"Це були найдовші секунди мого життя". Тарас Тополя – про зруйновану квартиру, рішення судитися з Мар’яною Безуглою та спогади з війни

Лідер гурту АНТИТІЛА Тарас Тополя з початком повномасштабного російського вторгнення разом із колегами приєднався до лав 130-го батальйону ТрО, де служив парамедиком. Нині він залишається військовослужбовцем, а ще активно займається волонтерством. В шлюбі зі співачкою Оленою Тополею виховує трьох дітей.

У розмові з OBOZ.UA музикант зізнався, чому вирішив судитися з народною депутаткою Мариною Безуглою та які спогади з фронту не відпускають його досі. А ще розповів, що змінилося в його житті після того, як родинне житло постраждало від ракетного обстрілу, та які мрії має про великий концерт після перемоги України.

– Тарасе, минають останні дні літа. Ваші сини готові до школи?

– Місцями, думаю, що ще не зовсім (сміється). Зараз діти повернулися з першого у своєму житті походу. Ми організували для дітей наших загиблих побратимів зі 130-го батальйону мандрівку в гори. Там було 23 дитини різного віку. Їх навчали скаутингу, виживання та інших туристичних навичок. Разом із цими дітьми я відправив і Романа з Марком – щоб познайомилися, здружилися, отримали нові яскраві та важливі емоції. Чи важко було синам? А ми не знали – там не було зв’язку (сміється). Проте, якби була необхідність, із нами б обов’язково зв’язалися.

Хлопці повернулися, готуємо їх до школи. Сини залишаються у тих самих закладах, де навчалися. Маруся – у садочку. Наша квартира зараз у ремонті, і ми дуже сподіваємося, що до першого вересня вже буде придатною для життя. Робимо все можливе, щоб повернутися до розкладу, який мали до того дня, коли наш будинок постраждав від вибухової хвилі під час обстрілу. Убезпечуємо простір, щоб мати змогу ховатися від потенційних загроз – поставили броньовані вікна, протипожежні двері, наклеїли захисну плівку й робимо інші необхідні кроки. Ремонтуємо загальний коридор між опорними стінами. Сподіваємося, що двічі в одне місце не прилітає... Ну а що робити?

Ми думали про придбання будинку. Але, на жаль, у нашому районі не знайшлося такого, який би відповідав вимогам безпеки: з підвальним приміщенням і зручним розташуванням. Тож наразі продовжимо жити у квартирі. Переїзд за місто не розглядали, адже все наше життя підлаштоване під дітей у районі, де мешкаємо: їхні заняття, школу, спорт, музику. Уся логістика зосереджена тут. Сподіваюся, цього року хлопці стануть більш самостійними.

– Життя артистів – це ненормований робочий графік. Хто допомагає із дітьми?

– Мої батьки, батьки Олени, а також няня. Вона не перебуває з нами постійно, але приїжджає на кілька тижнів і живе в окремій кімнаті. Допомагає з побутом і вихованням дітей, бере на себе частину щоденних турбот.

– Як згадуєте ту ніч, коли російська ракета влучила в будинок поруч із вашим?

– У той час у квартирі була Олена, дякуючи Богу – разом із рідним братом та його сином. Нас із дітьми вдома не було. Коли вона зателефонувала, я більше спілкувався з Русланом, бо дружина перебувала у шоковому стані. Він допоміг швидко зібрати все необхідне – документи й інші речі, адже щомиті у квартирі могла спалахнути пожежа – поруч палало, декілька осередків займання виникли й у квартирі. Виніс усе на вулицю й підтримував Олену, поки не приїхали батьки та друзі. На деякий час вона перебралася до своїх батьків на Нивки, а згодом почала знову ночувати у квартирі – розбирала речі, сортувала, прибирала.

Поки не пройшла комісія, нічого ремонтувати не можна було. Після того, як усе оглянули й зафіксували, ми почали ремонт. Робимо все самі, не чекаючи виплат. Вони будуть, звісно, не покриють усіх витрат, але сама процедура бюрократична й тривала. А повертатися треба швидко, навчальний рік не чекає, тож відновлюємо житло самотужки. Що прикро, то це загальний стан будинку. Майже три місяці після прильоту нічого не відбувалося з відновленням фасаду. Попереду дощі та сніги, і якщо заведеться грибок або пліснява – буде непросто. Будинок навпроти, куди влучила балістична ракета, з моєї точки зору, не підлягає відновленню. І з ним також нічого не роблять. Його не зносять – просто стоїть. Мені цікаво: скільки часу місту потрібно, щоб почати? На жаль, спостерігаю, що це стосується не лише нашої ситуації, а багатьох інших будівель, постраждалих від російської балістики чи "шахедів". Там теж нічого не відбувається.

Мені чомусь думалося, що на четвертому році війни у чиновників уже має бути швидкий алгоритм дій у таких випадках. Я знаю, що є донорські кошти, що працює багато програм і мільярди виділяють з-за кордону на підтримку цивільної інфраструктури України та відновлення після руйнувань. Але поки цього не спостерігаю. Я не жаліюся – просто констатую факт.

– Цікаво, чи не виникало у вас бажання особисто поспілкуватися з Мар’яною Безуглою? (Після того, що сталося з житлом родини Тополі, народна депутатка опублікувала допис, у якому звинуватила його у "фейковій службі" в ЗСУ. У відповідь Тополя організував збір коштів на психіатричну допомогу для Безуглої. – Ред.)

– Ні, не було. А для чого?

– Чи змінилося ваше ставлення до неї після того, як вона повідомила, що має синдром Аспергера, який ускладнює розуміння емоцій інших людей?

– Що змінилося в моєму ставленні? Нещодавно – і я ділюся цим уперше – мій юрист подав позов для спростування наклепницької інформації про те, що я нібито фейково мобілізувався і не служив. Безугла нестиме за це відповідальність у суді.

Крім того, ми надіслали їй кілька офіційних листів щодо розподілу коштів, які збирали на її діагностику та потенційне лікування. Вона відповіла, що хоче витратити ці кошти на інші потреби. У відповідь ми пояснили, що це було б шахрайством з нашого боку, оскільки метою збору була саме її діагностика та лікування, а альтернативно – підтримка дітей загиблих побратимів зі 130-го батальйону. Оскільки вона відмовилась від обстеження та можливого курсу лікування, ми повідомили, що кошти будуть спрямовані саме на підтримку дітей загиблих, як це було заявлено при зборі.

– Перебуваючи на передовій, ви розповідали дружині, що там відбувається?

– Ні, не розповідав. Не те що боявся… Вважав, що їй не потрібно знати. Не лише їй – моя мама теж дуже переживала. Війна – це зовсім не романтика. Це кров, бруд, сльози, смерть, поранення, каліцтва, обстріли. Ми працювали в евакуації як парамедики, надаючи першу медичну допомогу безпосередньо на нулі. Евакуювали поранених від нульових позицій до стабілізаційних пунктів. Багато чого тоді сталося, декілька разів ми могли загинути.

Одна з картинок, яку завжди пам’ятатиму, – це черговий обстріл, коли снаряд потрапив у наш двір, де була евакуаційна точка. Снаряд розвалив усе довкола, а його шматок відтяв ногу одному з бійців. Нам потрібно було терміново його евакуйовувати, але наш "фольксваген" не заводився. Я чув, як чмихав стартер, і це були найдовші секунди мого життя. Деякі моменти навіть не хочу згадувати. Вони стосуються не нашого 130-го батальйону, а суміжних підрозділів. Були випадки, коли на позиціях хлопці ще не встигали вивантажитися, а їх уже накривали міни. І навіть не зайшовши на позицію, були загиблі та поранені. Це війна, на жаль.

– Ви підтримуєте зв’язок із кимось із тих людей, яких рятували?

– Так, підтримуємо. Дуже приємно, що під час інформаційних атак, які, на жаль, час від часу трапляються в інтернеті й соціальних мережах, ці люди дають про себе знати. І коли хтось на кшталт Безуглої починає розповідати, що АНТИТІЛА не воювали, то десятки живих свідків, яких ми евакуювали, наголошують, що це неправда. Таке дуже важливо, адже розумієш: це певною мірою братерство.

– Було важко відновлюватися?

– Думаю, що найбільше мені допомогло усвідомлення: у мене є заради кого жити. А ще – сама атмосфера рідного Києва, яка по-своєму лікує. І, звісно, родина. Яка, навіть якщо на відстані, все одно створює сильний емоційний зв’язок: кохана, діти, музиканти гурту, друзі – кожен робив свою справу й підтримував. Але я не можу сказати, що остаточно повернувся до мирного життя, бо в країні його зараз немає. Проте зміг повернутися до більш-менш звичного ритму.

– З початком повномасштабного вторгнення Олена разом із дітьми знайшла тимчасовий прихисток від війни у США. Повернувшись в Україну, в інтерв’ю нашому виданню зізналася, що часом перебування в Америці було для неї дуже непростим.

– Бо це не її рідний дім. Її дім – тут, у Києві. Ми вже 15 років разом: вона кохає мене, я – її. А стосунки на відстані – це завжди нелегко. Вона сумувала за мною, за нашою родиною разом. До того ж музика для неї вимушено була поставлена на паузу. Плюс життя у родичів – це все одно не вдома. Будь-яка невістка, яка мешкає в будинку свекрухи, стикається з нюансами – і позитивними, і негативними. Думаю, тут багато пояснювати не потрібно. І навіть якби це були рідні мама й тато – ситуація суттєво не змінилася б. Будь-якій дорослій самостійній людині непросто жити за чужими правилами.

– За 15 років разом ви вже притерлися одне до одного чи цей процес ще триває?

– Цей процес постійно динамічний, адже стосунки – це непроста річ. Їх потрібно будувати, над ними треба працювати. 15 років – багато це чи мало? Не знаю. Я нічого змінювати не планую, і сподіваюся, вона також. У нас троє дітей, яких ми разом народили, виховуємо, любимо.. Але, звісно, як у кожній родині, в нашій теж бувають і шторми, і штилі, і пристрасті, і з’ясування стосунків. Ми живі люди, як і всі.

– Ваші троє дітей – різні чи схожі за характерами?

– Різні. Марк більше схожий на мене, Роман – на Олену. У дітей різні не лише характери, а й навіть конституція тіла. Молодший – жилавий, не надто сентиментальний, хвацький. Рома – навпаки: дуже чутливий, гнучкий, пластичний. Виходячи з цього, використовуємо різні підходи у вихованні. Маруся – це зовсім інший вайб, трохи навіть мімічний. Вона народилася в серпні, тож справжня левиця. Така собі маленька "генеральша" – будь-кого може поставити на місце. Дуже розумна, кмітлива, талановита. Для мене вона – найкраща в усьому світі. Який я тато? Який є. Сподіваюся, що хороший, зрештою іншого тата у них немає. Намагаюся давати дітям любов у тому вигляді й розумінні, як сам її сприймаю.

У сім’ї ми з Оленою тримаємо певні рамки та обмеження – вони мають бути. У принципових речах ми суворі: якщо "ні" – то це "ні", якщо треба зробити – значить треба. Але якщо йдеться про ситуації, де треба подискутувати, слухаємо їхню точку зору, враховуємо бажання. Намагаємося з дітьми будувати рівноправні стосунки, бути друзями. Водночас вони мають пам’ятати, що ми – їхні батьки.

– Двоє творчих особистостей в одній сім’ї – це важко?

– Про творчість за кухонним столом ми з дружиною не говоримо. Ділимося планами, ставимо до відома, радимося – так, таке є. Але здебільшого вдома розмови йдуть про сімейні справи, про потреби дітей, про плани, пов’язані з родиною.

– Як згадуєте співпрацю з відомими акторами – Адою Роговцевою, Олексієм Горбуновим, Володимиром Зеленським?

– З Адою Роговцевою ми не працювали разом на знімальному майданчику. Ми написали саундтрек до короткометражного фільму "Собачий вальс", в якому вона грала. Кадри цієї картини стали основою нашого кліпу "А я відкрив тебе". З Олексієм Горбуновим працювалося дуже легко, хоча він людина з характером – дуже запальна особистість. Це добре видно в кліпі "Одинак". Ми досі підтримуємо стосунки, і він запрошує нас на свої концерти. З Володимиром Зеленським теж було легко. Ми знімали кліп на пісню "Лего", яка стала саундтреком до фільму "Я, ти, він, вона". Це було ще до походу Володимира Олександровича в політику. Для мене приємним здивуванням стало, що він, прибувши на майданчик, буквально за кілька хвилин включився в роботу: зрозумів, що і як потрібно виконувати, і втілив усе бездоганно. Одягнув мій костюм і точно повторив усе, що я робив у кадрі, – така була задумка сценаристів: перевтілення один в одного. Гонорар? Ні, він знімався безкоштовно. Це була взаємна співпраця у межах промоції фільму.

– Чи бачилися ви з того часу?

– Звісно, неодноразово. Найемоційніша зустріч була після бойового завдання на Харківщині: ми щойно здали чергування, і мені зателефонував друг – попросив під’їхати на одну точку, мовляв, треба про щось переговорити. Я був дуже стомлений, але приїхав, у повному екіпі. І виявилося, що саме там Володимир Олександрович проводив нараду з харківськими військовими. Ми привіталися, поспілкувалися – дуже щиро й емоційно. Це було літо 2022 року. Після того теж зустрічалися, адже я є речником Молодіжної ради при президентові України. Нещодавно бачилися на Молодіжному форумі до Дня молоді – вдалося трохи поспілкуватися. Водночас я ніколи цим не зловживав. Вважаю неправильним нав’язувати свої питання чи прохання тоді, коли вирішуються настільки доленосні для країни процеси.

– У контексті вбрання до відеоробіт згадалася історія, як ваша бабуся мріяла купити вам костюм "з відливом", як у Павла Зіброва…

– Для моєї бабусі, царство їй небесне, я став популярним тоді, коли пісні гурту АНТИТІЛА почали лунати по проводовому радіо. Пам’ятаєте таке? У неї воно постійно було увімкнене. Якось я приїхав, а вона каже: "О, то ти популярний!".

– Чи не шкодуєте, що оголосили продаж квитків на концерт у Ялті? Це була класна ідея, але час минає, дата виступу – під питанням.

– Усі квитки дійсні – концерт обов’язково відбудеться одного дня. Тим часом кошти працюють на користь. Частину спрямували до ГУР, і за них придбали речі, які надзвичайно важливі та допомагають ефективно виконувати військові завдання на Кримському напрямку.

На початку наступного року готуємо масштабний тур – концерти будуть і в Києві. Це буде унікальна програма – зі спеціально розробленими світловими рішеннями, новими музичними ідеями та презентаціями свіжих пісень. Паралельно працюємо над новим альбомом.

Не полишаю надії, що після перемоги та встановлення правильного миру до України приїдуть мої друзі – Боно, Ед Ширан, а можливо й гурт U2 у повному складі. У моїх мріях – великий концерт на НСК "Олімпійський" за їхньою участю. Вони обіцяли, що після війни обов’язково завітають до нас. Ми підтримуємо контакти. Нещодавно Ед Ширан записав вітання до Дня молоді. Я зателефонував, пояснив йому: зберуться молоді українці, які попри важкі обставини продовжують мріяти, рухатися вперед. І попросив записати мотиваційне відео для них. Він погодився, і його звернення показали під час форуму. Так само і Боно. Після ракетного прильоту в мій будинок він написав мені слова підтримки. Але я не люблю бути нав’язливим і звертаюся лише тоді, коли є привід.

Цікаво, що наші контакти не обмежуються лише співпрацею зі співаками. Нещодавно відбулася дуже крута ініціатива, спрямована на привернення уваги до дітей загиблих воїнів 130-го батальйону. Всесвітньо відомі барабанники виконали одну з наших пісень. До колаборації долучилися барабанник Елтона Джона, колишній учасник Priory of Brion, фіналіст UK Young Drummer of the Year 2024 та інші музиканти. Такі партнерства, такі колаборації зі світовими зірками допомагають привертати увагу до війни в Україні. Це дозволяє тримати нашу тему в центрі світового інформаційного простору. І я впевнений: навіть невеликими, а тим більше великими кроками, це наближає перемогу.

– Актор Данііл Мірешкін, який зараз перебуває на фронті, в інтерв’ю нашому виданню зазначив, що єдиний спосіб виграти війну – це створити свідоме суспільство. Лише так ми зможемо убезпечити себе від майбутніх загарбницьких воєн Росії. Вона відступить тільки тоді, коли зрозуміє: тут немає "ждунів", усі розмовляють українською та чітко ідентифікують себе як українці.

– Комунікація з тими самими "ждунами" – надзвичайно складна. Це підтверджую зі свого досвіду та спостережень. Мої спроби пояснити причини й суть війни здебільшого не мали результату: на будь-які факти одразу знаходилися "контраргументи". У вирі викривленої інформації та альтернативних трактувань подій людині складно скласти об’єктивну картину. Для цього потрібні аналітичні здібності й здатність відкинути емоції.

Єдине, у чому впевнений на сто відсотків, – це важливість мовного чинника. За моїми спостереженнями, ті, хто виховувався в україномовних родинах, набагато швидше усвідомлюють суть боротьби нашого народу за незалежність і війну за майбутнє, що триває як на полях бою, так і в медіа. На них менше впливає російська пропаганда. Хоча в мене є багато російськомовних друзів і знайомих, які зробили багато для перемоги.

Водночас існує категорія людей, які визнають агресію, але намагаються її виправдати – мовляв, Кремль був "вимушений". Як їх переконувати? Я вважаю, що озиратися назад немає сенсу. Треба дивитися вперед. Переконати старше покоління важко – у багатьох працюють радянські "коди" й установки. Тому наше завдання – виховувати молоде покоління в проукраїнському дусі, прищеплювати йому цінності незалежної держави. Треба дивитися вперед і працювати з молоддю, а не намагатися змінити тих, хто пів життя провів під впливом російського телевізора.

Також читайте інтерв’ю з музикантом гурту "ТНМК" Фаготом – про бійку в Києві з артистами з РФ, дружбу зі зрадницею Єгоровою та брата в Харкові, що сумує за СРСР.

А ще на OBOZ.UA інтерв’ю з репером Yarmak – про російську мову, службу в ЗСУ та кумира, якого зустрів на фронті.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!