіший матеріал для жарту. Це готовий контекст, який миттєво впізнають. Достатньо сказати: "Заходить білявка до бару…" – і глядач розуміє, чого чекати. Набагато складніше не повторювати стереотип, а переосмислити його, зламати очікування. Такий гумор подобається меншій кількості людей, а це означає ризик втратити частину аудиторії. Далеко не всі коміки готові на таке.

– Ваш колега по гумору Фіма Константиновський розповідав нам, що, переходячи на українську в стендапі, дуже боявся втратити швидкість реакції: що не зможе так само миттєво жартувати й парирувати. У вас такого страху не було? Якщо ваша рідна мова – завжди була українська, запитання знімається.

– Ні, моя рідна мова була російською. Я народилася в Харкові й уперше почула, як людина розмовляє українською в побуті, десь у 15-16 років. У мене строката родинна історія. Частина сім'ї взагалі не з України. Бабуся по маминій лінії з Мордовії, їхню родину свого часу розкуркулили, вони жили на Далекому Сході. Дідусь виріс у Вірменії: його мама була росіянкою, яка там вийшла заміж. Тож по цій лінії родина точно не українська.

По батьковій лінії все інакше. Гунченко – це козацьке прізвище. У родині розповідали, що мій прадід розмовляв українською, хоча я його вже не застала. Моя бабуся говорила російською, але вже дорослою я зрозуміла, що в її мові було дуже багато українізмів. Вона казала "репнув", "буряк" та багато інших слів українського походження.

Я українську знала з дитинства. Коли мама ще навчалася в школі, її батьки могли відмовитися від вивчення української, але бабуся сказала: "Навіщо?" Мамі дуже подобалася українська, вдома були книжки цією мовою. Потім, у 16 років, я вступила до Могилянки, де українська була природним середовищем. Тобто мовою я володіла, але в повсякденному житті ще довго говорила російською. Якщо зараз переглянути мої старі дописи в соцмережах, це видно. А от приблизно з 2018 року повністю перейшла на українську. А коли прийшла в стендап, навіть не виникало думки жартувати російською. У мене навіть була така внутрішня звичка: щойно на мене спрямовували камеру, автоматично починала говорити українською. Інша справа, що свого часу моя українська була доволі академічною. А тепер, що більше я нею спілкуюся, то більше вона "засмічена". І мене це не лякає, бо жива мова завжди сильніша за правила.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв'ю з телеведучим Юрієм Горбуновим: як заманив Шона Пенна у свій фільм, чому свариться з Бокланом і що насправді відбувається у шлюбі з Осадчою.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!