Скільки коштує привезти в Україну світову зірку, як зривалися візити Скарлетт Йоганссон до Одеси та що витворяли росіяни. Інтерв'ю з Анною Мачух

Анна Мачух – генеральна директорка Одеського міжнародного кінофестивалю та виконавча директорка національної кінопремії "Золота Дзиґа", українського аналога "Оскара". Вона знає українське кіно зсередини і, мабуть, ще краще – його закулісся.

В інтерв’ю OBOZ.UA Анна Мачух відверто розповіла про те, що зазвичай залишається за лаштунками кінофестивалю: як поводилися російські зірки, коли приїздили на ОМКФ, чому Скарлетт Йоганссон кілька років поспіль підтверджувала свій приїзд, але так і не дісталася Одеси, і скільки насправді може коштувати привезти світову знаменитість в Україну. А також пояснила, чому одні українські фільми збирали зали, а інші залишалися непоміченими, та назвала акторів, за якими, на її думку, майбутнє українського кіно.

– Анно, в команді Одеського кінофестивалю ви від самого початку. Передивилася, яких світових гостей вам доводилося приймати, – і це просто сузір’я найгучніших зірок: Катрін Деньов, Джон Малкович, Кілліан Мерфі, Даррен Аронофскі, Майк Лі, Пітер Ґріневей, Клаудія Кардінале, Джеральдін Чаплін, Рутгер Гауер, Роджер Корман. Скажіть, хто з них був найскладнішим гостем? Кого ви згадуєте з думкою: "Як же важко було його запросити, прийняти, організувати все – і ще й людина з характером"?

– Ну, звісно, усі творчі люди мають непростий характер. Але найскладнішими були росіяни, яких ми возили до 2013 року. Їх тоді було багато на фестивалі. А після початку війни, у 2014 році, перестали їх запрошувати. А до цього вони були всюди, і ми їх приймали – і Михалкова, і всю цю братію. Я тоді не займалася гостями – відповідала за маркетинг, – але все одно часто з ними перетиналася. І можу сказати, що вони дуже сильно відрізнялися від інших артистів.

– А що це могло бути?

– Ну, наприклад, один із таких гостей нам сказав: "Я хочу борщ із такого-то ресторану. Але я не хочу сидіти в цьому ресторані, мені там не подобається. Візьміть мені каструлю борщу, а їсти буду його в іншому". І нам доводилося домовлятися з рестораном: ми купуємо у вас борщ, але забираємо його й веземо в інший заклад. І справді їхали туди з цією каструлею. Були й інші ситуації: дуже багато алкоголю, неадекватна поведінка, відмови приходити на заходи, на які заздалегідь підписувалися. Хтось міг просто зникнути, хтось сварився, матюкався, ображав наших волонтерів чи власних координаторів. Не всі, звісно, поводилися так, але таких ситуацій, на жаль, було багато.

Що стосується голлівудських і європейських акторів, там теж часом траплялися історії. Пам’ятаю одну гостю, яка приїхала й забула шампунь, одяг і взуття, які їй були потрібні. Ми пропонували купити аналоги в Україні, але їй не підходило. У результаті довелося просити літаком передати шампунь, яким вона користується. Але, звісно, прекрасних прикладів було значно більше. Наприклад, Кілліан Мерфі.

Я досі згадую його як одного з найприємніших гостей, які приїжджали до Одеси. Більш відповідального і приємного у спілкуванні гостя не пам’ятаю. Вже після повномасштабного вторгнення до нас приїжджав ще один великий кінематографіст – Майк Фіґґіс. Теж ні грама зірковості. І це якраз показує різницю: у цивілізованому світі, в Європі, в Америці навіть те, що ти зірка, це не означає, що маєш поводитися якось інакше, ніж інші. А ось ця східна історія – я говорю саме про Росію, про ту її частину, – коли людина трохи засвітилася, стала впізнаваною, і все: поведінка одразу змінюється. З’являються зверхність, неповага до інших.

– Розкажіть про зірок, яких ви дуже хотіли запросити, з якими навіть були перемовини, але не вдалося.

– Кілька років поспіль до нас мала приїхати Скарлетт Йоганссон. Щороку ми її запрошували, вона підтверджувала, а потім не приїжджала – то зйомки, то якісь інші обставини. Взагалі з великими зірками найскладніше. Щойно вони підписують контракт на чергові зйомки, фактично стають залежними від його умов. Актор у цей період не може кудись поїхати або взяти участь у певному заході. Я пам’ятаю, як кілька років поспіль наша програмна служба переписувалася зі Скарлетт: "Їду, їду". А потім: "Підписала контракт". І все переносилося.

І сьогодні до цих складнощів додалося ще й питання безпеки. До початку війни було трохи простіше. Тоді на фестиваль приїжджало більше відомих артистів. Після початку повномасштабного вторгнення з затребуваними акторами стало значно складніше. Привезти їх на фестиваль практично неможливо. І в нас цього року була схожа історія. Ми запросили одного відомого голлівудського актора. Він дуже хотів приїхати. Ми навіть розглядали варіант, що він не приїде безпосередньо на фестиваль, а раніше, у липні, і ми проведемо пресконференцію від фестивалю – анонсуємо програму, і таким чином він усе-таки побуває в Україні. А потім він підписав контракт на зйомки у великому проєкті. І в контракті прямо зазначено, що він не може відвідувати території країн, які вважаються небезпечними. Наскільки я знаю, у багатьох акторів у контрактах є подібні обмеження – десь забороняють, десь просто не рекомендують.

– Цікаво, запросити дуже відомого артиста – це дорого?

– Гонорари ми платили лише кілька разів. І переважно тим акторам, які вже не знімаються, завершили кар’єру. Не всі за роки роботи заробили мільйони, змогли створити навколо свого імені якийсь бізнес. Якщо людина вже не працює в кіно, їй усе одно потрібно за щось жити. Тому, звісно, вони можуть просити гонорар. Суми називалися різні – від 5 тисяч до 200 тисяч євро. Ми, звичайно, 200 тисяч ніколи не платили – для нас це непідйомна сума.

Але все ж таки зазвичай не йде мова про гонорар. Ми запрошуємо гостей із конкретною професійною метою: вони презентують свої фільми, входять до складу журі, отримують нагороди за внесок у кінематограф, проводять майстер-класи. Тобто завжди є причина їхнього приїзду. Вони не просто їдуть розважати публіку – їм самим цікаво. Думаю, приблизно 90% наших гостей приїжджали без гонорарів. Але навіть так привезти зірку – це дорого. Ти маєш забезпечити переліт бізнес-класом, найкращий готель у місті, автомобіль. І зазвичай такі гості приїжджають не самі – із ними можуть бути ще три-чотири людини. Усіх їх також потрібно привезти, поселити. Тому все одно виходить велика сума. А якщо гість приїжджає на весь період фестивалю, витрати, відповідно, значно зростають. Тобто у них є побутовий райдер, і його потрібно виконувати.

– А що незвичайного бувало в райдерах?

– Якихось екстраординарних речей не було. Зазвичай це базові побутові потреби. Наприклад, купити сала – це традиційне прохання іноземних гостей, коли приїжджають в Україну. Більше з райдерами, мабуть, "граються" співаки, гурти, яких ми теж запрошуємо. Багато хто вигадує для себе якісь додаткові вимоги. Наприклад, артист може попросити рушники бузкового кольору, ще й конкретного бренду та з певним складом тканини. І тоді наша продюсерка, яка займається церемоніями, їздить по Києву й шукає саме те, що замовили.

Хоча, якщо чесно, я розумію, наскільки важливо заздалегідь повідомляти організаторам навіть про, здавалося б, дрібні побутові речі. Якось погодилася бути членкинею журі на одному невеликому українському фестивалі. Напередодні координаторка написала: "Ми плануємо обіди та вечері. Чи є у вас якісь алергії? Можливо, чогось не їсте?". Я відповіла: "Мені все підійде". І ось перший обід – і я розумію, що мені взагалі немає чого їсти. Бо я не їм баклажани, не переношу кінзу, а на той момент взагалі не їла мідії та хамон. А це все було в стравах. І фактично єдине, що могла їсти за тим обідом, – варена картопля.

– Вже третій рік Одеський міжнародний кінофестиваль проходить у Києві. Чи думали ви про те, щоб повернутися до Одеси?

– Ми думаємо про це щороку, але на сьогодні надто багато ризиків. І насамперед я не готова брати на себе відповідальність за безпеку наших міжнародних гостей в Одесі.

– А якщо відкинути практичні моменти – суто емоційно, душевно, де вам самій ближчий Одеський кінофестиваль: в Одесі чи в Києві?

– Ой, слухайте, це складне питання. Бо він же Одеський кінофестиваль, і його вайб – одеський. Він має бути біля моря. Мені дуже хочеться знову побачити його таким, яким був до повномасштабного вторгнення. Навіть у 2021 році, попри ковід, було це відчуття радості, неймовірного драйву. Але ми розуміємо, що якщо навіть відкинути питання безпеки, залишається інше – сама війна. Кінофестиваль в Одесі під час війни просто не може бути таким, яким його звикли бачити. Бо з чим асоціюється ОМКФ? Вечірки біля моря, покази до пізньої ночі, коли після фільмів можна зустрічати світанок. Потьомкінські сходи, Зелений театр. Величезна кількість людей, атмосфера руху. Зараз уявити, наприклад, показ на Потьомкінських сходах – ні, ми цього робити не будемо. Ми не будемо збирати дві з половиною тисячі людей в Оперному театрі. Не будемо робити стометрову червону доріжку, як це було раніше. І, звичайно, про вечірки взагалі не може йтися.

Якщо уявляти Одеський кінофестиваль сьогодні в Одесі, то це, найімовірніше, були б покази в кінотеатрах, церемонії – можливо, в Музичному театрі, як ми робили свого часу, у 2014-2015 роках, коли війна тільки почалася. А далі – о десятій вечора все завершується, люди повертаються до готелів, бо о дванадцятій комендантська година. І це вже зовсім інший фестиваль. Тому емоційно я, звичайно, за Одесу. І ми повернемося туди з часом.

– А що Київ привніс в Одеський кінофестиваль?

– Мабуть, змінилася наша аудиторія. В Одесі переважно це були люди 35+. А в Києві ми минулого року провели аналіз аудиторії – подивилися, хто приходить на фестиваль, які програми найбільше цікавлять. І виявилося, що багатьом нашим глядачам по 18 років. Для нас таке було неочікувано, і це дуже позитивний сигнал. Тому що ми всі, зрештою, заради цього й працюємо – щоб молодь бачила перспективу, розвивалася, цікавилася культурою.

– Чим ви особливо пишаєтеся з цьогорічної програмою? Є щось, про що можете сказати: "Ось це наша перлинка"?

– У нас цьогоріч понад 80 фільмів у програмі, тому виділити якийсь один складно. Усі люблю, подобаються всі програми, тому що кожна з них – це результат тривалої роботи. Ми ж готуємо фестиваль практично цілий рік. Щойно завершуємо один, одразу починаємо дивитися фільми для наступного, обговорювати, думати. Мені подобається те, що цього року робимо разом із рухом "Ветеранка". Зібрали окрему програму фільмів, присвячених ветеранському досвіду. Практично всі ці стрічки вже були представлені на фестивалях або виходили в прокат, але тут вони зібрані разом. Наприклад, "Куба і Аляска". Я взагалі не розумію, чому глядачі його так недооцінили. У прокаті він, на жаль, пройшов слабко. Тому дуже хочу, щоб щоб його все-таки додивилися ті, хто не бачив.

І ще я дуже рада, що цього року в нас набралася достатня кількість фільмів для повноцінного конкурсу авторського ігрового кіно. Торік ситуація була кризовою. Нині заявок значно більше, і ми змогли сформувати конкурс. Чесно кажучи, я майже заспокоїлася ще після державного пітчингу "Тисячовесна", коли побачила серед схвалених проєктів фільми Антоніо Лукіча, Павла Острікова. На найближчі кілька років у нас точно буде авторське кіно.

Якщо говорити про український кінопрокат загалом, то цьогоріч, за планами дистриб’юторів, у кінотеатрах має вийти 56 українських фільмів. Такої кількості ще не було ніколи. На початку року навіть точилася боротьба за дати релізів, адже коли кілька українських фільмів виходять одночасно, починають конкурувати між собою. Намагалися якось домовитися, але це складно, тому що кінотеатри ставлять фільми так, як вигідно їм, бо це бізнес. Але тут виникає інше питання: скільки з цих 56 фільмів є саме фестивальними? Ось таких, по суті, одиниці.

Цьогоріч у нашому конкурсі представлені чотири художні фільми. Перший – "За перемогу!" Валентина Васяновича. Думаю, про нього вже всі чули: фільм був у Торонто, його багато обговорювали. Після "Атлантиди", яка була антиутопією про війну і, по суті, передбачила те, що сталося в Україні, режисер показує, якою може бути Україна після війни. Другий – "Крила", режисерки з Португалії Ани Роші де Соузи. Це історія української дівчинки із синдромом Дауна, яка разом із родиною виїжджає до Португалії і намагається адаптуватися до нового життя. Історія заснована на реальних подіях.

Потім – "Мрія Кіри" Дениса Колеснікова. Історія про жінку, яка напередодні вторгнення збирається емігрувати й намагається зрозуміти, що їй робити далі і як жити. І четвертий фільм – "Соліст" Сергія Сторожева. Він взагалі не пов’язаний із війною. Тут історія актора, якого звільнили з театру. Йому немає за що жити, і раптом пропонують незвичайну роботу – зіграти пацієнта в психіатричній лікарні. Там дуже сильний акторський склад – Олександр Ярема, Ірина Мак, Марина Кошкіна, Олексій Тритенко та інші актори.

У нас справді багато цікавого і в гала-прем’єрах, і в спеціальних програмах. Цьогоріч ми, наприклад, робимо ретроспективу картин Сергія Буковського. Йому вручили "Золоту Дзиґу" за внесок у розвиток кіноіндустрії, але ми вирішили, що хочемо окремо показати його найкращі фільми.

А ще чекаю на одну з наших гала-прем’єр – "Санаторій Горького. Поєдинок". Його знімали в Польщі, з польськими акторами, і України там не так багато. Це історія часів Другої світової війни. У центрі – польський офіцер і його психологічний двобій із майором НКВС. Я бачила коментарі людей, які критикують картину за те, що він знятий за гроші Держкіно. Але я з цим не погоджуюся. Якщо ми можемо за українські гроші створювати фільми, які потім дивитимуться в Польщі та інших країнах і які розповідатимуть про злочини Радянського Союзу, це треба робити. Особливо зараз, коли у нас із поляками є проблеми. Якби це було кіно лише з українськими акторами, зняте в Україні, можливо, його б там просто не подивилися. А цей фільм подивляться.

– У контексті "Куби і Аляски" хочу запитати: чому сильні фільми провалюються в прокаті? Наприклад, так сталося і з картиною "БожеВільні". Чому глядач не йде на хороше кіно?

– Слухайте, тут насправді стільки чинників поєднується, що спрогнозувати успіх прокату практично неможливо. Прокат – це дуже складна історія. З "Кубою і Аляскою" я, наприклад, можу зрозуміти, чому так сталося. У фільму була досить хороша промокомапанія, але зараз в Україні люди важко йдуть на кіно про війну. Ми ж війну бачимо практично в прямому ефірі – за вікном, у новинах. І коли тобі пропонують ще йти в кінотеатр і дивитися на великому екрані історію про такі самі трагедії, це непросто. Хоча "Кубу і Аляску" я дивилася з величезним задоволенням. Там є моменти, де хочеться плакати, але водночас фільм залишається досить легким.

Проте документальне кіно про війну зараз – це складна історія для прокату. У Мстислава Чернова ситуація трохи інша – його фільми дивляться краще. Але тут величезну роль відіграє те, що він отримав "Оскар" за "20 днів у Маріуполі". Люди вже знають його ім’я і хочуть подивитися, що він зняв далі. З ігровим кіно про війну трохи простіше. Наприклад, на "Кіллхаус" люди пішли: це все-таки художня історія, там є дистанція від тієї реальності, яку бачимо щодня.

Що стосується "БожеВільних" – там, мені здається, не врахували багато чинників: по-перше, він став у прокаті між іншими українськими стрічками, що розпорошило увагу. По-друге, там було слабке промо, і чимало глядачів просто не дізналися про фільм. А це справді гарна картина. І це якраз те, що називається арт-мейнстримом – авторське кіно, яке водночас зрозуміле й цікаве широкому глядачеві. Такі фільми зараз багато хто боїться знімати, бо його часом непросто "продати" глядачеві. Сьогодні у світі переважно роблять комерційне попкорн-муві – коли ти приходиш, дивишся, відпочиваєш і виходиш із кінотеатру, вже майже забувши, що дивився. І це теж нормальне кіно, воно має бути. Воно потрібне, щоб перемкнутися.

Режисер Антоніо Лукіч колись влучно сказав: є фільми "відпочити", а є фільми "подумати". Умовно "Скажене весілля" – це фільм, щоб відпочити. Ти прийшов, посміявся і пішов далі. І не обов’язково пам’ятати його через п’ять років. А є кіно "на подумати", і воно теж буває різним. Є таке, після якого буквально доводиться ламати мозок, намагаючись зрозуміти, що режисер хотів сказати тією сценою, де десять хвилин їде потяг або просто коливається на вітрі листочок. А є арт-мейнстрим – і саме таке кіно ми намагаємося показувати на Одеському кінофестивалі. Особисто мені воно подобається найбільше. Це фільми, які можуть знімати Тарантіно, Вуді Аллен чи Скорсезе.

Але з арт-мейнстримом непросто працювати в прокаті. У ньому немає, як у попкорн-муві, тих гачків, які змушують глядача купити квиток. Зіркового імені, яке саме по собі працює як промо – Тараса Цимбалюка в головній ролі. Блогерів, яких зараз люблять запрошувати в кіно, бо в них теж мільйони підписників. З такими фільмами вийти до широкої аудиторії – складна робота. За останні роки це, по суті, вдалося лише "Ти – Космос". Це теж арт-мейнстрим, але тут дуже багато чинників зійшлися. По-перше, дуже потужна продюсерська команда – Анна і Володимир Яценки. По-друге, режисер Павло Остріков має багато друзів, які мають великі аудиторії в соцмережах. Мені постійно траплялося дуже багато згадок про "Ти – Космос", люди ділилися фільмом, говорили про нього ще до виходу. Плюс прекрасна робота Володимира Кравчука. Також вдало спрацював музичний супровід – зокрема, пісня "Voyage, voyage", яку активно використовували в промо. І дистриб’ютор постарався на славу.

– А якщо попросити вас назвати особисту трійку чи п’ятірку найяскравіших і найталановитіших українських акторів, хто першим спадає на думку?

– Ой, це дуже суб’єктивна історія, тому що кожному подобається своє. Але мені дуже імпонує Саша Рудинський – серед чоловіків я точно його назвала б. Хоча мені не дуже сподобалося, як він зіграв у "Тихій наві", при цьому була в захваті від роботи Насті Пустовіт у цьому серіалі. Вважаю її мегаталановитою акторкою. Марина Кошкіна – дуже класна і в театрі, і в кіно.

Звичайно, Ірма Вітовська – це топ-в-топ. Вона може зіграти абсолютно будь-яку роль. У неї немає якогось одного типажу. Є актори, яких ми звикли бачити в певному амплуа. Наприклад, Кошкіна більше драматична. А Ірма може зіграти і драму, і комедію, молоду жінку, стару бабусю – як у "Брамі". Вона абсолютно різнопланова. І таких акторів у нас, мені здається, небагато.

Ще дуже хочу подивитися, що буде далі з Володимиром Кравчуком після "Ти – Космос". Мені здається, у нього величезний акторський потенціал. І з жінок я б ще назвала Анастасію Карпенко. Мені дуже сподобалася її робота в "Як там Катя?" і "Перевізниці". От, мабуть, такий мій топ. Хоча в нас є дуже багато акторів, які яскраво вистрілили в одному фільмі, а потім якось поки не отримали можливості розкритися далі.

– А хто, на вашу думку, з українських акторів недооцінений? Тобто має великий талант, сильні роботи, але поки не став великою зіркою?

– Мені здається, це Роман Луцький. Йому просто потрібні зараз фільми, які дозволять повністю розкритися. У нього вже було кілька дуже сильних робіт, а потім якось зник. І мені здається, його потенціал значно більший, ніж те, що ми побачили. І, мабуть, Оксана Черкашина, в якої була дуже сильна робота в "Клондайку" – фільмі про знищення рейсу МН17 на Донбасі. Мені здається, вона теж поки недооцінена. Знаю, що зараз знялася в серіалі для Netflix у Польщі – дуже цікаво подивитися, що з цього вийшло. Думаю, що в Оксани значно більший потенціал, і вона цілком могла б стати великою зіркою українського кіно. І взагалі у нас є дуже багато цікавих акторів, тому не Цимбалюком єдиним (сміється).

– Кастинг-директорка Алла Самойленко з інтерв’ю нам припустила, що слава Тараса Цимбалюка може бути нетривалою. Мовляв, за популярністю має стояти сильна фільмографія, а якщо такого немає, то це своєрідна мильна бульбашка, яка рано чи пізно лусне.

– Насправді акторська слава за своєю природою завжди трохи мильна бульбашка. Це дуже тимчасова історія. Увійти в історію світового кінематографа можна хіба що як Мерилін Монро – через величезну кількість скандалів і гучну смерть. Тому ті, хто ганяється за славою, часто просто втрачають на цьому шляху багато важливого.

Щодо Цимбалюка – не знаю. Якщо він і далі працюватиме в такому кіно, в якому зараз знімається, і яке, треба сказати, затребуване, то його будуть запрошувати. Такі фільми можна досить швидко виробляти, на них можна заробляти, тому цей сегмент нікуди не зникне. А якщо він при цьому нормально працює з режисерами й продюсерами – а я чула, що він на майданчику дуже адекватний: приходить вчасно, не влаштовує скандалів, – то в нього все буде добре. Мені здається, Алла говорить трохи про інше. Вона має на увазі велич ролі, яка залишається в історії кінематографа. Але давайте чесно: кого ми сьогодні можемо згадати з тих акторів, які знімалися 30-40 років тому?

– Чомусь одразу згадалося ім’я Леоніда Бикова.

– А от для якоїсь частини людей Тарас Цимбалюк – а-ля Биков. І ми маємо це прийняти. Це просто зовсім інший тип контенту, інше сприйняття. Для них він – зірка. Якщо подивитися на ті самі голлівудські історії, там теж вистачає акторів, які знімалися, наприклад, в "Американському пирозі", а потім продовжували зніматися у схожих фільмах чи серіалах. І вони теж зірки. Тому я б сказала: Тарас Цимбалюк – це наша зірка "Американського пирога". Мені особисто не дуже подобається те, в чому він знімається. Я б не взяла його у свій фільм. Але маємо визнати: у нього дуже велика фанатська база, і у своїй ніші він справді хороший актор.

– Ще хотіла трохи запитати про премію "Золота Дзиґа", до якої ви теж маєте безпосередній стосунок як виконавча директорка. Чим Одеський кінофестиваль відрізняється від "Золотої Дзиґи", де теж роздають нагороди?

– Насправді вони відрізняються всім, тому що в них різні завдання. "Золота Дзиґа" – це, по суті, фінальна точка для фільму. Він уже пройшов фестивалі, вийшов у прокат, з’явився на платформах. І "Золота Дзиґа" – це момент, коли творці можуть відсвяткувати перемогу. Усі творчі люди мріють про "Оскар". А "Золота Дзиґа" – це наша українська кінопремія. А Одеський кінофестиваль має зовсім інше завдання – розвиток кіноіндустрії. Ми показуємо фільми, які ще ніде не демонструвалися. Для них фестиваль – це промо і, по суті, старт. Наприклад, минулого року на Одеському фестивалі відбулася українська прем’єра "Ти – Космос", а буквально за тиждень після цього розпочався прокат. І фільм уже виходив у прокат на хвилі фестивального показу, перемоги – вони отримали Гран-прі.

Це одна частина. Друга частина фестивалю – індустрія. У нас на Одеському фестивалі найбільша така програма серед українських кінофестивалів. Є багато різних подій, і цьогоріч у нас три воркшопи. Один із них проводить Катріель Шорі – відомий ізраїльський продюсер, який свого часу понад 20 років очолював Ізраїльський кінофонд. За свою кар’єру він спродюсував понад 150 фільмів і телепрограм, а за роки роботи у фонді підтримав понад 300 ізраїльських повнометражних фільмів. Його знає фактично вся міжнародна кіноіндустрія. Звертаються за порадами, він консультує продюсерів і режисерів на провідних міжнародних майданчиках. Це дуже професійна і, водночас, надзвичайно приємна людина.

А ще у нас буде воркшоп для акторів. Його проводять кастинг-директори. Один із них – Пьотр Бартушек, відомий польський кастинг-директор. Він уже двічі був в Україні. Цього року він запросив колегу – відомого італійського кастинг-директора Армандо Піццуті. Вони до останнього планували приїхати в Україну і провести воркшоп наживо. Але коли почалися чергові обстріли, Пьотр зателефонував, вибачився, сказав, що боїться і не приїде, буде працювати онлайн. І це теж показник того, наскільки складно зараз запрошувати міжнародних гостей.

І взагалі програма фестивалю дуже насичена. Для студентів, для професіоналів одночасно може проходити по чотири-п’ять, а іноді й шість подій у різних локаціях. Люди можуть обирати те, що їм цікаво, знаходити потрібні для себе лекції, воркшопи, зустрічі чи професійні події. Тому це абсолютно інша місія, ніж у "Золотої Дзиґи". Премія – це, по суті, один вечір святкування перемоги українського кіно – якщо не враховувати весь підготовчий період, голосування та організацію церемонії. Це така велика світська подія, яка підсумовує рік нашого кіно. А фестиваль – це дев’ять днів інтенсивної роботи для кіноіндустрії. І водночас дев’ять днів для глядачів, які можуть дивитися кіно в оригіналі, із субтитрами, чути справжні голоси акторів, а не озвучку. І, напевно, саме заради цього ми й продовжуємо робити фестиваль. Щоб кіно не зупинялося, щоб українські режисери й актори мали можливість розвиватися, а глядач – бачити нове кіно.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв'ю з народною артисткою Ларисою Руснак, голос якої знає вся країна: життя у Швейцарії, робота таксисткою та відмова від пропозиції заможного кавалера.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!