Переїзд до США, важка втрата й бабуся в Донецьку, яка досі розмовляє українською. Куди зник перший переможець "Х-Фактора" Олексій Кузнєцов

Олексій Кузнєцов – переможець першого сезону "Х-Фактора", якому на момент тріумфу було лише 19 років. З дитинства мріяв про оперну сцену. Призові гроші з шоу інвестував у навчання в Європі, а згодом переїхав до США, де вже майже десять років будує оперну кар’єру.

Відео дня

OBOZ.UA зателефонував Олексію Кузнєцову до Нью-Йорка. В інтерв’ю співак розповів про життя на Манхеттені, контрасти Америки, втрату мами в окупованому Донецьку. А ще – про бабусю, яка теж мешкає там і все життя розмовляє українською, та свою сім’ю у США – дружину й маленького сина.

Олексій Кузнєцов родом із Макіївки Донецької області. Як згадували в інтерв’ю його рідні, хлопець змалку проявляв інтерес до оперної музики: із захопленням слухав класичні твори по телевізору, і це поступово переросло в усвідомлене бажання співати. У дитинстві навчався в музичній школі. Пізніше вступив до Донецького музичного училища на спеціальність "академічний вокал". Уже під час навчання проходив стажування у Донецькому академічному театрі опери й балету імені Анатолія Солов’яненка.

За перемогу в "Х-Факторі" Олексій отримав два мільйони гривень та контракт із Sony Music Russia, який згодом було розірвано через відсутність активної роботи з боку лейбла. Фінансову частину призу співак інвестував у розвиток: відвідував майстер-класи провідних закордонних педагогів, навчався в Італії та Австрії, а також стажувався у Віденській опері. Згодом переїхав до США, де й нині будує оперну кар’єру. Цікаво, що музика – не єдина його пристрасть. Із дитинства Олексій серйозно займався спортом і вже у 17 років здобув звання майстра спорту з боксу. Нині паралельно зі сценою професійно працює тренером з боксу.

Наша розмова відбувалася в обідню пору за нью-йоркським часом. Прошу Олексія описати свій типовий день – графік, каже, майже не залишає пауз. "Багато тренувань, репетицій, зйомки, сімейні справи, – перелічує Кузнєцов. – Сьогодні, наприклад, прокинувся дуже рано: спершу тренування, потім швидко додому – і вже за годину знову вирушаю на інше заняття. Справ чимало, і серед них є такі, про які поки не можу говорити – маю контракт із пунктом про заборону передчасного розголошення. Утім, загалом усе – слава Богу. Жалітися не маю на що. Динамічне життя – це типова американська історія. Бо Нью-Йорк – місто недешеве. А ми ще й мешкаємо на Манхеттені – в одному з найдорожчих районів".

"Тут узагалі інша ментальність, інше розуміння життя, – продовжує Олексій. – У нас, в Україні, коли діти дорослішають, батьки ще довго залишаються поруч, підтримують. А тут інакше: виповнилося сину чи доньці 18 – з дому і до побачення. Звісно, бувають різні історії, але здебільшого це сприймається як норма. Те саме і зі ставленням до роботи. Я, чесно кажучи, не знаю, коли американці відпочивають. За календарем у них ніби чимало таких днів – вихідні, свята. Але живу тут уже практично десять років – і не бачу, щоб вони не працювали. Вони працюють постійно. Бо витрат тут дуже багато, і їх треба весь час перекривати. Ти швидко звикаєш до такого темпу – у постійному русі".

"Спочатку мені зовсім не сподобалося, – згадує Кузнєцов про перші роки після переїзду. – Ми з дружиною (артистка балету Катерина Семенова. – Ред.) спершу жили в Європі, а потім переїхали сюди. Й одразу відчули різницю. Наприклад, майже в жодному будинку не було пральних машин. XXI століття, а базові речі, які в Україні вважаються нормою, тут виявилися недоступними. Пам’ятаю, коли тільки приїхав і запитав, де можна попрати речі, мені сказали: "Ідіть два квартали, там знайдете". І це – центр Манхеттена! Багато старих будинків з інфраструктурою, що не змінювалася з часів, коли їх було споруджено. Спершу це дуже дивувало".

"Зараз у нас усе є, ми живемо в гарних умовах, і мені дуже подобається це місто, – продовжує Олексій. – Але повторюся: чимало нюансів, навіть таких, які помічаєш уже після кількох років життя тут. З одного боку, можна замовити будь-що, у будь-який час, і легко повернути, якщо не підійшло. З іншого – стикаєшся з бюрократією, дрібними складнощами, і розумієш: це все те ж саме, що й у нас, тільки іншою мовою. Корупції на базовому рівні немає, але ти відчуваєш, що вона існує, просто не можеш довести. Що стосується продуктів – якщо можеш купувати органічні овочі та якісну їжу, добре. Але якщо ні – їжа пластикова, якість невисока. І чесно скажу, у нас в Україні все значно краще, незважаючи на війну".

"Якщо говорити про навчання, то тут відкриваються неймовірні перспективи, – ділиться Олексій. – Можна вчитися у справжніх майстрів справи. Це, мабуть, одна з небагатьох країн, де ще залишилися люди, здатні навчити вас речей, яких не знайдете ніде більше. Тут є ті, хто співпрацював із Паваротті, Монсеррат Кабальє та іншими легендами. Я мав честь працювати з ними. Приємно, що Metropolitan Opera в Нью-Йорку активно підтримує Україну. Дружина генерального менеджера Пітера Гелба, відома диригентка Кері‑Лінн Вілсон, зовсім недавно була в Києві. У США багато людей підтримують українців. Звичайно, є й ті, кому байдуже, але на початку війни підтримка була справді неймовірною: люди готові були допомогти буквально за декілька годин. Я заснував фонд Help Ukraine, який працював та й працює досі дуже ефективно".

"Щоправда, сьогодні ситуація змінилася. Підтримка є, але її важче отримати, і часто доводиться чекати місяцями. Багато чому через те, що з’явилося чимало своїх політичних моментів, які відволікають увагу від того, що відбувається поза межами країни. І звичайний американець часто мало знає про наші проблеми. Сьогодні, якщо ввімкнути новини, ви майже не побачите інформації про Україну – усе, що було на початку війни, поступово зникає з публічного простору. Якщо просиш допомогу, люди питають: "А що там у вас відбувається? Дайте інформацію". А її немає. На початку великої війни все було інакше: вони були готові робити все, що завгодно, тільки скажи. За декілька годин можна було закрити питання".

– Олексію, як влаштовано ваш побут в Америці?

– Загалом тут жити досить зручно. Але тема власного житла у США – окрема й дуже цікава. Сьогодні купувати нерухомість не надто вигідно. Якщо ти мультимільйонер – тоді, звісно, можеш розглядати будинки й квартири як інвестиції. Але для звичайної людини, навіть із хорошим доходом, купівля житла не є першочерговою ціллю. Я не вважаю себе бідною людиною, але й не з тих, хто купує нерухомість просто так. Тому оренда – значно логічніший варіант. Вона дає свободу: можна змінювати район, місто, формат життя залежно від обставин. До того ж система в США так вибудувана, що знімати житло часто вигідніше, ніж володіти ним. Тут не так, як у нас: якщо купуєш, платиш надалі лише комунальні. Податки, обслуговування, страхування – усе це тут настільки суттєво, що за сумами майже дорівнює оренді. Тому багато хто купує, поживе, а потім продає та знову знімає. З машиною в Нью-Йорку так само. Тримати авто – це радше головний біль. Парковок мало, коштують дорого – часом 100 доларів на годину. Тож коли треба, просто беремо автомобіль в оренду.

– Чим займається ваша дружина Катя?

– Тренує – у балеті й фігурному катанні. Допомагає не лише танцівникам, а й атлетам – з тілом, координацією, рухом. Але більша частина її часу зараз – це все ж таки наш маленький син. Він дуже активно розвивається: ходить на різні заняття – гімнастика, плавання, ще якісь секції. Трошки навчається, трошки вже різними мовами спілкується. Нью-Йорк – інтернаціональний, тут дуже багато різних культур і мов. Для дітей це суперсередовище – вони дуже швидко все схоплюють. У цьому сенсі Америка – класна країна. Але якщо говорити про безпеку… Тут усе не так однозначно. Це вже не та Америка, яка була 20 років тому. Небезпека відчувається. Поліції багато, сирени – постійно. Ти не завжди почуваєшся спокійно. Українцям це легко зрозуміти – вони живуть із відчуттям ризику щодня. Але тут інша історія: ти можеш жити в нормальному районі, а варто перейти на одну-дві вулиці – й атмосфера змінюється.

У Нью-Йорку дуже багато людей із психічними проблемами, дехто живе прямо в метро. Коли я їду на тренування о п’ятій ранку – постійно їх бачу. Не всі вони агресивні, але сам факт – ти це бачиш, і це некомфортно. І з часом починаєш помічати багато такого, до чого важко звикнути: наприклад, пацюки, що бігають у метро. Й ось тут найбільший контраст: тут умовно на один квадратний метр живуть по 10 мільйонерів. І нічого не можуть зробити з цими пацюками. Контрасти просто космічні.

На запитання про "Х-Фактор" Олексій відповідає, що той період став для нього точкою відліку в музиці: "Це талант-шоу дало мені знайомство з великою кількістю людей, які багато чого мене навчили й дали важливі настанови. Моя дорога в професію почалася саме в Україні. Люди дізналися про мене як про артиста саме завдяки цьому проєкту. Вдячний усім, хто тоді голосував за мене, надсилав SMS, підтримував. Минуло багато років, але деякі люди й досі мені пишуть. Зараз живу в іншій країні, в іншому статусі, працюю над тим, щоб побудувати міжнародну кар’єру. І, дай Боже, колись заспівати й у рідній Україні. Паралельно робимо все, щоб українських виконавців почули у світі".

"На жаль, українських артистів на світових сценах зараз менше, ніж росіян, які після кількох років ізоляції знову повертаються на велику сцену, – продовжує Олексій Кузнєцов. – І часто вони прикриваються фразами типу: "Так, у мене російський паспорт, але я не відчуваю себе росіянкою – я народилась у Казахстані". Або в Азербайджані, Узбекистані, Башкирії. Ми багато працювали, щоб блокувати російських виконавців, які підтримали агресію. Але зараз, на жаль, бачу, що вони знову з’являються на сценах європейських столиць. Найгучніший приклад – Анна Нетребко. Вона свого часу мовчала про війну, за це її виступи скасували на багатьох майданчиках, зокрема й у Metropolitan Opera в Нью-Йорку – там вона більше не співала. Але Нетребко знову виступала в Лондоні. Українська сторона, зокрема й наш посол Валерій Залужний, намагалися на це впливати, пояснювати, тиснути дипломатично. Але у відповідь почули: "Це наша країна, і ми будемо робити те, що вважаємо за потрібне". Ось така реальність".

– Олексію, ви родом із Донеччини й багато років у побуті говорили російською, але сьогодні просто чудово й упевнено спілкуєтесь українською. Як для вас відбувався цей мовний перехід?

– У нашій родині з дитинства звучали обидві мови. Хоча більшість населення спілкувалася – так, російською. Але українську ми теж знали – я вивчав її в школі, вона ніколи не була для мене чужою. Моя бабуся з Вінниччини взагалі принципово все життя говорить лише українською, навіть попри те, що багато років живе на Донеччині. Вона ніколи не переходила на російську – просто тому, що їй так природно. Тому в мене ніколи не було внутрішнього конфлікту з мовою. Я завжди легко перемикався – залежно від середовища. Звісно, коли живеш за кордоном, щось може трохи "стиратися": слова, якісь інтонації, нюанси. Але загалом українська для мене – жива. Зараз у США ми з дружиною в повсякденні більше спілкуємося англійською, так само й син. Але вдома ми читаємо йому українські книжки, народні казки.

– У медіа пишуть, що ваша мама досі живе в Донецьку. Чи вдається вам підтримувати з нею зв’язок?

– На жаль, мушу виправити: мами вже немає з нами. Вона пішла з життя два роки тому. Ми довго боролися з онкологією – лікувалися, тримали хворобу під контролем, і якийсь час їй справді ставало легше. Але, на жаль, врятувати не вдалося. Ми виграли у цієї хвороби лише кілька років – і вона все-таки перемогла. Через війну й окупацію ми не мали можливості приїхати. Усе організовували родичі й близькі: провели маму в останню дорогу, зробили все, що могли. Я бачив лише окремі моменти на відео, але особисто попрощатися не зміг. Маму, як і тата, поховали в Донецьку.

Там і досі живе моя бабуся. У неї свій будинок, усе життя там. Вона не захотіла виїжджати. І вона – так, досі говорить українською в Донецьку. Ніколи не переходила на іншу мову. І вона там така не одна, повірте. Чи тягне мене туди? Відверто – ні. Люди тягнуть, звісно. А місто саме по собі – ні. Без близьких воно якось втратило сенс. Звісно, можна було б пройтися, подивитися, який вигляд воно зараз має… Але я розумію, що в головному там нічого не змінилося. Багатьох людей, яких я знав, там уже немає – моє покоління здебільшого виїхало. Я спілкуюся фактично лише з бабусею і з кількома дуже близькими людьми, які там залишилися.

– Вашою тренеркою на проєкті була співачка Йолка – родом з Ужгорода, але попри війну вона продовжує жити й працювати в Москві та навіть нещодавно отримала російське громадянство. Ви спілкувалися з нею після шоу?

– Після моєї перемоги ми ще якийсь час контактували – тоді в нас були спільні проєкти, вона ж і далі працювала на "Х-Факторі" кілька сезонів. Але після вторгнення – ні, взагалі. Я з нею не спілкуюся. Знаю лише те, що вона залишилася жити в Росії – і, власне, все. Фактично ми не мали нормального контакту ще з 2014 року. З Ігорем Кондратюком у нас нормальні, теплі стосунки. Ми давно не бачилися, але коли перетиналися – завжди могли нормально поговорити. Пам’ятаю, десь виступали – здається, у Дніпрі – він був ведучим. Це було у 2014 чи 2015 році. Потім ще якось зустрілися в Києві, швидко перекинулися кількома словами: хто де, як живе. Ми не з тих друзів, що телефонують щодня, але стосунки в нас добрі. Я знаю, що він у Києві й дуже підтримує Україну. І якщо ще десь перетнемося – буду тільки радий.

Щодо Сергія Сосєдова… Якщо чесно, мене це навіть не здивувало. У нього завжди були такі погляди. Україна для нього була радше місцем заробітку: де платили – туди й їхав. Тут ілюзій у мене не було. А от хто мене справді здивував – це Серьога. Я ніколи не думав, що він так швидко перевзується. Коли дізнався – було дуже дивно й боляче. Я вважав, що він інший. А виявилося – з усіх він той самий джокер. У людині, виходить, нічого святого.

– Які у вас плани на найближче майбутнє?

– Всі мої плани починаються з одного: дуже хочу, щоб у нашій країні закінчилася війна. Щоб люди перестали втрачати рідних, домівки, життя. Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, ми з дружиною були в Україні. Планували повертатися до США 24 лютого, але всі рейси скасували. Прокинулися вранці від пострілів, а незабаром почули ракету – вона вибухнула, згодом почалися сирени та тривога. У такі моменти особливо відчуваєш цінність родини. Мені дуже хочеться побачити близьких, обійняти їх, знати, що з ними все добре. А якщо говорити про особисті плани – хочу рости як артист. Хочу дійти до таких вершин, щоб мій голос, який дав Господь, був почутий у світі.

Читайте також на OBOZ.UA, як живе перший переможець "Голосу країни" Іван Ганзера, який оселився в глибинці: донька-чемпіонка, сестра в окупації та похід у нардепи.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!