"Що ж досі тримає нас разом? Кохання". Олена Тополя – про стосунки з чоловіком, життя зі свекрухою та політикиню, яка "кинула" з Євробаченням

Олена Тополя – відома співачка, авторка пісень. Представляла Україну на міжнародному пісенному конкурсі Євробачення в Осло. Заміжня за фронтменом гурту "Антитіла" Тарасом Тополею. Подружжя виховує трьох дітей. З початком вторгнення Олена разом із дітьми знайшла тимчасовий прихисток від війни у США, а Тарас Тополя з колегами по колективу став на захист країни – музиканти служили парамедиками на передовій. У серпні 2022 року їх демобілізували. У вересні 2023 року Олена повернулася з синами та дочкою в Україну.

Відео дня

В інтерв’ю OBOZ.UA співачка поділилася подробицями свого життя під час війни, розповіла про складну операцію, яку їй довелося пережити після народження доньки, а також зізналася, що переживає дуже непрості трансформації в особистому та професійному житті.

– Олено, ми з вами мали невелике інтерв’ю одразу після вашого повернення зі США. Згадую, ви просто сяяли від щастя, що вже вдома. Однак чи не виникало згодом сумнівів щодо доречності повернення в Україну з дітьми в розпал війни?

– За рік і вісім місяців я лише двічі приїжджала в Україну: одного разу на тиждень, а другий – всього на чотири дні. Але бачилися з чоловіком більше. І коли повернулася, відчула, що більше з дому нікуди не поїду. А якщо виникне така необхідність, то тільки разом із Тарасом. Сама з дітьми – в жодному разі. Хто б що мені не говорив, куди б мене не відправляв. Тим паче у мене закінчилася віза в Америку, мені не видали нову – і я дуже цьому рада (сміється).

Дозвіл на перебування в країні в мене був відкритий до 25 грудня минулого року. Я поїхала в посольство до Польщі, бо наше не працює. Всі документи заповнила ідеально, бо не вперше цим займаюся, мене щось запитували на співбесіді, я відповідала. Але, напевно, відчули з мого боку нуль ентузіазму з приводу цієї візи. І не дали її (сміється). Я її хотіла поновити не через те, що мала якісь конкретні плани, а так, на всякий випадок. Та й тому, що родичі наші там. Але, бачите, в посольстві не поставили дозвіл в мій паспорт. Варто сказати, що в мене ніколи такого не було. Уперше мені взагалі видали візу на 10 років.

– Це коли ви вирішили народжувати в США першого сина?

– Так, коли збиралася народжувати. Але це не моя ідея була – так захотів чоловік, а я дуже не хотіла туди їхати. Америка, чесно кажучи… Я нічого не маю проти тамтешніх людей, але, відверто зізнаюся: не люблю її. От чомусь у мене таке відчуття до двох країн – Росії і США. Ще з дитинства, і нічого з роками не міняється.

А щодо сумнівів стосовно повернення в Україну, у мене не було страху, коли везла дітей додому, бо я собі довіряю. Хоча, зізнаюся, були різні думки. Я їх називаю "чортенята". Але ці вагання, на мою думку, лише зменшують упевненість у собі, у своїй інтуїції, душі, енергії, в чомусь своєму божественному, яке тобі дано. І коли ти починаєш виявляти нерішучість і більше прислухатися до думок інших, до їхніх страхів, то кладеш початок втрати себе. Починаєш сприймати життя через призму інших людей. А я все ж таки схильна до того, що потрібно себе питати і свої відповіді чути.

– Як час вимушеного перебування за кордоном змінив вас?

– Думаю, всі ми дуже змінилися, я – не виняток. Інакше почала ставитися до будь-яких цінностей у житті, дорожити різними моментами. Вони стали більш глибокі, усвідомлені. Тарас теж дуже змінився. Якісь речі, які стали для мене більш важливими, для нього – навпаки. Чи можна з цим щось вдіяти? Я не можу впливати й не хочу.

Мої трансформації відбулися через певні ситуації в житті, які дозволили прийти до того, до чого прийшла. Але я не можу штучно створити це для іншої людини, бо воно так не працює. Поки сам не пройдеш якийсь аналіз, усвідомлення, якісь стани, які відкривають тобі інші відчуття, інші сприйняття. Поділитися цим, як досвідом, нереально. Вказувати, доводити, вчити – теж неможливо. Я ж не можу стерти якісь моменти з його пам'яті. І він не може цього зробити. Його щось вражало, щось зачепило настільки, що він ось так змінився. У тих, хто на фронті, у людей, які відчувають страх смерті на передовій, дуже багато всього відбувається в голові. Там стає важливим для кожного своє.

– А він вам розповідав про своє перебування на фронті чи беріг вас?

– Він не розповідав у подробицях. Чи були в мене думки бути в той час поряд? Не було таких ідей. У мене все ж таки троє маленьких дітей. Але якби я знала, що чоловік може мене підмінити з малими, могла теж піти служити. Я можу, правда, відчуваю, що зможу. Я не проходила під час великої війни військової підготовки, проте ще до вторгнення ходила на курси медичної підготовки. Бувала в тирі – наче непогано виходить стріляти.

– Що б ви порадили парам, які через війну переживають нині стосунки на відстані?

– Відверто кажучи, не знаю, що порадити. Єдине: максимально використовувати всі можливості бути разом. Усе, що тільки можливо. Коли ви біжите за якимось комфортом, безпекою, знайте, що можете втратити ціле майбутнє. І в чому цей комфорт? Щоб діти навчались, були нагодовані й жили зі зручностями? А якщо постаратися зробити разом цей комфорт? Може, не такий, але родина вкупі. А спокійне життя з басейном у дворі абсолютно не потрібне, якщо сім’я в розлуці. Яким дітям сподобається, коли їхня мама постійно сумна, а поруч немає тата, який міг би бути разом з ними. Таке нікому не до вподоби.

– Якими були ваші стосунки з мамою Тараса?

– Ну, ми дуже різні люди – в цінностях, у поняттях. Тому було досить складно в якихось моментах, а в інших — навпаки просто. Але це зрозуміло, я доросла жінка, і кожному важко жити за чужими правилами. Але, на жаль, зараз подібно складається життя чималої частини українців – доводиться пристосовуватися до обставин. Але якщо є бодай хоч якась можливість опиратися на власні сили – обирайте все-таки цей варіант. Я вдячна мамі Тараса та її чоловіку Алексу за все, що для нас зробили. А це дуже-дуже багато всього.

– Олено, роздивляючись фото ваших дітей у соцмережах, неможливо не помітити, що найстарший син – ваша маленька копія. Як так вийшло?

– Не знаю, може, тому, що я його дуже хотіла. О, якраз Ромашка зайшов у кімнату. Він у нас науковець. Я дуже люблю з ним розмовляти про природу, про все живе – клітинки, молекули. Він щось постійно вивчає – прапори різних країн, Марс, гори. Я теж цікавлюся різними планетами, природою, тому нам дуже добре вдвох, розмови виходять такими органічними.

А Марко – це хлопчик, про яких кажуть "шило в попі". Ця дитина не може і хвилини всидіти на місці. Дуже активний! Концентрує увагу максимум на 30 секунд, далі її зловити дуже складно, бо вона перетікає з однієї теми на іншу. Ну в принципі, в ньому теж якісь мої риси є, тому що я приходила завжди на урок у школі, щось трішки слухала, а через хвилину уже писала вірш (сміється). А ще через 30 секунд у мене в голові вже народжується якась мелодія. А тим часом ішов урок. І вчитель не витримував: "Кучер, що я щойно сказав?" (сміється).

А Марійка? Вона у нас генерал-полковник. Дуже енергійна жінка! І покомандувати, і помалювати, і потанцювати – часто все разом. Зізнаюся, коли дізналася, що стану мамою дівчинки, мені було дещо страшно. Думаю, з хлопчиками-то знаю все, а тепер буде все інакше. Проте з Марійкою було навіть легше, ніж із синами. І цікаво дуже – вона любить суконьки, паєтки, камінчики, до косметики вже моєї підбирається.

– В юності ви думали, що будете мамою трьох дітей?

– Ні, я взагалі про дітей не думала. Ба більше, навіть мала переконання, що заміж ніколи не вийду, вважала, що мені це не потрібно. Навіщо? Я сама собі господиня – і це подобалося. Я не збиралася під вінець, от чесно. Але не шкодую, що все вийшло інакше. Чи хочемо ми четверту дитину? Я не думаю про це, тому що під час вагітності Марійкою у мене повністю розійшлися на животі м'язи. Мусила робити операцію, поставити спеціальну сітку. Я не можу фізично більше народжувати. Можливо, і є якісь варіанти, але це буде дуже небезпечно – і для мене, і для дитини.

– В інтерв’ю нашому виданню хореографиня Олена Шоптенко теж зізнавалася, що "заробила" діастаз м’язів живота, бо через три тижні після пологів погодилася працювати у новому проєкті.

– Я так само дуже завантажила себе. Крім того, будучи вагітною Марійкою, мала дуже великий живіт. І навіть при найменшому навантаженні все починало боліти, нити. А потім не могла нормально поїсти. Ніби перехопила трішки, а таке враження, що з'їла слона – так випирав живіт. Органи розташовувалися не під м'язами, а під шкірою. Розуміла, що далі так не може бути, тому було ухвалено рішення про операцію. Сітка тримається, все добре. Єдине, що я не побереглася після втручання – одразу і за кермо, і в далекі поїздки, і тренування спортом розпочала – не змогла сидіти на місці. І отримала через це досить широкий шрам на животі. Думаю тепер про татуювання або шліфування.

– Зізнаюся вам: коли ви повернулися з дітьми зі США й почали з’являтися на публічних заходах, ми вас не впізнавали. У своїх інтерв’ю ви казали, що важили трохи більше ніж 40 кілограмів.

– Це все через стрес. Я намагалася їсти побільше, але все згорало. Це почалося ще в Америці, продовжилося тут. Із часом усе владналося – зараз я важу 50 кілограмів. Це моя стандартна вага, мені в ній комфортно.

– Якось я брала інтерв'ю у Тараса Тополі. Він зізнався, що в день нашої розмови взяв вихідний і доглядає за маленькими синами, бо ви поїхали з виступом в інше місто. З трьома дітьми можете його залишити?

– Таке буває, звісно, але ненадовго (сміється). Зазвичай приїздить допомогти або моя мама, або наша няня. Але зараз вона на якийсь час поїхала зі своїми дітьми за кордон, і ми дуже чекаємо на повернення. Тому поки допомагає мама. А також тато Тараса – водить хлопців на додаткові заняття. Всі інші побутові справи – переважно на мені. Єдине, що я роблю не так часто, – це мию вікна. По-перше, це довго. По-друге, потрібно дочекатися певної погоди, щоб усе не швидко висохло. І плюс у нас п'ятий поверх, не завжди можеш встежити за дітьми. Вони граються, штовхаються, за ноги хапають (сміється). Ну Марія так точно – їй завжди весело. Чи може допомогти Тарас? Та ні. І не через брак часу. Просто він ніколи цього не робив.

Є моменти, про які я прошу, на яких наголошую, акцентую, тому що він подає приклад хлопцям, але це не історії з вікнами (усміхається). Є речі, які так і не змінились, на жаль, а інші навпаки – дуже. Але ж немає людей, які залишаються одними й тими самими протягом життя. Коли ти вибираєш пару, маєш розуміти, що завтра твій обранець може бути іншим. Ми якось домовилися: розповідати все одне одному відверто. І це дуже допомагає. Мені цікава, наприклад, думка Тараса з приводу якихось моїх вчинків, йому, напевно, теж важлива моя думка.

Знаєте, ми за характерами дуже різні. Особливо багато чого змінилося в той час, коли я жила з дітьми за кордоном, а він – тут. Що ж тоді досі тримає нас із чоловіком разом? Кохання. Спільні цілі, мрії, бажання. Ну і те, що ми вкладаємося у наші стосунки, а це свідчить про бажання бути разом.

– Можна сказати, що Тарас – найближчий ваш друг?

– Можна і так сказати, але в кожного найближчий друг – це він сам. Є речі, про які я не можу нікому взагалі розповісти. Дружба може існувати між людьми, напевно, тільки рідними – в сім'ї, родині. Або між тими людьми, які прожили однакові долі. І вони розуміють одне одного глибоко, без слів. У мене є така подруга, однак вона ще до війни переїхала в іншу країну, знайшла там кохання. Спілкування перервалося, але це не означає, що вона зникла з мого серця.

– На початку великої війни наш шоубізнес дуже змінився – про це розповідали й самі артисти: зникло оте пафосне – перший ешелон артистів, другий. Однак нині, здається, багато чого повертається.

– Чесно, мені все одно. Я ні з ким ніколи не конкурувала. Мене постійно продюсери намагалися поставити на якусь доріжку разом із кимось. І слава Богу, в мене більше немає продюсерів (усміхається). Я закінчую з попсовою музикою, тепер буде поп-рок, про який давно мріяла.

– Як ви згадуєте початок кар'єри, коли починали беквокалісткою? Ви товаришуєте з кимось із тих артистів, з якими ви працювали в той час?

– От мені цікаво: чому в усіх складається враження, що я була беквокалісткою? Я починала з того, що писала пісні для інших. Була авторкою та композиторкою. І співала беквокали, тому що працювала в студії – робила вокальні аранжування. Я ніколи на сцені нікому беків не виконувала. Я самодостатня вокалістка, причому гарна.

– Ваші пісні є в репертуарі Наталі Могилевської, Насті Каменських, Потапа та інших відомих виконавців. Як ви ставитеся до того, що Потап усе частіше опиняється у вихорі скандалів?

– Я не знаю, що відбувається з ним. І не цікавлюся, тому що кожен обирає свій шлях. Сили, совість чи безсовісність щось говорити чи робити. Я не вправі оцінювати інших людей, бо я – не вони. Вони дорослі, які мають в оточенні таких самих дорослих особистостей – їхніх близьких, які можуть вправити мозок, якщо треба. А як не можуть, то вибачте, але у мене є моє життя, я виключно ним хочу займатися.

– Як живе зараз ваше рідне Запоріжжя?

– Мої батьки ще з 2019 року живуть у Києві. Продали будинок у Запоріжжі та купили тут житло. Але, чесно кажучи, дуже хочуть повернутися додому. Їм некомфортно в Києві, не подобається. Хочеться туди, де народилися, де твоя душа, твоя земля – де тобі було класно. І це нормально, але як складеться – час покаже. Ми маємо в тій стороні родичів, які мешкають на території, що нині окупована. Мама тримає з ними зв'язок. Можливості виїхати вони не мають – просто це вже пізно робити. Ситуація складна, доводиться працювати на окупантів, щоби вижити. Але те, що я знаю з розмов, українська мова там досі жива. Всі дуже втомилися, але чекають звільнення.

– Ви одна зі співачок, хто представляв Україну на Євробаченні. Якби випала нагода, наважилися б ще раз спробувати свої сили в конкурсі?

– Я не поїхала би просто через те, що в мене немає стільки грошей. У моєму випадку участь у Євробаченні коштувала 450 тисяч доларів. Ми мали публічну обіцянку від Ганни Герман (на той час заступниця голови Адміністрації президента. – Ред.) повернути всі витрати. Але коли я приїхала з конкурсу, вона мені подарувала картину, роздруковану на принтері, сказала "дякую" і попрощалася. Ми розплачувалися з боргами декілька років поспіль, і майже половину нам пробачили. Скажімо так, заплющили очі. Це була велика компанія, вони змогли це собі дозволити.

– Якби став вибір – ваша кар'єра чи Тараса, ви могли б поступитися?

– З моменту народження нашої першої дитини минуло 12 років. І я постійно випадаю з поля своєї професійної діяльності, тому що мама. Замість того, щоб робити пісні, їздити по студіях, концертах, давати тури, займалася дітьми. Я нормально вклалася – по часу, за своїми зусиллями в дітей. А тепер буду займатися своєю кар'єрою. І мені здається, що якраз прийшов для цього час. Все йде дуже органічно. Я відчуваю сили, бачу ціль – це головне.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв'ю зі співачкою Тонею Матвієнко – про сексуальні домагання, злість на чоловіка та сни про маму.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!