"Я був зброєю в руках російської пропаганди". Володимир Гладкий – про $5 тисяч від Байрак, бійку в Києві через українську мову та життя в селі

Володимир Гладкий – актор, якого глядачі знають за серіалами "Дільничний з ДВРЗ", "Ніщо не трапляється двічі", "СуперКопи", а також повнометражними фільмами "Крашанка" та "Я і Фелікс". Нині він знову на екрані: восени на ICTV2 вийде другий сезон серіалу "АТП Перевізники", де Гладкий грає одного з головних героїв. А незабаром глядачі побачать його і в повнометражному продовженні хітової "Крашанки". Та є в актора й новий особистий статус: трохи більше місяця тому він одружився.

Наше інтерв’ю було призначене на вихідний. Готуючись до розмови, я чомусь була впевнена, що Володимир вийде на зв’язок із села на Черкащині, де проводить чимало часу, про яке багато розповідає в інтерв’ю та показує в соцмережах. І не помилилася. Між розмовами про кіно, мову, гроші та нещодавнє одруження ми щоразу поверталися до його села в Сорокотягах.

– Розкажіть, будь ласка, про це місце – далеко від Києва?

– Якщо дивитися за київськими мірками, то ніби й неблизько – 150 кілометрів. Багато хто каже: "Ой, це далеко". Людям хочеться, щоб дача була десь під Києвом: зранку прокинувся, сів у машину – і вже на роботі. А мені, навпаки, подобається, що далеко. По-перше, зараз, коли постійні тривоги, у Черкаській області трохи тихіше. А по-друге, це для мене особливе місце. Бабусина хата, яку перебудував. Як то кажуть, тут мій пуп закопаний. Мені подобається, що це місце "відрізає" тебе від міського життя. Я постійно щось майструю: купив зварювальний апарат, поставив турніки, бруси, зробив ґанок. У сусідньому селі живе тітка дружини – їй ворота зварили. Я взагалі люблю щось робити руками. І, мабуть, найголовніше – я тут почуваюся щасливим.

– Часто вдається тут пожити? Чи все-таки більшість часу в Києві?

– Я живу в Києві, а сюди приїжджаю, коли є можливість. Наприклад, узимку роботи менше, можу залишатися довше. Ми зробили камін, грубу. Тут у мене собаки, у хаті – два коти. Приїжджаю сюди – і ніби перемикаюся з одного життя на інше. Зовсім інший ритм, інші звуки. А в Києві я живу на Софіївській Борщагівці, на першому поверсі. І після цієї тиші різниця особливо відчувається: там дуже бахкає, усе чуєш. Тому, коли є можливість побути тут, я це дуже ціную.

– Ви вже понад місяць як одружений чоловік. Як почуваєтеся?

– Ну, все чудово. Але, чесно кажучи, період перед весіллям був дуже насичений. По-перше, в мене був проєкт, а по-друге, саме святкування вимагало купи організаційних питань. У якийсь момент вже казав собі: "Боже, навіщо ми в це вписалися?" (сміється). Перед церемонією, в останню ніч, просто лежав без сил і думав: "Нічого не хочу". А потім настав сам день – і я зрозумів, заради чого це робили. Навколо було стільки класних людей! І тобі просто кайфово від того, що вони поруч.

Ми планували все досить скромно, у тому числі й з фінансового боку, тому не могли собі дозволити окрему людину на кожну позицію – організатора, декоратора і так далі. Наприклад, декор робила Дашка Петрожицька із сестрою Настею, допомагали інші колеги. І мені це, до речі, дуже сподобалося. Коли все зроблено своїми руками, воно якось тепліше, душевніше. І ти це більше цінуєш.

– А вам не казали, що ваша історія з Наталею – готовий сценарій для романтичного фільму? Ви знали одне одного з дитинства, потім на багато років загубилися, жили кожен своїм життям, а через роки знову зустрілися – і зрештою це привело вас до шлюбу.

– Це взагалі, знаєте, дуже цікава історія. Бо на той момент я був на роздоріжжі – закінчилися довготривалі стосунки. І тут у моєму житті знову з’являється Наталя. Спочатку ми просто спілкувались як друзі. Тим більше, вона була в Німеччині, багато розмовляли. І в якийсь момент почав ловити себе на думці: "А це ж моя людина". Не було оцього: побачилися, іскра, метелики, понеслося. У нас усе почалося з розмов. І зараз можу сказати: це дуже близька мені людина. Я навіть іноді кажу, що не можна бути такою доброю. Світ насправді таких людей не дуже береже.

За професією Наталія – вихователька в дитячому садочку. І от це мені трохи болить. Тому що такі професії часто недооцінені. Людина фактично віддає свій час чужим дітям, вкладається в них, а натомість отримує не так уже й багато. Зараз вона вчить мови, дивиться, що їй цікаво, які є можливості. І мені хочеться, щоб вона знайшла своє.

– Зовсім скоро має вийти в прокат повнометражна картина за вашої участі – "Крашанка 2.0. Квантовий парадокс". Мені дуже сподобалася перша частина цієї історії, яка здавалася цілком завершеною. Тому цікаво: коли дізналися про продовження, не було думки: "Невже цю історію можна ще розкрутити?"

– Одна моя хороша подруга, коли подивилася першу "Крашанку", сказала: "Ти знаєш, цей фільм дає віру в майбутнє". І мені здається, вона дуже точно його відчула. Там багато такого, чого в реальному житті, мабуть, не буває, – це все-таки трохи казка. Але, напевно, саме в цьому і є її цінність. Це кіно про війну, але водночас воно з гумором, світле, живе. І мені здається, такого зараз бракує. Бо відкриваєш новини – і щодня бачиш трагедії. Навіть буває: викладаєш сторіз із вистави, а потім ловиш себе на думці – у цей самий момент десь в Україні хтось загинув, хтось отримав поранення, когось шукають під завалами.

У мене маленьке село – близько 800 людей. І вже шестеро односельців загинули. Мій друг дитинства Максим два роки був безвісти зниклим. А в середині липня його поховали… Тому я добре розумію, скільки зараз навколо болю. Але треба знаходити сили жити далі. Пам’ятати тих, кого втратили, допомагати армії, працювати і триматися одне за одного.

А якщо повернутися до "Крашанки", коли мені сказали, що буде друга частина, спочатку теж подумав: "А що ми ще там будемо розповідати?" Але через хронометраж багато чого довелося вирізати. У результаті історія мого героя залишилася трохи недосказаною. І після виходу фільму глядачі не раз питали: "А що з ним далі? Що в нього взагалі відбувається? Чому він ніби окремо від родини?" І от у другій "Крашанці" якраз з’явилася можливість це розгорнути. Більше того, моя дружина сказала, що друга "Крашанка" їй навіть більше подобається, ніж перша. Вона бачила обидві, тому я їй довіряю (сміється).

– У житті ви зустрічали людей, схожих на вашого героя Ярика? Спочатку він усіляко намагається "відкосити" від мобілізації, навіть шукає можливість відкупитися. А потім його ставлення кардинально змінюється – іде служити й зрештою розуміє, що це його справа.

– Ви знаєте, я завдяки волонтерству багато їжджу до наших хлопців, спілкуюся з ними, бачу, як вони живуть. Навіть ночував у них. Не на самому передку, звичайно, але бувало, що до позицій – буквально кілометр. Тому розумію, що для людини, яка ніколи цього не бачила, армія може виглядати інакше. Особливо для тих, хто боїться мобілізації. У голові думка: "Якщо мене зараз заберуть – усе, відправлять на смерть". І я цей страх прекрасно розумію. Як і те, що до ТЦК чи поліції зараз є багато запитань. Це не виникло на порожньому місці.

Але водночас я знаю людей, які взагалі не уявляли себе у війську. Є в мене знайомий: до війни жив абсолютно цивільним життям, про армію не думав. А потім потрапив у військо і через якийсь час каже: "Знаєш, я після війни хочу залишитися. Зрозумів, що це моє". Є хлопець і з мого села. Він якраз був із тих, хто казав: "Все зроблю, аби не йти в армію". У результаті пішов служити – і зараз говорить, що не шкодує.

Але найбільше мене чіпляє інша історія. Ще один односельчанин до війни просто перебивався випадковими заробітками. То траву комусь покосить, то щось допоможе зробити – заробив свої 200 гривень, і на цьому все. Таке було життя. Потім пішов в армію. Уже два роки служить, отримав поранення. Зараз його, можливо, вже будуть комісувати. І от за ці два роки він дуже змінився. Купив хату, одружився, народилися діти. Але навіть не це найважливіше. Мені здається, він вперше відчув себе потрібним. Що від нього щось залежить, що може щось змінити, за щось відповідає.

Я не можу сказати, що в кожного буде така історія. Війна – це страшно. Армія – це не романтика. Люди гинуть, проходять через важкі речі. І я ні в якому разі не хочу це прикрашати. І мені точно не хочеться виглядати людиною, яка сама не воює, але при цьому всіх агітує: "Ідіть воювати". Я не хочу нікого вчити, просто розповідаю про людей, яких знаю.

– Ви свого часу мріяли стати військовим, але життя склалося інакше. Зараз як думаєте: акторство – це на сто відсотків ваше?

– Я щасливий у цій професії. Вона далеко не ідеальна, більше того, жорстока. Ти постійно чогось чекаєш: підійдеш на роль чи не підійдеш, затвердять чи ні. Іноді тобі можуть таке сказати, що неприємно згадувати. Буває і приниження, і зневіра, і моменти, коли думаєш: "А може, ну його все?" Але, напевно, у мене завжди була якась стресостійкість. Я не був із дитинства тепличною рослинкою. Тому навчився переживати такі моменти й іти далі.

У мене навіть в університеті була викладачка в Карпенка-Карого, яка взагалі в мене не вірила. Могла сказати: "Ви біжите за курсом на кріслі колісному". Але, на щастя, була й інша, в якої я навчався в Університеті культури і мистецтв. Вона, навпаки, в мене вірила. І цього іноді достатньо, щоб продовжувати далі. Тому я свою професію люблю. І для мене вона насправді набагато більше, ніж просто поспівав-потанцював, як іноді люди думають про акторство. Зараз, наприклад, виходить другий сезон "АТП Перевізники", де мій герой, водій Семен Зозуля, знову вирушає в дорогу, але цього разу в нього ще й любовна історія. А третій сезон ми вже знімаємо.

Коли ми возили волонтерку на деокуповану Херсонщину, до мене підійшла одна жінка. Впізнала мене по "Дільничному з ДВРЗ" і каже: "Завдяки вашому серіалу ми змогли пережити окупацію". А у мене мурашки по шкірі... Ти начебто просто гарно робив роботу. А потім раптом розумієш, що для когось це було значно більше. А щодо військового: не став ним через здоров'я. Я пам'ятаю того дідуся – старенький такий професор, невропатолог. Щось довго перевіряв і видав: "Не підпишу". Я тоді був у дев'ятому класі. І, пам'ятаю, так його проклинав: "Цей дід мені зламав життя!" Я ж реально хотів у військо. Але, по суті, завдяки йому я знайшов себе.

– Цікаво, чи знайоме вам відчуття випробування успіхом? Актор Олексій Тритенко розповідав нам, як зрозумів, що "захворів" на зіркову хворобу: "Коли вийшов серіал "Коли ми вдома", якось їду додому і подумав: "Можна б купити цигарок у кіоску". Потім інша думка: "Заїду до супермаркету, там людей більше".

– Я дякую долі за один момент у кар’єрі. Колись у нас був проєкт, який швидко провалився. Але до того, як це стало зрозуміло, я встиг відчути, що таке, коли тебе раптом починають носити на руках. Бачиш своє обличчя на бігбордах, навколо вся ця увага – і в якийсь момент починаєш думати: "О, ну я вже хтось". А найсмішніше, що реальних підстав для цього не було. Тобі просто дали трохи уваги, а ти вже починаєш відриватися від землі. А потім проєкт провалився – і це дуже швидко повернуло на землю. Зараз я навіть вдячний за той досвід, бо зрозумів, наскільки оманливою може бути зірковість.

Мені здається, кожен актор хоча б раз через таке проходить. Головне – не втратити голову. Бо проєкт закінчиться, а люди, з якими ти його робив, залишаться. На майданчику може працювати пів сотні людей – тебе освітлюють, гримують, одягають, виставляють камеру, і всі вони в цей момент допомагають тобі добре виглядати в кадрі. Тому є відповідальність не тільки за себе, а й за всю команду. Бо якщо проєкт успішний, у когось буде продовження контракту, у когось – наступна робота.

А сьогодні тебе можуть носити на руках, завтра про тебе забути, а післязавтра ти знову сидітимеш у коридорі разом з усіма на пробах. Така вона, акторська професія. Мені про це особливо добре нагадує село. Приїжджаю сюди – і все просто: косиш траву, щось майструєш, носиш, ремонтуєш. І ніхто не дивиться на тебе як на якусь зірку.

Мені, до речі, якось одна жінка в АТБ сказала: "Ви ж актор! А ви що, в АТБ ходите?" А я думаю: а куди маю ходити (сміється)? Актор в Україні – це не обов’язково людина, яка багато заробляє і живе, як у Голлівуді. У нас усе простіше. Буває, що в кишені 500 гривень – і все. Особливо взимку, коли роботи менше. А якщо влітку нормально заробив, але не дуже вмієш розпоряджатися грошима, можеш сидіти й думати: "Ну і що тепер?" Професія насправді досить нестабільна. Я іноді жартую, що це жебрацька професія.

– Тобто вам часом доводиться шукати підробіток, щоб перекрити якісь періоди?

– Ну, зараз, слава Богу, в мене стабільно багато роботи, тому проблем немає. Але акторство може бути хорошим заробітком, якщо ти працюєш постійно. Але тут головне слово – "якщо". Бо ніхто не гарантує, що завтра в тебе буде наступний проєкт. Мені в цьому плані ще допомагає театр. Я працюю в Одеському українському театрі імені В. Василька. Щоправда, уявіть собі: моя ставка – 15 тисяч гривень на місяць. Але театр для мене важливий не тільки через гроші. Мені справді цікаво там працювати.

– У вашому житті, як і в багатьох українських акторів, був період, коли ви знімалися на одних майданчиках із російськими акторами, працювали російською мовою. Як сьогодні згадуєте той період?

– Я вже говорив про це в інтерв’ю, але повторю: мені соромно за той період. Я знімався з російськими акторами, російською мовою, і це було вже після 2014 року. Тобто, по суті, був зброєю в руках російської пропаганди. Бо як це виглядало? По телевізору спочатку показують новини, розповідають свою картинку світу, говорять про Бандеру, нацистів і все інше. А потім – оп! – показують серіал, наприклад, "Ніщо не трапляється двічі". Сам проєкт знімали в Україні та Грузії, ми нікуди в Росію не їздили. Але справа ж не тільки в тому, де ти фізично стояв на майданчику. Ти своєю роботою допомагав створювати той контент, який потім споживала російська аудиторія.

– Ваша рідна мова українська, і вам доводилося перевчатися на російську?

– Моя рідна – українська. Батьки розмовляли українською, у родині іншого не було. А потім, коли прийшов у професію і побачив, що українською практично нічого не знімається, зрозумів: якщо хочу працювати, мені треба вчити російську. І я ні в якому разі не хочу, щоб це звучало як виправдання. Навпаки, себе за це засуджую. Бо не був таким принциповим, як, наприклад, Ірма Вітовська чи Римма Зюбіна, які свого часу сказали, що російською не зніматимуться, – і тримали цю позицію.

Зараз я приїжджаю в Одесу і бачу, що навіть тут є люди, які виступають проти знесення пам’ятника Пушкіну. І мене це, якщо чесно, дивує. Так само засмучує, коли ходиш містом і бачиш дітей – по два-три роки, які народилися вже під час війни, – а розмовляють російською. Але потім я в якийсь момент зрозумів: я ж не можу всіх навколо перетягнути на українську. Можу тільки власним прикладом показувати, що для мене це важливо. І в мене є така, можливо, наївна мрія: щоб мої діти взагалі не знали російської. От просто не знали її як мову спілкування. Я розумію, що в наших реаліях це поки складно уявити. Я виходжу, наприклад, на майданчик біля дому в Києві потренуватися – і там чималий відсоток людей розмовляє російською.

Навіть серед україномовних українців багато хто не має цієї внутрішньої стійкості щодо мови: може говорити українською, але щойно до нього звернулися російською – переходить. І я не раз думав: можливо, справа не в тому, що твої дід чи прадід так сильно любили російську. Може, їх свого часу переслідували чи навіть розстріляли за те, що любили українську. А нащадки відмовилися від мови, щоб просто вижити.

Коли я приїхав до Києва вчитися, у нас на курсі були студенти і з Донецька, і з Криму, які все життя розмовляли російською. Але нам одразу сказали: "Дивіться, друзі, у нас тільки українська мова. Якщо ні – міняйте курс". І знаєте, до четвертого курсу всі щебетали, як соловейки. Я добре пам’ятаю один випадок. Ми студентами їхали гуртом у маршрутці. І тут якийсь чоловік раптом повертається до мене: "А чего ты разговариваешь на украинском? Ты что, из Львова или из села?" І все – це була моя перша бійка в маршрутці (сміється). Я тоді був молодий, лисий, кривозубий, із таким трохи гоповатим виглядом. І філософія була відповідна: якщо можна не пояснювати, а просто дати по морді – навіщо витрачати слова?

Зараз, звісно, розумію, що це не найкращий спосіб вести діалог. Але для мене українська – це частина того, ким я є. А російська мова – як ржавчина. Знаєте, як воно буває: начебто зачистив метал, загрунтував, пофарбував – усе красиво. А потім дивишся – десь знову плямка вилізла. Якщо нічого не робити, вона тільки розростатиметься.

– Ви згадали серіал "Ніщо не трапляється двічі", у якому знімалися, – його режисеркою була Оксана Байрак. В інтерв’ю нам акторка Катерина Тишкевич, згадувала, що Байрак на знімальному майданчику жартувала про своє бажання вийти заміж за Путіна. Вона каже, що тоді це сприймалося просто як дивний жарт. Вам особисто здавалося, що Байрак прихильниця "русского мира"?

– Так, воно відчувалося. Мені здається, це було помітно навіть у дрібницях. Наприклад, вона могла сказати, що "оцей Винник – це просто жалка пародія Стаса Михайлова". Мовляв, усе, що російське, – це рівень, а українське – таке собі. І це стосувалося не тільки музики. Вона загалом часто говорила в такому ключі: мовляв, все, чого досягла, дала Москва. Пам’ятаю, якось у нас був спільний онлайн-чат в Instagram. Вона щось там знову сказала про Росію – вже не згадаю точно, про що йшлося, – але я відреагував: "Не будемо зараз у дискусію входити, але цього не підтримую". Після вона зателефонувала й вибачилася.

У неї ці моменти час від часу проявлялися. Знаєте, як людина ніби рівно йде, а потім раптом – оп-оп – і ти бачиш, що кульгає в бік Росії. Але, попри все це, працювати з нею мені подобалося. Більше того, коли купував квартиру, вона позичила мені п’ять тисяч доларів. Я досить швидко все повернув. Тобто в особистому спілкуванні в мене з нею були й нормальні, людські моменти. А потім почалася повномасштабна війна. І хтось надіслав скриншоти її дописів, де вона писала, що Україна нібито бомбить Харків, згадувала бандерівців… Я не повірив своїм очам: "Оксано, куди тебе несе?" І тут уже для мене все просто: або ти з Україною, або йдеш нах*р.

І знаєте, це взагалі змушує ще більше цінувати людей, які залишаються на своєму боці не тільки тоді, коли все добре. Бо у нас і без того вистачає речей, які боляче бачити. Ті ж історії з корупцією. Ти збираєш по десять гривень, щоб хлопцям машину відремонтувати, а хтось у цей самий час краде мільйони. Ну як так?

– Чи були серед росіян актори, з якими підтримували стосунки поза майданчиком? Акторка Наталія Корецька розповідала нам, як буквально за тиждень до повномасштабного вторгнення сиділа з Антоном Батирєвим у ресторані разом із родиною, вони тепло спілкувалися, а вже за кілька днів він опублікував у соцмережах символ Z. Чи були у вас подібні історії?

– Ну, з Батирєвим я теж знімався, ми спілкувалися. У караоке він співав пісні Скрябіна… Навіть хотів отримати тут посвідку на проживання, бо практично жив в Україні – постійно тут знімався. А коли почалася повномасштабна війна, так проявився… І ти думаєш: ну, за великим рахунком, хіба не було видно, хто він? Бо людина могла сказати: "Я люблю Гагаріна", "А от у Радянському Союзі було класно". Тоді ти якось не надавав цьому значення. А потім виявилося, що це був зовсім не просто набір якихось дивних симпатій.

– Акторка Леся Самаєва теж згадувала нам в інтерв’ю Антона Батирєва. Казала, що саме Україна зробила відомим: у Москві його майже не знали, а популярність прийшла після ролей у фільмах Байрак. Водночас, за її словами, він був буквально "забитий" радянськими татуюваннями – зокрема із зображеннями Гагаріна та "Робітника і колгоспниці".

– От скажіть: хіба ми цього не бачили? Просто не розуміли, до чого все зрештою приведе. Тоді була якась дивна реальність: з одного боку, ми вже воювали на Донбасі, гинули наші люди, а з іншого – тут продовжували зніматися російські актори, і це сприймалося як щось нормальне. Просто для прикладу: у той час, коли ми тут працювали разом, у Києві, у військовому музеї на Грушевського, вже стояли фотографії людей, які загинули у 2014-2016 роках. І за кожною світлиною – втрачене життя.

Та й нас самих свого часу так учили дивитися на російську культуру. В театральному університеті розповідали про Станіславського, МХАТ, ГІТІС – і все це подавалося як вершина акторської майстерності. А якщо український актор знімався в Росії, це взагалі сприймалося як великий успіх. Наприклад, для мене Сергій Стрельніков – показовий приклад.

У Росії він заробляв близько 1500 доларів за день, грав головні ролі – це був топрівень. Повернувся в Україну. І тут отримував по п’ять тисяч гривень за знімальний день. Заявив, що для нього не існує його ролей у російських фільмах, не покаже своїх тодішніх картин ніколи синові. Більшу частину своєї кар'єри бере і викидає – усе, цього не існує. Серьога для мене – приклад ідейності. Він завжди розмовляє українською мовою, в нього є позиція. Тому я й кажу: просто знаходь людей, які тобі близькі по духу, по суті, і в яких є чого навчитися.

– Ви згадували, що важливо вміти правильно розпоряджатися грошима. А коли у вас з’явилося власне житло в Києві? Скільки вам було років?

– Я купив квартиру в 31 рік. Коли розійшовся з дівчиною, з якою прожили сім років, раптом зрозумів, що за душею в мене, по суті, нічого. Ми жили у квартирі, яку придбали їй батьки. І тоді вперше серйозно подумав: треба щось робити. У мене була "Хонда". Я її продав. Ще продав машину, яку свого часу купував батькові. Ці гроші вклав у будівництво – на перший внесок у мене назбиралося приблизно 50 відсотків. А потім уже потроху виплачував решту.

Думав: заселюся просто в голі стіни – нехай, головне, що буде моя квартира. Але якось так склалося, що я зміг і ремонт зробити, і облаштувати нормально. І тоді зрозумів одну просту річ: житло – це не тільки про квадратні метри. Це про відчуття, що в тебе є своє місце. Тому я дуже ціную ще й нашу дачу. Для мене це маленький острівець стабільності. Зраз планую купити генератор, запасаю дрова. І думаю: що б не сталося, зможемо перезимувати. На початку повномасштабного вторгнення в мене взагалі близько 20 людей жили, вісім котів, дві собаки.

– А що у вас там росте? Є традиційний дачний набір – картопля, помідори, огірки?

– Ой, усе дитинство мені цією картоплею споганили (сміється). Я її ненавидів! У нас є і картопля є, і помідори, і огірки, але чисто для себе, щоб поїсти. А, щоб земля не "гуляла", цього року посіяв пшеницю. Врожай хороший – майже дві тонни. Поки склав у хлів. Як не крути, це теж гроші. Скажу вам, біля землі завжди знайдеться робота. Дерева посадив – дивишся, як вони ростуть. Квіти якісь цікаві посіяв. Щось підрізав, щось полагодив… І наче перемикаєш голову. Іноді сам думаю: це я постарів чи що, що мене так на дачу так тягне (сміється)?

– А як ви з Наталею ставитеся до питання дітей? Війна не змусила вас відкласти батьківство, адже зараз чимало українців саме так і думають?

– Ні-ні, я хочу дітей, треба продовжувати український рід. Нещодавно бачив статистику, що для того, аби повернутися до рівня населення 2022 року, жінка в Україні має народити вісім дітей. Я не прихильник такого радикалізму, але вважаю, що хоча б двоє дітей у родині – це добре. Кажу Наталі: якщо діти будуть схожі на тебе, буду щасливий. А я вже додам їм трохи своєї жорсткості й хитрості – буде хороше поєднання. Тому всім українцям рекомендую: кохайтеся! Це зараз теж важливо для нашої країни.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з популярним актором Романом Луцьким: пропозиція з Росії на мільйони, жорсткі суперечки з Олексієм Гнатковським та особисте прохання до Наталії Сумської.

А ще інтерв'ю з телеведучим Юрієм Горбуновим: як заманив Шона Пенна у свій фільм "Потяг "Червона Рута", чому свариться з Бокланом і що насправді відбувається у шлюбі з Осадчою.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!