"У Донецьку весь театр встав під "Слава Україні!" Віктор Жданов – про життя в окупації, підкорення Києва після 50 років та продовження "Кайдашів"

Народний артист України Віктор Жданов – знаменитий Омелько Кайдаш у надпопулярному серіалі "Спіймати Кайдаша". Утім, за плечима артиста – далеко не одна знакова роль: "Кіборги", "Я працюю на цвинтарі", "Чорний ворон", "Додому", "Захар Беркут", "Сірі бджоли", "Будуть люди", "Сага" та інші помітні проєкти.

В інтерв’ю OBOZ.UA Віктор Жданов розповів, чому навіть після десятків кіноролей не до кінця вважає себе актором кіно, як війна змінила його життя, чому не варто чекати продовження "Спіймати Кайдаша" та заради якого режисера готовий забути про гонорар. А ще відверто поговорив про Донецьк, родину, стосунки з колегами й зізнався, ким міг би стати, якби свого часу не обрав акторство.

Ми поспілкувалися з артистом на допрем’єрному показі міжнародної історичної драми "Санаторій Горького. Поєдинок" у столичному кінотеатрі "Жовтень". Події фільму розгортаються у 1939 році після радянського вторгнення до Польщі. Стрічка вже вийшла у широкий прокат.

– Пане Вікторе, розкажіть про фільм: що вас зачепило в цій історії?

– Мабуть, найголовніше – це те, що росіяни залишилися росіянами. Сволочі – і більше нічого. Що тоді, що зараз – нічого не змінилося. Просто підходи різні, форми різні. А сутність та сама – репресії, підлість, ненависть, бажання зламати людину. І мені, якщо чесно, дуже хотілося зіграти ту сволоту (Віктор Жданов втілив на екрані наглядача радянського табору. – Авт.) Тому що ти граєш не просто погану людину, а частину системи, яка завжди страшніша за окремого негідника.

– Одна з найвпливовіших менеджерок українського кіно Анна Мачух в інтерв’ю нам розповідала, що сьогодні глядач важко йде на фільми про війну, бо ми бачимо її практично в прямому ефірі – за вікном, у новинах, у стрічці соцмереж. На вашу думку, чому "Санаторій Горького. Поєдинок" таки варто подивитися?

– Я не вважаю, що треба когось агітувати: прийдіть, подивіться. Кожен сам обирає для себе, що важливо. Звісно, мені хотілося б, щоб фільм подивилося якомога більше глядачів. Бо це ж наша історія теж. Начебто Польща, начебто інший час, інші люди… А насправді дивишся – і розумієш, що дуже багато чого тобі знайоме. Це нас стосується, може, навіть більше, ніж здається.

– До 2014 року ви жили й працювали в Донецьку – багато років служили в Донецькому музично-драматичному театрі. Потім почалася окупація, і театр фактично опинився в середовищі, де вже господарювали окупанти. Ваша дружина, народна артистка України Олена Хохлаткіна, розповідала нам в інтерв’ю, що навіть тоді в театрі могли кричати "Слава Україні!". Як це було можливо?

– На той момент просто не було команди "фас". Не було такого, що вони одразу почали сильно проявлятися. Навпаки, спочатку агітували: "Ми хороші, добрі". Все почалося ще в лютому, а ми пробули в Донецьку до травня. Чи боялися? Якось не було цього. Кажу ж, вони тоді особливо себе не показували – усе було так лайтово, спокійно. Пізніше вже стало інакше.

А "Слава Україні!" люди вигукували на виставі "Сліпий" за поемою Шевченка. Я теж у цій постановці грав. Там дуже специфічний поміст був, навіть травми двох менісків собі заробив (посміхається). Так от, прем’єра вже відбулася під окупацією. І раптом після вистави люди почали вставати й кричати: "Слава Україні!". Ми стоїмо на сцені й не можемо зрозуміти, що відбувається. А потім дивимося – весь зал встав: дев’ятсот людей. І це було настільки вражаюче!.. Ми тоді ще думали, що, може, воно переламається, що люди покажуть, що вони насправді думають. Але не вийшло.

– Чи залишилися в Донецьку люди, з якими ви були близькі – друзі, колеги?

– Ні, не залишилися. Ні з ким звідти не спілкуюся. Так вийшло – розійшлися, якось розсипалося все. Клуб за інтересами, чи що… Ті, хто вважав за потрібне виїхати, виїхали. Та я й не сумую за Донецьком. Просто боляче дивитися на те, що там відбувається. Я народився і виріс на Херсонщині, а багато років працював у Херсонському музично-драматичному театрі імені Миколи Куліша. От це моє місце сили. А Донецьк… Він не встиг стати для мене рідним. Хоча у плані творчості – там було все, багато чого зробили, пережили. Але от почуватися так, як почуваюся, наприклад, тут, у Києві, – такого відчуття в мене там не було. Відчуття свободи. Сво-бо-ди, розумієте?

– А ви думаєте, що колись зможете туди повернутися?

– Ні, не думаю. Наша квартира? Ну і що? Не тягне мене туди. Я взагалі не прив’язуюся до речей. Ну що, буду за курточкою якоюсь сумувати? Я вже виріс із неї (усміхається). Хоча коли ми звідти їхали, то майже нічого й не взяли. Поїхали в шортах – от і все.

– В Херсоні буваєте?

– Зараз ні. У мене там двоюрідна сестра залишилася. Як живе?.. Виживає. Хіба там можна жити? У нас зараз сирени щогодини волають, а там усе набагато важче. Місто менше – все близько. Там значно серйозніше, страшніше. Люди борються за життя, але сподіваються, зціпили зуби й один одного підтримують. Бо що ще залишається? Сестра вже думає, що їхати, якщо буде можливість. Бо далі просто неможливо. Всі радять виїжджати, але це не так просто – взяти й поїхати. Це ж дім, це життя, це все, що людина нажила.

– За роки в кіно у вас було чимало знакових ролей, які добре запам’яталися глядачам. Чи є серед них та, якою ви самі особливо задоволені? Та, про яку можете сказати: "Оце я справді добре зробив"?

– Я не… Не знаю. Не люблю себе оцінювати.

– Ви ще скажіть, що, як Станіслав Боклан, не дивитеся свої фільми. Принаймні так кінопродюсери пояснюють його відсутність на прем’єрних показах.

– Ні, я дивлюся (сміється). Чому ні? Але оцінку роблять глядачі. Коли йду вулицею і люди підходять: "Дякую за "Сірі бджоли"", "Дякую за "Кіборги"", "Дякую за "Спіймати Кайдаша"" – от це для мене найкраща оцінка. Бо що я сам собі поставлю? Скажу: "Ну, добре зіграв" (сміється). І що далі? А коли людина, яка тебе взагалі не знає, зупиняє на вулиці й каже, що твоя робота зачепила, – це вже щось. Значить, не даремно це робив.

– А успіх для вас важливий? Ви взагалі любите це відчуття – коли впізнають, роботу високо оцінюють?

– Особистий успіх – звісно, таке поняття існує. Але він мене не дуже влаштовує. Мені більше подобається успіх колективу, вистави, фільму. А коли ти один: "От я, я зробив, я молодець"… Ну якось мені здається, це неправильно. Звісно, акторство – професія, в якій без любові до себе, мабуть, нікуди. Ти ж виходиш на сцену, на тебе дивляться, перебуваєш в центрі уваги. Але все одно ти залежиш від гриму, костюма, від художника-постановника, оператора, режисера, завдання, звуку – від усього. Ти один нічого не зробиш – на успіх працює ціла команда. Так і в кіно, і в театрі. Але багато хто з цих людей на сцену не виходить, аплодисментів не отримує. А справа без них не відбудеться. Я завжди це розумів, навіть коли був молодим.

– Чи маєте ви друзів серед акторів, наприклад у театрі Франка, де нині служите? Багато хто з ваших колег казав нам в інтерв’ю, що їхні друзі – не артисти. Так нам розповідав Олексій Богданович, а згодом – Остап Ступка. Людмила Смородіна взагалі сказала: "Поставте на одну роль двох друзів – і ви побачите, які вони друзі".

– Та я не дуже в це вірю. Якщо дружба є, то вона є – незалежно від того, працюєте ви разом чи ні. Те, що ви колеги, – це робота, а дружба – зовсім інше. Я не думаю, що професія якось заважає справжній дружбі.

– Кого ви могли б назвати своїми друзями? Це люди з театру чи таки з інших сфер?

– Немає в мене друзів серед акторів. Багато хто з тих, кого вважаю друзями, давно пішли в інше життя... Друг – це взагалі дуже особиста штука. Це не просто людина, з якою тобі добре працювати чи спілкуватися.

– А дорослі діти можуть стати для батьків друзями?

– Чому не можуть? Донька більше розповідає, син трохи сам у собі. Він не став актором, як ми. За освітою кінооператор, працює художником зі світла в театрі Франка. Йому подобається ця робота, але, наскільки бачу, його все ж тягне і до кіно. На дозйомках у Києві "Сірих бджіл" продюсерка фільму Іванна Дядюра запросила попрацювати помічником оператора. Потім про його роботу добре відгукувалися. Але тут, як і в акторській професії, важлива ще й удача – щоб у потрібний момент тобі дали шанс. Не завжди так: якщо ти талановитий, то все в тебе обов'язково складеться. У творчості багато чого залежить від обставин.

– Ви самі це дуже добре знаєте, адже в Київ фактично приїхали в зрілому віці...

– Ну так: якби не війна, мене б тут не було. Я не кажу, що це щастя, але якби не війна, вона не викинула б мене з Донецька. Нас із Оленою та сином Павлом – ми б там залишилися. Донька Ксюша наша вже була тут, працювала. Хоча, якщо чесно, мені хотілося в Київ. Свого часу я приїхав, трохи провчився в театральному Карпенка-Карого, подивився на Київ, поспілкувався з людьми – і захотілося сюди. Але тоді навіть подумати не міг, що зрештою опинюся тут уже після п'ятдесяти років.

– У своїх інтерв'ю ви розповідаєте, що вважаєте точкою відліку в кіно картину "Кіборги", у якій зіграли в 52 роки. Не виникає думки: "Шкода, що це сталося так пізно"?

– Ні, не шкодую. А навіть якби й шкодував, то що б це змінило? Все одно потрапив би туди, куди потрапив. У мене є певний досвід, і я цьому радий. Звичайно, радію за тих, хто почав зніматися раніше. У них уже більше робіт, впізнаваності, вони в цій кіноіндустрії як риба у воді. А я все одно ще не зовсім у ній, як би це зараз дивно не звучало – от так поки відчуваю. Я всім цим цікавлюся, мені подобається пізнавати світ кіно. Але щоб прямо відчував себе актором кіно – ну не знаю... Це дуже складно пояснити. От Ніна Набока, вважаю, – природжена кіноакторка.

– До слова, Ніна Набока в інтерв’ю нашому виданню дуже тепло відгукувалася про вас. Ви не раз працювали разом – зокрема, у "Спіймати Кайдаша". А акторка Олена Галл-Савальська, з якою ви працювали в херсонському театрі, а також грали у "Кайдашах", розповідала нам, що саме ви допомогли їй не піти з ролі: "Кіно вимагає іншого, ніж театр – камерності, стриманості. І я кожного вечора телефонувала чоловіку з Києва, плакала: "Їду додому, бо нічого не вмію!" Мені справді так здавалося, коли дивилася на інших акторів. Віті жалілася: "Я плюсую (переграю. – Ред.), мені соромно. Що робити?" А він: "Мовчи-мовчи! Думаєш, у мене з першого разу виходило? У "Кіборгах" хлопці казали: "Чого ти репетуєш?" Все буде нормально. Практика – велика справа". Цікаво, якби не акторство, ким би ви себе бачили?

– Був би музикантом. Грав би на трубі.

– А ви вмієте грати?

– Трошки вмію, грав навіть у виставах. У музичній школі не вчився, я самоук. У моєму селі Киселівка, яке, до слова, зовсім поруч із Чорнобаївкою, працювали аж три вокально-інструментальні ансамблі. Хлопці дали трубу – і я втягнувся. Мені взагалі пощастило з дитинством: поруч був і стадіон, і клуб. То я на стадіоні у футбол ганяв, а потім йшов на музику. Навіть вступав на духовий відділ. Але мене переманили – якось так вийшло (на вступних іспитах у Херсонське культурно-освітнє училище майбутнього артиста помітила викладачка Ольга Каганова й запропонувала вступати на її курс режисури та акторської майстерності. – Ред.). А потім у житті все склалося так, що акторство, мабуть, і стало моїм. Мабуть, це воно і було моє.

– Думаю, після цього інтерв’ю ваші друзі точно знатимуть, що подарувати вам на день народження. Чи у вас є труба?

– Ні, труби немає. Колись дуже хотів її купити, але грошей на це бракувало. Хороша труба коштувала дуже дорого. А зараз вона мені вже не потрібна, зрештою, якщо захочу пограти, її можна орендувати.

– Гарний інструмент – це, мабуть, недешеве задоволення.

– За тодішніми грошима труба коштувала 300-400 рублів.

– Ого! Це ж приблизно три зарплати!

– Яких три? Більше. Люди отримували по 60-90 рублів.

– Цікаво, зараз ви задоволені своїм матеріальним становищем?

– Ми, актори, залежимо від того стану, в якому зараз перебуває країна. Можливо, хотілося б і кращого заробітку, але треба розуміти: війна, зараз немає такої спроможності. Щодо розміру гонорарів, в мене є агентка Ольга Савіна, з якою працюю (одна з помітних українських кастинг-директорок, членкиня Української кіноакадемії, працювала над "Спіймати Кайдаша", "Захаром Беркутом", "Степним", "Сірими бджолами" та іншими українськими фільмами. – Ред.). Так сталося, що ми поспілкувалися і дійшли до такого розумного висновку, що краще разом.

– Безкоштовно зіграти у фільмі – таке для вас можливе?

– Може бути таке. А чому ні? Наприклад, якщо запрошує Ахтем Сеітаблаєв, мені не так суттєво, яким буде гонорар. Він свого часу закликав мене в "Кіборги", і для мене це був дуже важливий проєкт. Щоправда, не було ситуації, щоб мені доводилося грати в нього безкоштовно. Але якби так склалося – думаю, без проблем погодився би.

Та й узагалі, думаю, кожен актор не завжди дивиться лише на гроші. Якщо цікавий матеріал, хороша команда – це дуже багато важить. Коли ми знімали "Спіймати Кайдаша", ніхто ж не знав, що серіал стане настільки популярним. Ми просто чесно робили роботу – і працювати було в кайф. А вже потім стало зрозуміло, що вийшло щось справді особливе.

– Якщо вас запитують про продовження серіалу "Спіймати Кайдаша", що ви відповідаєте?

– Відповідаю, що продовження навіть не було в планах. Наташа (Наталка Ворожбит – драматургиня й авторка сценарію серіалу. – Авт.) написала цю історію так, як написала – і на цьому все. Коли питають про продовження, кажу: "Ви хочете, але ж нас там уже не буде". Мого персонажа там не буде – Омелько свою історію прожив до кінця. Ну і що ви хочете? Не варто штучно продовжувати історію героїв, які вже пройшли сюжетний шлях. І давайте будемо відвертими: усе має бути дозовано. Треба вміти вчасно зупинитися, щоб глядачеві ще хотілося. Дай Бог, щоб народилася інша подібна історія, але поки що таких немає – і це проблема.

– А ви коли-небудь мріяли про роль, яку дуже хотілося б зіграти? Таку, щоб і сюжет, і персонаж – усе було вашим?

– Та я ніколи про це не думав. Якщо ти чогось дуже хочеш, треба відпустити ситуацію, а не чіплятися за неї. Коли надто зациклюєшся на бажаному, можеш і промахнутися. Це мною вже перевірено. На що мене брали, за те й брався – чесно кажу. Хотілося тільки зробити свою роботу якнайкраще. А якщо ти собі щось придумав: от хочу саме таку роль – ну, хочеш, будь ласка. Роби із піску замок, живи з ним. Тільки до мрії ти все одно ніколи не догребеш, бо ти намітив для себе одне, а тебе бачать зовсім в іншому.

– Ви підтримуєте спілкування з колегами по "Спіймати Кайдаша"? Можливо, маєте спільний чат у соцмережах?

– Так, звичайно. Не пригадую випадку, щоб я зустрів когось із "Спіймати Кайдаша" і ми так чи інакше не згадали серіал. А з командою "Кіборгів" ми взагалі років чотири спеціально зустрічалися. Збиралися, спілкувалися, згадували зйомки. Це було дуже класно.

– У столичному театрі Франка разом із вами працюють Олена, а також ваші діти – Оксана та Павло. Три Жданови й Хохлаткіна в одному театрі: чи легко працювати поруч?

– А чому це повинно заважати? Всі дорослі, відповідають самі за себе. Ми не ходимо одне за одним і не контролюємо: "А ти це правильно зробив?" У кожного своя професія, свої завдання. А от успіхам одне одного радіємо. А якісь нюанси… Ну, вони в будь-якій роботі є. Загалом не бачу тут проблеми, навпаки, добре, коли поруч свої люди.

– Ви вже понад рік у статусі дідуся: ваша донька, акторка Оксана Жданова, народила доньку Тею від актора, учасника популярного гурту Schmalgauzen Михайла Матюхіна. Щось у вас змінилося з появою онучки?

– Вона вже пішла, каже: "Дід". І коли тебе ці маленькі ручки обіймають… Ну що тут скажеш? Щастя – і все тут. Ти дивишся на неї – і тобі добре.

– Зізнаюся чесно: у журналістських колах ходять чутки про ваш непростий характер. Напередодні нашої розмови я навіть трохи переживала, але, як виявилися, ви геть інший, ніж розповідали.

– А хто простий? Усі ми непрості по-своєму. Просто в кожного є свої моменти: іноді щось тебе дратує, настрій не той. Наприклад, хтось спізнюється, а ти прийшов вчасно – буває всяке. Я, звісно, намагаюся спокійно на це реагувати, але сам завжди намагаюся приходити вчасно. Але коли людина запізнюється, а потім ще й висуває якісь вимоги – ну, таке вже може дратувати. Але я не думаю, що характер якось заважає мені працювати. Професія є професією. На роботі я насамперед відповідаю за те, що роблю. А у житті можу бути різним, на щось емоційно відреагувати. Але це вже моє життя.

– Чи траплялося, що через якісь обставини вирішували просто піти – наприклад, відмовитися від ролі чи вистави?

–Так, було. Я пішов із вистави в Театрі на Лівому березі Дніпра. Тоді його керівником ще був Стас Жирков, і він зрозумів, чому так вчинив. Просто зійшлося багато факторів, однозначно сказати, що саме стало причиною, складно. І це не було рішення, яке прийняв за одну мить. Просто в якийсь момент зрозумів, що далі не хочу.

– Чи доводилося відмовлятися від ролей у кіно?

– Звісно, є такі речі, на які ти просто не можеш піти. Мені пропонують різні ролі, і буває, що, читаючи сценарій, одразу розумію: не моє. На проби, звичайно, поїду, але вже знаю, що не зіграю цього персонажа. Наприклад, була одна роль у фільмі – треба було зіграти п’яничку. А в мене цих п’яничок уже стільки було… Ми поговорили з режисером, кажу: "Ні, я так не можу". У результаті цю роль зіграв інший актор – і зробив, до речі, це шикарно.

– Не здивуюся, якщо ви зараз скажете, що взагалі не вживаєте алкоголю.

– Чого? Вживаю. Коли зустрічаюся з друзями, коли поруч люди, з якими мені приємно випити й є таке бажання, можу собі це дозволити.

– Кілька років тому ви публічно зізналися, що не разом із дружиною Оленою Хохлаткіною, хоча офіційно не розлучені. Ви пояснювали це тим, що обоє виросли, але при цьому наголошували, що Олена залишається для вас близькою людиною. Хто вона для вас зараз?

– Багато хто: чудова жінка, мама. Те, ким я є зараз – це велика її заслуга. Вона багато чого свого часу витримала – мої всілякі коники, коли жили разом. У мене справді непростий характер. Що ще сказати про Олену? Вона дуже опікується родиною, неймовірно готує. Ми бачимося, спілкуємося – все нормально. І це теж, мабуть, багато говорить про неї як про людину: вона не замкнулася в собі, не послала мене куди подалі після нашого розставання. Ми просто порозумілися – і все.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з актором Володимиром Гладким – про $5 тисяч від Байрак, бійку в Києві через українську мову та життя в селі: "Я був зброєю в руках російської пропаганди".

Тільки перевірена інформація у нас у Telegram-каналі OBOZ.UA і Viber. Не ведіться на фейки!