Блог | Війна не стала меншою, бо ми навчилися її не помічати

Ми навчилися жити під час війни.

І в якийсь момент почали плутати стійкість із байдужістю.

Останніми днями повітряні тривоги знову тривають годинами. Звичайні "Шахеди", реактивні БпЛА, ракети, загрози балістики. Те, що донедавна було щоденною реальністю переважно прифронтових областей, розповзається все далі країною.

Поступово вже половина України вчиться жити фактично в постійній повітряній тривозі.

Телефон завібрував. Сирена пролунала. Подивилися напрямок руху цілей. Якщо летить не до нас, можна далі пити каву, працювати, вечеряти або вкладати дітей спати.

Ми навіть навчилися за звуком сповіщення приблизно розуміти, наскільки цього разу потрібно хвилюватися.

Це називають адаптацією.

Але адаптація потрібна для того, щоб вистояти. Не для того, щоб перестати помічати війну.

Бо війна нікуди не зникла. Вона просто стала звичним фоном.

На цьому фоні гинуть люди. Руйнуються будинки. Працює ППО. Військові місяцями й роками не повертаються додому. Волонтери вкотре закривають те, що не встигла або не змогла закрити держава. Родини чекають повідомлень із фронту.

А значна частина суспільства вже навчилася перегортати це пальцем.

Паралельно своїм життям живе українська політика.

Кадрові перестановки. Боротьба за вплив. Взаємні звинувачення. Скандали. Розподіл посад. Розмови про майбутні політичні конструкції. Підготовка до життя після війни у країні, яку ще потрібно втримати під час війни.

Ми дійшли до ситуації, коли конфлікти між державними силовими структурами можуть доходити до застосування зброї у столиці. І це відбувається в той час, коли ці структури мали б бути зосереджені на спільному ворогові.

Політичний клас дедалі більше нагадує людей, які вже вибирають меблі для будинку, поки сам будинок продовжує горіти.

Окрема реальність існує в державному бюджеті.

Війна коштує величезних грошей. Власні доходи держави фактично поглинає оборона. Соціальні видатки, медицина, освіта, підтримка економіки та нормальне функціонування країни критично залежать від допомоги партнерів, кредитів і рішень, які ухвалюються далеко за межами України.

Ми залежимо не лише від чужої зброї. Ми значною мірою залежимо від чужих грошей, щоб держава могла одночасно воювати й продовжувати існувати.

Але в політичних розмовах усе ще звучать обіцянки, ніби гроші можна просто дістати з повітря. Додати виплати. Зберегти всі пільги. Нікого не образити податками. Не переглядати неефективні видатки. Не пояснювати суспільству справжню ціну війни.

Наче достатньо красиво виступити, і бюджет зійдеться сам.

Не зійдеться……

Так само самі не з’являться люди у війську. Не виникнуть боєприпаси. Не побудуються укриття. Не запрацює ППО. Не повернуться додому ті, хто вже кілька років живе між позиціями, шпиталями та короткими відпустками.

Нормальне життя під час війни потрібне.

Люди мають працювати, виховувати дітей, зустрічатися з друзями, ходити в ресторани, подорожувати, закохуватися й будувати плани. Економіка не може існувати лише на страху та жалобі. Країна, яка перестала жити, не зможе довго воювати.

Але існує межа між життям під час війни та життям так, ніби війни немає.

Стійкість полягає в тому, щоб після тривоги повернутися до роботи й продовжувати робити необхідне.

Байдужість починається тоді, коли після тривоги ми повертаємося до життя, в якому війна вже взагалі не є нашою справою.

Коли армія стає послугою, яку хтось інший має надавати безкінечно.

Коли донат стає справою настрою.

Коли мобілізація стосується лише тих, кому не вдалося її уникнути.

Коли бюджетні проблеми мають вирішити партнери.

Коли політичну відповідальність перекладають одне на одного.

Коли кожен чекає, що необхідне знову зробить хтось інший.

Ми настільки звикли до війни, що почали сприймати саме існування України як щось гарантоване.

Наче вона буде завжди. Незалежно від кількості людей у війську. Незалежно від стану бюджету. Незалежно від нашої готовності допомагати. Незалежно від рішень партнерів. Незалежно від того, що відбувається на фронті.

Але Україна не є гарантованою.

За її існування щодня платять конкретні люди. Своїм часом. Здоров’ям. Грошима. Майбутнім. А дуже часто й життям.

Нормальне життя під час війни потрібне.

Ненормально лише тоді, коли для твого нормального життя хтось інший повинен безкінечно відкладати своє.

Війна не стала меншою, бо ми навчилися її не помічати.

Це ми навчилися відводити очі.

Важливо: думка редакції може відрізнятися від авторської. Редакція сайту не відповідає за зміст блогів, але прагне публікувати різні погляди. Детальніше про редакційну політику OBOZ.UA – запосиланням...