"У російському Іваново вперше в житті побачив, як б’ються жінки". Дмитро Гершензон – про таємниці легендарного "Світязя", славу та переїзд до Ізраїлю

Дмитра Гершензона знають як популярного музиканта, що має безпосередній стосунок до легендарного ансамблю "Світязь", пісні якого свого часу звучали з кожного приймача, а концерти мали небачені аншлаги. У різні часи в колективі виступали такі зірки, як Василь Зінкевич, Лілія Сандулеса та багато інших.

Згодом гурт трансформувався в дует – Дмитро Гершензон та Анатолій Говорадло. Їхні концерти збирали повні зали, проте в розпал популярності Гершензон несподівано залишає сцену і емігрує до Ізраїлю. В інтерв’ю OBOZ.UA музикант розповів про життя за кордоном, поділився унікальними спогадами про колег – Василя Зінкевича та Миколу Гнатюка, а також Олександра Сєрова, який публічно підтримав анексію Криму та мовчить про війну в Україні. За словами Дмитра, він ніколи не подасть руку колезі, який свого часу теж працював у "Світязі".

– Пане Дмитре, після вашого від’їзду з України понад десять років тому медіа не приховували здивування: мовляв, ви вирішили залишити країну саме тоді, коли дует "Світязь" переживав нову хвилю популярності. Це справді було несподіване рішення?

– Знаєте, як кажуть: людина планує, а Бог вирішує. Ми поїхали до Ізраїлю на день народження моєї двоюрідної сестри. Навіть не думали затримуватись надовго. Так, я у перспективі планував переїзд – про це знали мої друзі й близькі, але – десь колись, на пенсії. Утім, у нас раптом з’явилась думка залишитися. Вирішили: якщо вийде – чудово, ні – повернемося назад і спробуємо іншим разом. Навіть оформлення необхідних для переїзду документів почали вже з Ізраїлю.

Якби це була зовсім чужа для нас країна – можливо, усе склалося б інакше. Але справа в тому, що тут жила моя мама. Протягом двадцяти років ми приїжджали до неї щоліта, іноді й двічі на рік. Тут навчалася наша донька, а після університету залишилася працювати. Для нас це місце давно вже було знайомим. А моя дружина закохалася в Ізраїль із першого погляду – і це теж зіграло свою роль.

Мене часто запитують: "Як так? Адже вся ваша робота була в Києві!" І я з цим не сперечаюсь. З роботою в Ізраїлі для мене було непросто. Ви ж розумієте, скільки музикантів приїхало сюди за всі ці роки. Нібито сонце тут велике, є всім місця, але не всі теплі (сміється). Але чесно скажу: я не програміст свого життя, більше – фаталіст. Та водночас розумію: ми не молодшаємо і не стаємо здоровішими. А зважаючи на рівень медицини й соціального забезпечення в Ізраїлі, це теж стало вагомим фактором. Спочатку було непросто: особливих заощаджень у нас не було. Мої друзі це знають: я безкорисливий. І це не кокетство – правда. Тим часом помалу почало щось складатися: з’явилась перша робота, почали запрошувати.

– Композитор Олександр Злотник, автор сотень популярних пісень, так само розповідав нам в інтерв’ю, що лише після 40 років обзавівся власним житлом, а до цього винаймав.

– Моя перша машина з’явилася в мене в 42 роки, хоча я завжди мріяв про це.

– А ваш сценічний партнер Анатолій Говорадло не образився, що ви раптово залишили гурт? Ви попередили його про від’їзд?

– Ні, я не попереджав, бо сам не знав, що так станеться. Думаю, що всередині він десь таки образився – на той момент у нас була робота в Україні, все йшло непогано. Але, з іншого боку, він згодом зібрав новий склад музикантів, у нього чудові пісні. До того ж у нас завжди були певні творчі розбіжності. Я більше тяжів до наших музичних пародій – саме з них, власне, й почалася наша справжня робота. Анатолію ж ближчі були ліричні композиції, він хотів співати пісні. Так і вийшло, тому все нормально.

– Цікаво, а були артисти, які ображалися на вас за пародії? Готуючись до інтерв’ю, я переглядала на YouTube пародію на Віктора Павліка – він сидів у залі, усміхався, здається, доброзичливо.

– Чесно? Не просто не ображалися – бувало навіть так, що нам пропонували гроші, аби ми зробили на них пародію! Річ у тім, що такий виступ – це своєрідне визнання популярності. Це неможливо зробити на людину, яку ніхто не знає. Тож хоч як це парадоксально звучить, якщо на тебе роблять пародію – ти вже відомий. Наприклад, той самий Михайло Поплавський сам запрошував нас виступати з пародіями на нього на своїх концертах – він це сприймав як частину шоу і грав у цю гру разом із нами.

Перша пародія у нас була на Іво Бобула та Лілію Сандулесу. Я подзвонив Іво і кажу: "Є розмова. Ми з Толіком почали робити пародії". Він спитав тільки одне: "Там нічого образливого?" Я кажу: "Та глянь на мене – де я, а де щось образливе?" Ми надіслали йому демку – сподобалося. До речі, ми принципово працювали так: якщо це були московські зірки, то дозволяли собі підколоти жорсткіше. А своїх – навпаки, намагалися показати з любов’ю. Такі собі санітари лісу (сміється).

У нашій творчій діяльності з Толиком була ще така сторінка – брали участь у телевізійній програмі "Ера-план". Вона виходила в незручний час, тому її мало хто бачив, хоча була прикольна. Ведучим був Василь Климчук, а ми виступали як пародійні експерти – після виступу запрошених гуртів "розбирали" артистів із гумором. Ну, наприклад, програма з Сашею Пономарьовим. Саша співає, потім кажуть: "А зараз слово експертам". Ми жартома розкладаємо його по кісточках. Але Саша – людина з гумором, сміється разом із нами. Так було з усіма… Окрім "Грін Грея". От вони – єдині, хто чомусь образився.

– За Радянського Союзу ви працювали у філармоніях різних міст, зокрема й за межами України – наприклад, у російському Іваново. Як згадуєте той час?

– Так, це було на самому початку моєї кар’єри. Але щоб не було зайвих ілюзій – я там не жив, ні. Просто в ті часи потрібно було десь офіційно "покласти" трудову книжку. От і прилаштували її до Івановської філармонії. Тоді я працював у колективі Миколи Гнатюка, і саме наш адміністратор влаштував наші трудові книжки до тієї філармонії. Нам, відверто кажучи, було байдуже, де вони лежать – головне, щоб десь були оформлені. А в тому Іваново я був від сили два або три рази. Спогади дуже сірі, як якийсь важкий сон. Пам’ятаю, заселилися пізно ввечері в готель. Ясна річ, жодних нічних магазинів тоді не було, тож зайшли в ресторан щось перекусити. І от саме там вперше в житті побачив, як між собою б’ються жінки. Не просто якісь ляпаси – а справжня бійка з кулаками, виделками, ножами. Це був шок, кінець світу якийсь.

Але, знаєте, якби я не опинився одного разу в Іваново, можливо, все пішло б у моїй творчій біографії трохи інакше. Саме туди якось приїхав колектив "Море" з Кримської філармонії. У цьому гурті працював керівником Валерій Громцев, той самий, хто створив групу "Світязь". Він прийшов на репетицію, послухав – а після того підійшов до мене: "Хотів би запросити тебе у свій колектив". Так я опинився в Криму.

– Чи залишилися у вас там друзі, з якими підтримуєте зв’язок?

– Майже ні. Скажу чесно: мені зараз огидно навіть думати про все те після того, що зробили з Україною. Усередині сидить якась глибока відраза. Єдиний, з ким підтримую контакт із кримських часів, – музикант, з яким ми працювали разом. Людина дуже скромна, як це часто буває з хорошими артистами. Знаю, що йому все це боляче, але… ми жодного разу не говорили про війну. Я не запитував, як там справи, хоча, чесно кажучи, іноді дуже хотілося б. Можливо, мріяв би почути, що погано – і, мабуть, десь глибоко всередині відчув би від того якесь внутрішнє задоволення.

Є в мене ще один товариш у російському Іжевську – ми колись разом працювали в Тернопільській філармонії. Він чудово знає, як живе Україна. І йому болить через усе, що відбувається. Іноді навіть пишу в приват: "Будь обережнішим, за проукраїнську позицію тебе можуть посадити". А він: "Мені все одно. Я не можу спостерігати мовчки. Як потім дивитимусь дітям в очі?" Оце, власне, й усі мої контакти. Є ще родичі, але ми не спілкуємося. Я розумію: багато хто мовчить, бо боїться. Їхнє життя там – під гнітом пропаганди, у головах – телевізор. Але якщо справді підтримують усе це – то який сенс щось доводити? Я не хочу. Колись, може, років через 300, коли країни хоч якось дійдуть до якогось консенсусу (хоча я у цьому дуже сумніваюся) – тоді, можливо, й родичі знову почнуть між собою спілкуватися. А зараз немає сенсу.

– Свого часу у "Світязі" солістом і одним із керівників був Олександр Сєров. Потім він переїхав до Москви, став там популярним – уже як російський артист. І зараз – мовчить про війну.

– Я часто думаю про колишніх українських зірок, які поїхали й залишилися там. Ніколи публічно про це не кажу, але мені цікаво: що в них зараз у голові? Так, можливо, там інші гонорари. Але чи може це перекрити думки про місце, де ти народився? Де лишилися рідні, друзі? Я ніколи з ними на цю тему не спілкувався. Але мені щиро цікаво – як це: спокійно жити, знаючи, що з твоїм містом, з твоєю країною роблять щодня і щоночі?

Ми вже десять років мешкаємо в Ізраїлі. І за весь цей час у мене жодного разу не вимикалися українські канали. Просто – не вимикаються. Звичайно, коли тут стає гаряче, бо в Ізраїлі війна триває теж уже багато років, – більше уваги на місцеві новини. Наприклад, нещодавно ми майже щоночі сиділи в укриттях. У такі моменти, зрозуміло, вмикаємо місцеві канали. Але за будь-якої іншої нагоди – навіть коли сідаємо з дружиною перекусити – в нас увімкнене українське телебачення. Бо я просто не уявляю, як можна цим не цікавитись.

– А що ви можете сказати про Таїсію Повалій, з родиною якої колись близько спілкувалися? Чи не стало для вас шоком те, що вона зараз публічно говорить про Україну?

– Я не знаю, це щиро чи з необхідності… Але відверто скажу: можу говорити про кого завгодно, але про Таю та її чоловіка Ігоря – ні. Не здатен переступити через себе, щоб сказати, що розумію їхній вибір, бо насправді не розумію. З іншого боку, ми багато років товаришували (більше – з Ігорем), і мені боляче торкатися цієї теми. Якщо можна – давайте її оминемо. А от що стосується Сєрова (він час від часу приїздить сюди, в Ізраїль) – впевнений: якщо ми зустрінемось, руки йому не подам. Так говорити про країну, де ти народився? У всього має бути межа.

– Ви згадали про Миколу Гнатюка. А чи знаєте, яка його нинішня доля? Де він зараз?

– Зараз більше спілкуюся з його братом (Анатолій Гнатюк – народний артист України, актор столичного Театру Франка. – Ред.). Наскільки мені відомо, Микола живе в Німеччині. Толя розповідав, що йому досі телефонують із проханням передати брату пропозицію виступити з концертом. А Микола відповідає: "Кажи, що я поки не співаю, нехай мене не шукають". Микола Васильович, треба сказати, людина неординарна. Він міг під час концерту побачити тільки йому видиму "чорну діру" на сцені, в яку не можна ступати. А ось там, мовляв, можна. Ну він такий, як то кажуть, доволі забобонний. У цьому дуже схожий на свого земляка – Василя Івановича Зінкевича.

– У травні Василю Зінкевичу виповнилося 80 років. Він рідко тішить публіку виступами й веде дуже закритий спосіб життя – навіть на телефонні дзвінки не відповідає. Ми нещодавно записали невелике інтерв’ю з його молодшим сином Богданом, і було незвично від нього чути, що батько "справжній соловейко: багато вдома говорить, жартує, щебече".

– У свій день народження він не відповідає на дзвінки не лише журналістам – нікому. Ми завжди знали, що першого травня, на його день народження… Хоча, думаю, це вже не секрет: насправді він народився 30 квітня. Просто в ті часи – 1945 рік – його мама чомусь вирішила записати на день пізніше. І от кожного 1 травня, ще до епохи мобільних телефонів, коли були тільки стаціонарні, ми намагалися додзвонитися, привітати. А раптом візьме слухавку? Ніколи! Ще коли була жива його мама, він ховався в селі. Ну отаке в нього ставлення.

От мені, наприклад, скажу чесно, доводиться в день народження кілька разів перезаряджати телефон – стільки дзвінків. Я не порівнюю себе з Зінкевичем, знаєте, як в старому анекдоті: "Ленін – помер, Сталін – також, щось я теж погано почуваюсь". Мені просто теж ніяково в цей день – не знаю чому. Кожен, хто вітає, хоче сказати щось особливе, придумати оригінальні побажання. А Василь Іванович вирішує цю незручність просто: зникає туди, де його ніхто не знайде.

А щодо того, що він справді буває багатослівним, говірким, згадав одну історію. Василь Іванович, коли приїздив до Києва, завжди зупинявся в готелі "Україна". Якось дзвонить мені звідти, щоб привітати з днем народження. Я кажу: "Ви знаєте, що одна хвилина зі стаціонарного телефона коштує шість доларів? Чому не подзвонити через WhatsApp?". А він: "Ой, я не знаю, що це таке... Не хочу, ще тут щось понатискаю". І цілу годину розмовляє зі мною. Я розхвилювався: "Василю Івановичу, у вас же немає таких гонорарів!" А він: "Нічого-нічого". Тоді ще йому дорікнув: "От ви мене вітаєте, а я вас – не можу, бо не берете слухавку. "Я все одно знаю, що ти зі мною", – відповів. Але після того випадку він уже навчився вітати коротко. Богдан мені пише: "Дімо, тато вам передає, що дякує за все" (сміється).

А скільки бувальщин про нього ходило та й ходить у рідному Луцьку! Ще коли я там жив, знайома розповідала: зайшов Зінкевич у гастроном, а там – черга жінок. Він став у кінець. Побачили його: "Василю Івановичу, ідіть уперед!" – "Ні-ні". І що ви думаєте? Вистояв всю чергу. Я більше не зустрічав такого відомого артиста, який би не те що не користувався соєю популярністю, а навіть ніяковів, коли його впізнають. Скромність Зінкевича дуже природня.

У 90-х роках у Луцьку почала працювати студія звукозапису "Олекса" з дуже високим технічним рівнем – там записувалися найпопулярніші артисти свого часу, зокрема і Василь Зінкевич. Її керівником був підприємцем із хорошими зв’язками. Казав: "Васю, ти тільки моргни – я піджену машину, платити не треба. Ти їздиш таким транспортом – мені соромно". Але той – ні в яку! Йому від філармонії давали якісь "газелі", і він ними діставався на гастролі.

Але хочу вам сказати: у цьогорічний ювілей Василя Івановича, куди б я не заходив – він був скрізь, у всіх соцмережах. Я так кайфував від цього! TikTok, Facebook, Instagram – всюди Зінкевич! І от треба було дожити до 80-ти, щоб отримати стільки уваги? Зрозуміло, з чиєї подачі наших артистів десятиліттями відсовували на задвірки. Дай Боже, щоб та кремлівська короста згнила якнайшвидше. Я дивлюся зараз на те, що відбувається в Україні, – і просто шаленію від радості. Де таке було раніше, щоб Стьопа Гіга стояв перед молодіжною аудиторією, а вони співали "Цей сон, цей сон"? Щоб Іво Бобул не міг знайти "віконечка" в щільному гастрольному графіку, а перед сценою – здебільшого молодь, яка теж знає і співає його пісні? Коли таке було? Ми переживаємо справжній ренесанс української пісні. А скільки зараз співпраць між артистами різних поколінь – це прекрасно.

– У цьому контексті варто згадати, що дует "Світязь" та гурт "Тартак" ще понад 20 років тому об’єдналися для спільного виконання пісні "Ні, я не ту кохав". І це був справжній вибух. Як ви згадуєте цю співпрацю?

– Слава Богу, всі свідки живі, тому можу говорити відверто: цю ідею запропонував я особисто. Хлопці з "Тартака" буквально зростали в мене на очах. Саня Положинський – з Луцька. Клавішник Андрій Благун – син нашого Івана, саксофоніста й адміністратора у "Світязі". А гітариста Андрія Самойла знаю, мабуть, ще з тих часів, коли йому було чотири роки. Вони всі доволі часто бували в мене на студії звукозапису (свого часу Дмитро Гершензон вважався одним з найкращих аранжувальників в Україні. – Ред.). Коли працювали над своїм першим альбомом, попросили мене дещо записати з клавішних. Ми працювали, і якось у паузі я кажу: "Саню, треба зробити цікавий хід: щоб молодь почала впізнавати нас, а вашу музику – старше покоління. Давай візьмемо якусь нашу пісню й додамо туди вашого репу". Він відповідає: "Мені подобається ваша "Ні, я не ту кохав". Я кажу: "Давай тоді її й візьмемо".

Ми одразу відчули, що це влучання в десятку – і за різким зростанням кількості виступів, і за увагою преси, і за реакцією молодих дівчат (сміється). Коли ми знімали кліп на цю композицію, я вперше в житті побачив автомобіль Bentley. Зйомки відбувалися в автосалоні, і заходили ми туди майже як в операційну – просили бути дуже обережними, мало не в бахілах ходили.

– В одному з інтерв’ю ви розповідали, що якось отримали дуже непогане роялті за використання пісні "Ні, я не ту кохав" у фільмі, де грав нинішній президент України.

– Я вже на той час жив в Ізраїлі, і мені мій колега через знайомих передав мої 500 доларів. І я подумав: приємно, що так все цивілізовано. Могли би навіть не запитати, не звернути увагу на артистів цієї пісні.

– Ще в одному інтерв’ю ви сказали: "Не зрозуміло, як можна слухати гурт ВВ". А що з ними не так?

– Я й досі дивуюсь, що взагалі міг сказати це вголос. Але, якщо вже сказав – повторю ще раз. Не хочеться погано про колег, але – скажу чесно – не вважаю нас колегами. Я все ж таки вчився музики, розбирав її по кісточках, добре знаю ноти. Хтось може заперечити: мовляв, "Бітлз" теж не знали нот. Але для музиканта, щоб стати відомим, часом погодьтеся, не головне – не знати ноти. Треба ще вміти в них не попадати (сміється).

Коротше кажучи, я не люблю, коли в музиці – головне не музика. Зі мною на радіо (Дмитро Гершензон веде в Ізраїлі програму української музики. – Ред.) зараз працює продюсерка Аліна, вона молодша за мене, й теж часом запитує: "Чому ви не любите ВВ?". Відповідаю, що мені легше пояснити, чому я когось люблю, ніж чому мені хтось не подобається. Але мене тішить, що багато музикантів висловлюються так само. Один колега сказав: "Як це взагалі можна показувати?" А інший додав: "Звідки взявся цей звук співу?" Скажу чесно: ми в 15 років грали на танцях музику приблизно такого рівня. Але я не проти, якщо людям подобається, ходять на концерти, слухають – нехай співають.

Зате мені дуже подобається теперішнє молоде покоління артистів. У своїй радіопрограмі я знайомлю слухачів із піснями різних років і стилів, презентую прем’єри, ділюсь історіями створення. Готуючись до ефіру, прослуховую величезну кількість музики – і скажу вам чесно: крутих молодих зараз набагато більше, ніж було в наш час. Звісно, мої друзі-нафталінщики можуть казати, мовляв, от у наш час (сміється), але це не так.

Мені дуже сподобався Парфенюк – його композиції вже кілька разів звучали у моїй програмі. Потім – гурт DREVO, там дуже талановитий соліст. Ці артисти – вільні, з характером, чітко слідують своєму шляху й не підлаштовуються під чужі уявлення про те, як "має бути". Раніше бувало так: співака привозили на концерт у Rolls-Royce за замовленням, а ввечері він йшов з пакетом на метро. Мені здається, ці хлопці на таке не погодяться. І в цьому – вся суть.

– Те, що ваша програма на радіо виходить українською мовою, – це ваша ідея?

– Скажу так: людям, які живуть тут, загалом не надто важливо, якою мовою ведеться ефір – головне, що ми розповідаємо. Але я є прихильником того, щоб програма звучала саме українською. В Ізраїлі офіційно проживає близько 600 тисяч вихідців з України. А скільки ще приїхало тимчасово, на заробітки? Я впевнений: ці люди хочуть почути пісні, які не звучать більше ні в одному ефірі на всьому Близькому Сході. І 99% слухачів – задоволені. Хоча, звісно, є й ті, хто, м’яко кажучи, не дуже любить Україну. Коли програма тільки з’явилася (а зараз їй уже шість років), я мав що почитати й послухати.

Але мені тоді сказав головний редактор Влад Зерницький (він родом із Маріуполя, наш, проукраїнський): "З’явився хтось токсичний? У бан, заблокував – і все". Пам’ятаю, було кілька жіночок, які телефонували: "А зачем вам эта программа?" Ну що тут скажеш? Я можу дві години пояснювати, навіщо вона, але, здається, їм не потрібні ці пояснення. Загалом програму сприймають добре. Коли беру участь у збірних концертах і мене запитують, як представити, кажу: "Ведучий Першого радіо". Хоча Ізраїль у цьому плані сильно відрізняється від України. Якби я в Україні стільки років вів популярну програму – мене б уже, мабуть, на вулиці "розривали". А тут – по цимбалах. Тут взагалі немає авторитетів (сміється). А якщо впізнають – то зразу чомусь починають питати про політику.

– Чи бували ви вдома з того часу, як виїхали?

– Ні, ще жодного разу не був. У мене є друг – дуже відомий артист в Україні. Ми з ним мало не щовечора зідзвонюємося. І він постійно каже: "От буде перемога – приїдеш, поїдемо на дачу, як колись, сядемо…" Я дуже цього хочу.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з телепродюсером Ігорем Кондратюком – про неочікуваний фінал конфлікту на мільйони з Козловським, кума-телезірку в РФ та листи від Марченко.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!