"У цій війні російська мова – наша зброя". Актор і розвідник Олександр Зарубей – про фронтові секрети, батьків в окупації та 36 годин у тилу ворога

Олександр Зарубей – актор театру й кіно, сценарист і військовослужбовець ЗСУ, який обрав службу в розвідці. Родом із Луганщини, народився й виріс в Алчевську, який нині окупований. Глядачі знають його за ролями у картинах "Кіборги", "Я – надія", "Життя на трьох", "Фортеця" й "Тиха Нава".

Ми домовилися з Олександром про інтерв’ю напередодні прем’єри чотирисерійної воєнної драми "Живий", яка вийде на телеканалі "2+2" 24 лютого. Картина створена на основі реальної історії командира батальйону спецпідрозділу ГУР Руслана Фінчука. Під час бойового завдання розвідник опинився в тилу ворога. Зв’язок із ним було втрачено, і довгий час його вважали загиблим. Проте він вижив. Поранений, без їжі та води, боєць три доби повз замінованим полем, перебуваючи під постійною загрозою ворожих дронів і снайперів, дістався до своїх. Олександр Зарубей зіграв у картині одну з головних ролей.

– Олександре, відомо, що знімати чинних військових-акторів зараз непросто: потрібні купа дозволів і погодження від ЗСУ, та й самі артисти часто не хочуть витрачати відпустку на майданчик. Чому ви погодилися? Що стало вирішальним?

– Передусім – сценарій. Це історія про військового, який вижив там, де, здається, вижити неможливо, і зміг повернутися. Коли прочитав сценарій, то зрозумів: я знаю цю історію. Не буквально – вона дуже перегукується з тим, що сталося з моїм побратимом на Харківщині. Я повернувся з відпустки, і мені повідомили: наша група вийшла на завдання, потрапила в засідку ДРГ. Двоє – зникли безвісти. Один – у полі, прошитий чергою. Наші дрони бачили його згори. Хтось тоді сказав: "Загинув". А я відповів: "Не вірю". Йому – 50. "Азовець", ще з часів АТО воював. За два дні мав святкувати день народження. Ми домовилися: "Приїдеш – по чарці". Хоча він п’ятнадцять років не пив – просто хотів символічно відсвяткувати життя.

Він лежав у чорному танкістському комбінезоні – тільки приїхав до нас, навіть камуфляж ще не встиг отримати. Ми сиділи на командно-спостережному пункті, дивилися в монітори. Години тягнулися повільно. Хтось сказав: "Рукою поворухнув". Інший – "Може, це вже востаннє…". І от минуло близько 36 годин. Ми сидимо в хаті, де мешкали. Раптом відчиняються двері – і заходить він із фразою: "Я ж казав, що повернуся". Побратиму пощастило: куля не влучила в голову. Під комбінезоном був бронежилет. Імовірно, вороги вирішили, що він без захисту, і били по корпусу. Кулі зачепили спорядження, у мене є фото.

Коли читав сценарій "Живого", перед очима стояв саме цей момент: товариш, який зайшов тоді в ту хату. Є ще одна причина. До призову в ЗСУ я майже рік грав орків. І мені часто казали: "Як тобі вдається таких п*дарів втілювати?" Я сміявся, бо для актора це комплімент: значить, переконливо. Моя мета – щоб люди ніколи не забували жахливі події, які відбуваються зараз у нашому житті. Коли я йшов до ЗСУ, дружина сказала: "Усе це – у твою акторську скарбничку". І вона мала рацію. Актор – це людина, яка проживає, а потім переносить прожите на екран. Навіть найболючіше. А може – особливо болюче. Це те, що мене теж захопило у цьому сценарії.

– А ви охоче погоджувалися на ролі окупантів? В інтерв’ю нашому виданню актор Олексій Череватенко, який втілив образ ватажка російських загарбників у серіалі "Хазяїн-2", зізнавався, що довго вагався, перш ніж погодитися на роль. Попри те, що війна зачепила його особисто: коли росіяни окупували Бородянку під Києвом, у його квартирі жили російські солдати.

– Я не вагався. Бо кіно – це історія, це відеоносій пам’яті. Мені дуже запам’ятався Крістоф Вальц у "Безславних виродках", де він зіграв есесівця. Коли я побачив цей фільм, зрозумів: якщо показувати антигероїв, то саме так, тоді їх пам’ятатимуть. Як приклад того, як не треба жити.

– Готуючись до розмови з вами, перечитала наше інтерв’ю з вашою дружиною, акторкою Євгенією М’якенькою, яке вона давала саме тоді, коли ви пішли на війну. "Ще з початку вторгнення він рвався на фронт, – розповідала нам про вас Женя. – Куди б ми не йшли чи їхали, звертав увагу на постери: "Вривайся у Третю штурмову". Казав: якщо залишиться непричетним до того, що відбувається, не пробачить собі. У підсумку в 39 років пішов на контракт у ЗСУ". Розкажіть, яким ви пам’ятаєте той період.

– У мене дуже своєрідна історія. Я родом з Алчевська, народився й виріс на Луганщині. До Києва переїхав двадцять років тому – і весь цей час залишався прописаним там, удома. Не бачив у цьому проблеми: просто переїхав з однієї частини України в іншу. А прописка – формальність. Коли почалася війна, батьки залишилися на окупованій території – і досі там. Чому? Це люди іншої формації. Коли ти збудував своє гніздо, тримаєшся до останнього. До того ж це глибокий тил, який не бомблять: металургійний і хімічний заводи – такий собі економічний хаб для ворога. Хоча соціальних проблем вистачає: вода, опалення. Але рідні обрали залишитися там, а я – тут. Хоча за документами – ніби там. І от із перших днів вторгнення я почав намагатися потрапити до війська. Але всі мої спроби завершувалися нічим. У державному реєстрі мене просто не існувало. Навіть "Дія" це підтверджувала. Моє прізвище було відсутнє у системі. Півтора року намагався це виправити. Навіть гірко жартував: коли мене нарешті візьмуть до армії, оберу позивний "Бомж". Та зрештою зібрав документи.

Паралельно з цим із лютого 2022 року ми з дружиною та сином Марком залишалися в Києві. Я пропонував їм виїхати – відмовилися. Пішов у тероборону. І мені стало легше: з’явилося відчуття, що я не просто спостерігач. Потім ми з Женею долучилися до волонтерських ініціатив, працювали на YouTube – підтримували інформаційний фронт. Але внутрішнє відчуття було одне: маю бути в армії. Коли нарешті з документами все владналося, підписав контракт. Чи виправдалися мої очікування? Складне питання. Я йшов із внутрішнім переконанням, що це буде чітка, злагоджена система. Але зіткнувся з певним розчаруванням – у самій конструкції. У нас фактично ніколи не було повноцінної реформи війська. Те, що мало мінятися з 1991 року, роками залишалося без змін. Військовий апарат багато в чому зберіг радянську логіку – ієрархічну, часто негнучку. Але бачу, що зараз процеси все ж почалися.

Чому саме розвідка? Колись мені батько казав: "Йди в міліцію". Мама – "йди на лікаря". А я обрав акторство. Жартував: на сцені буду і лікарем, і міліціонером. Коли почалася велика війна, розумів, що хочу бути поряд із хлопцями, проте мене якийсь час гризло питання: що я там робитиму? Актор, сценарист. Етюди показуватиму? У якийсь момент навіть знецінив себе – думав, що з моїм фахом там не місце. А потім почав аналізувати. Я дивився всі telegram-канали з перших днів вторгнення, читав, слухав, спостерігав. І зрозумів: багато чого бачу інакше. Помічаю деталі, чую нюанси. Навіть звук дрона – для когось це просто гул, а для мене інформація: де він, звідки летить, куди піде. Уже в підрозділі жартував: "Закиньте мене кудись, я з тими хлопцями поговорю – вони ж мене стовідсотково за свого приймуть". Це важливий плюс: ми досконало знаємо мову ворога – можемо цим користуватися. А вони – не мають такої можливості. У цій війні російська мова – теж зброя.

На моєму напрямку один із командирів виявився з Луганщини. Він розповів показовий випадок. Сиділи вони якось у підвалі напівзруйнованого будинку в якомусь населеному пункті. І раптом – голоси. Російська мова. Заблукало троє російських розвідників. Заходять до підвалу, кидають: "Привіт, пацани!" – абсолютно впевнені, що перед ними свої. А наші – так само спокійно, тією ж мовою: "Та заходьте, сідайте, чаю поп’ємо". І ті сідають. А через кілька хвилин уже розуміють, що вони в полоні.

– Тобто вони їх фактично "розслабили" російською мовою? Бо інакше взяти було б значно складніше – почалася б стрілянина.

– Ну, звісно. Ми коли виходили на позицію, наш командир групи – із Черкащини, хороший боєць, але з виразним суржиком. Я його попереджав: "Серього, якщо раптом зустрінемо "товаришів", ти мовчиш. Говорити буду я". Так виграємо хвилини-дві. А якщо ти заговориш, то все. Я можу зайти з їхнім акцентом, їхнім темпом, їхніми словами. У цій війні мова часом допомагає не гірше за автомат.

– Війна вас сильно змінила?

– Не скажу, що сильно. Пам’ятаю свій перший вихід – у самий епіцентр. Міномети, всі на взводі, з автоматами. І от стоїш ти там – і в якийсь момент ловиш себе на думці: це ж як у кіно. Коли повернувся в розташування, запитали: "Ну як тобі перший раз?" А я чесно: "Очікував більшого". І це не бравада. Просто за півтора року великої війни ми вже настільки були перенасичені інформацією – новини, відео, telegram-канали, історії, кадри вибухів, – що мозок ніби прожив це все наперед. Він вирішив, що в перший день має статися "все й одразу". А реальність – вона інша, часом рутинна.

Але, мабуть, це мій внутрішній захисний механізм: сприймаю війну як кіно. Кіно без гарантії хепіенду, але все ж кіно. Я виріс у сім’ї військового, у мене й тесть військовий. Звуки пострілів, зброя – це не щось екзотичне. Плюс досвід у кіно: бойовики, бійки, робота каскадером. Там теж усе тримається на майстерності й увазі. І на війні – так само. Треба постійно сканувати простір. Це як переходити дорогу на червоне світло в навушниках – якщо вже йдеш, то дивись по боках. Уважність – це твоє життя. Так, страшно. Але знаєте, що парадоксально? Мені от зараз страшніше стояти тут, у Києві, на балконі, й говорити з вами телефоном. Бо кілька хвилин тому пролунала повітряна тривога, щось кудись полетить – і я не знаю куди. А там знаю: усе летить до мене. Поцілить чи ні – це вже інше питання. Але розумієш напрямок. А цивільне життя під час війни лякає невизначеністю.

На війні я змінився, мабуть, в одному. Ніколи не терпів, коли мене щось обмежує – рамки, бар’єри, штучні правила. Це ще з професії. Коли пишеш сценарій, народжуєш історію, а продюсер каже: "Тут треба змінити". І ти розумієш, що порада – так собі. Ти щойно народив дитину, але давай її… перенародимо. Оце відчуття втручання – воно мене завжди дратувало. І от війна. Ти ніби вільна людина. Свідомо зробив вибір. Але водночас ти – заручник обставин. Ти не можеш сказати: "Стоп, я сьогодні не хочу". Не можеш змінити правила гри. Не можеш пришвидшити перемогу. Оце, мабуть, єдине. Усе інше… нормально. У мене стільки всього в житті було: ковід, повномасштабна війна. От думаю: коли переможемо, залишиться хіба що інопланетян дочекатися – і буде повний набір апокаліптичних сценаріїв.

– Як зберігаєте стосунки з дружиною на відстані? В інтерв’ю OBOZ.UA відомий психотерапевт Олег Чабан пояснював, що розлука – це величезне випробування для пар.

– Якщо чесно, не намагаємося вигадувати нічого особливого. Просто продовжуємо жити так, як жили. У сімейному житті буває різне: кредити, хвороби, кризи, навіть розлучення. Але якщо ви справді одне ціле – то це все повз. Ми багато спілкуємося. Так само, як і раніше. Але без оцього: "бідненький ти там", "як ти там страждаєш". Звісно, бувають складні моменти. Пам’ятаю перший серйозний стрес у Жені – коли вона одного разу не змогла до мене додзвонитися. Я тоді не вийшов із позиції вчасно. Затримався десь на чотири дні. Нас не поміняли, замість мене виходив інший хлопець. Я дав йому номер телефону, попросив: "Напишеш, що зі мною все нормально". А він забув. Я ж був на сто відсотків переконаний, що Женя знає, що зі мною все добре. Коли повернувся, увімкнув телефон, набрав… А звідти на мене вирвалося дуже багато – і сліз, і всього.

– Цікаво, що зовні ви дуже різні. А що формує це ваше "єдине ціле"?

– Ми познайомилися по роботі – я тоді запросив її у свій проєкт. У мене років десять тому був продакшн, робили один проєкт, я проводив кастинг – шукали акторку. І тепер жартую: "Ти переспала з продюсером". Можна ж було позустрічатися – і все, а вона залишилася. Нам дуже добре разом. Мислимо схоже. У нас немає розбіжностей у принципових речах – ні в політиці, ні в цінностях, ні в розумінні, що таке добро і що таке відповідальність. Моральні орієнтири – теж. Темперамент – знову ж таки. Бо часто люди мовчать. Ковтають образи, не проговорюють. Я не люблю мовчати, вона – теж. Ми все проговорюємо. І, мабуть, мистецтво говорити й чути одне одного – це найскладніша наука, яку вигадало людство.

– В інтерв’ю Женя зізнавалася, що ви – романтик: "Квіточку зірвати для мене, побачити сердечко в хмаринці й надіслати – це він. Але зовні про нього такого не скажеш – його люди навіть трохи побоюються".

– Так, я справді люблю помічати дрібниці й ділитися ними. До війни це було простіше: у людей був ресурс ловити такі сигнали, зупинятися, усміхатися. Зараз усім не до того. Але я все одно скажу: намагайтеся дивитися на будь-яку ситуацію з різних боків. Навіть у ста відсотках темряви завжди є хоча б один відсоток світла. Бачите сіре небо – знайдіть ту єдину хмаринку, яка змусить усміхнутися. Моє "романтичне перезавантаження" сталося під час ковіду. Тоді всі теж були пригнічені: професія зупинилася, світ ніби поставили на паузу. І я почав фотографувати – просто для себе. У телефоні тоді було, може, тридцять знімків. Зараз – близько тридцяти тисяч. Проте я досі не дійшов до виставки, хоча маю дуже гарні ідеї. Просто, мабуть, для всього свій час.

– Коли ви востаннє бачили маму й тата?

– Це дуже болюче питання. По відео – кілька місяців тому, на татів день народження. А от щоб обійняти наживо… Це був, здається, 2018 рік. Тобто майже десять років минуло. Коли вимовляєш це вголос – не віриться. Батьки сумують, що я рідко пишу. А я, навпаки, уникаю частих контактів – не тому, що не хочу, а тому, що кожна розмова – це сльози. Коли просто повідомлення чи аудіо – легше. Бо варто побачити очі – і все, накриває. Ми дуже близькі з рідними. У нас у родині нормально казати "я тебе люблю". Це як "дякую", як крапка в кінці речення. Моя дружина це одразу помітила. Казала: у вас так багато тепла в словах. А я дивлюся на інші сім’ї, на друзів – і дивуюся, чому вони не говорять цього одне одному. Ніби соромляться. Ми не просто близькі – ми родина, яку трохи розірвало обставинами. Я дуже люблю Алчевськ. Там частина мого життя. Але свідомо зараз не намагаюся дізнаватися, що з усіма, хто там лишився. Не тому, що байдуже, просто знаю, що будь-яка новина пройде крізь мене. А моя нервова система зараз працює в режимі збереження. Якщо відкрию цей потік – боюся, внутрішні фільтри не витримають.

За чим сумую? От якби зараз можна було – я б просто вийшов на в’їзд у місто. Там є пагорби. Якщо на них піднятися – видно наші безмежні степи (довго мовчить). Вибачте, це все дуже щемливо для мене... Рік тому, коли були на харківському напрямку, вночі вийшли на завдання, а зранку хтось каже: "Ну що, ти вдома". Я не зрозумів: "У сенсі?" – "Так ми ж перейшли межу Харківської та Луганської областей". Я кажу: "Серйозно..?" І перша думка – от зараз би на кілька хвилин додому. Потім ми йшли відкритим полем. Я навіть на мить зупинився – хоча розумів, що це небезпечно, може "прилетіти". Але я хотів "зафільмувати" в пам’яті цю красу – справжню, донбаську. Серпень, сонце, зелене перемішане з жовтим, тепле повітря – і степ. А вже за хвилину почало свистіти, бахкати… Та сам факт: я це побачив.

Мені не вистачає зараз горизонту, який ніде не закінчується. Я дуже хочу додому. Останнім часом ще тягне на море. Учора якраз із дружиною про це говорили. І таке дивне відчуття – ніби я ніколи там не був. Хоча з двох років мене щоліта відправляли – іноді на два, а то й на три місяці. У мене з дитинства був Крим. Коли його захопили, це був справжній розпач. Бо всі ці Туреччини, Єгипти – не те. Для мене Крим – моє домашнє море. І коли це окупували – наче в тебе з квартири забрали душ. І ти тепер можеш митися лише в раковині. І найбільше болить те, що його не плекають – просто знищують.

Я дуже боюся забути рідні місця. Тому іноді заплющую очі й "ходжу" вулицями свого міста, щоб пам’ять не стерлася. Те, що я бачу на фото – у telegram-каналах, у якихось місцевих групах, – ніби все стоїть, стіни цілі. Там не було бомбардувань, нічого такого. Але це ззовні, а всередині – занепад. От дивлюся на фото своєї школи. У нас був пілотний навчальний заклад із комп’ютерним ухилом – сучасний, чистенький, акуратний. А тепер школа має вигляд занедбаного ПТУ десь у глибинці Росії. І я розумію, що це не тільки школа. Це стан міста. Воно ж маленьке – там усе видно одразу. І от через це ще більше хочеться приїхати й подивитися – ніби переконатися, що всередині мене воно залишилося таким, як було.

– Сашо, у вас прекрасна українська. Ви її спеціально вчили чи в якийсь момент просто перейшли? Коли стався цей злам?

– Не було ніякого переходу. Пам’ятаю кумедний випадок уже тут, у Києві. Прийшов на кастинг до режисера зі Львова – давно це було. Ми з ним хвилин сорок спілкувалися. І наприкінці він питає: "А що ви закінчили?" Кажу: "Луганський інститут культури і мистецтв". Він: "У сенсі? А звідки така українська?" "Ну, це стереотип, що на Донбасі не розмовляють українською", – відповідаю. Так, в Алчевську середовище переважно російськомовне. Але ти сідаєш в автобус, їдеш кілометрів сто двадцять у бік Бєлгородської області – і там уже ніхто російською не говорить. Суцільна українська. І до російського кордону – сім кілометрів. У мене так було з дитинства: в селі – українська, повертаєшся в місто – переходиш на російську. А зараз я за собою помітив цікаву річ. Якщо спілкуюся російською – починаю забувати слова. І не якісь елементарні – "кіт" чи "собака". А складніші, точні формулювання. Мозок підкидає український варіант. І це класне відчуття.

Також читайте на OBOZ.UA, куди зник перший переможець "Х-Фактора" Олексій Кузнєцов: переїзд до США, важка втрата й бабуся в Донецьку, яка досі розмовляє українською.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!