"Росію погубить ненависть, яку вона розпалює в собі". 5 цікавих фактів із життя Олеся Гончара, який не боявся йти проти влади СРСР

Український письменник, літературний критик, політик і громадський діяч Олесь Гончар за життя отримав низку нагород та премій від "совєтів", зокрема звання Героя Соціалістичної праці й Сталінську премію. Був членом ЦК КПУ й депутатом Верховної Ради СРСР 6-11-го скликань. Попри високий соціальний статус він не став "зручним" чи "поступливим" для радянської влади. Наприклад, не погоджувався писати величальні твори про її представників (серед яких Голова Ради Міністрів СРСР Микита Хрущов і генеральний секретар ЦК КПРС Леонід Брежнєв) та про Українську повстанську армію, за що отримував листи із погрозами. Він не хотів поповнювати численні лави підлабузників. "Правду ви мені все одно не дасте написати, а неправду – не хочу!", – сміливо заявляв письменник.

Ми в матеріалі OBOZ.UA вирішили з нагоди 106-річчя від дня народження Олеся Гончара розповісти про знакові події з його життя. Можливо, таким ви й не знали автора роману "Людина і зброя" та забороненого на 20 років "Собору".

1. Пережив Голодомор

У дитинстві, в 14 років, Олесь пізнав ціну життя. Він пережив Голодомор 1932-1933 років – геноцид української нації, скоєний керівництвом Радянського Союзу на чолі з диктатором СРСР Йосифом Сталіним. Тоді хлопчик мусив мовчати, як і більшість інших постраждалих. У 1936 році все ж зважився в повісті "Стокозове поле" вилити свою лють – розповісти правду. От тільки виникли проблеми з її оприлюдненням. Цензура дала на дозвіл на друк, але попередньо змінила текст до невпізнання...

Гончар вирішив більше не писати тексти, присвячені трагедії Голодомору. І це рішення можна зрозуміти. "Є речі, про які писати художні твори я не зміг би. Скажімо про голод 1933-го. Це вже не горе, а надгоре, надвідчай, це – антижиття. Щось ніби замогильне. Де вже ні крихти надії, жодного промінчика світла", – написав він згодом на сторінках свого щоденника.

2. Потайки вів щоденник і кілька разів ледь не загинув

У 1941 році Олесь Гончар із бібліотечної газети дізнався про початок Другої світової війни. Він недовго думаючи кинув навчання у Харківському університеті та в складі студентського добровольчого батальйону відправився на фронт. Тоді Голова Ради Міністрів СРСР Йосип Сталін видав особистий наказ, який забороняв солдатам, що перебувають на полі бою, вести щоденники. На порушників чекав військовий трибунал.

Гадаєте, Олесь чемно дотримувався цього правила? Ні. Його фронтові спогади увійшли в сюжет трилогії "Прапороносці". З 1942 по 1943 роки письменник перебував у німецькому полоні, де кілька разів думав, що там його життя й скінчиться. Пізніше повернувся на поле бою, й воював аж до перемоги!

За словами Олеся, іноді він виживав завдяки особливим чуттям, які допомагали вчасно уникати небезпеки. Наприклад, в один із днів снаряд розірвався на тому місці, де за пару секунд до того був письменник; в інший – кінь наступив на міну й лишився без ноги, а Олеся лише оглушило вибухом. Ще з вражаючих історій: якось снаряд влетів у приміщення літератора – і його захистила шафа, що вдало впала. Звісно, не обходилося й без тяжких поранень... Один з осколків лишився в нозі Олеся назавжди.

3. Захищав українських письменників

У 1966 році ЦК Компартії України сформував комісію, що мала засудити книгу письменника Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?". Гончар відмовився брати в цьому участь, про що повідомив у письмовому вигляді. Після хвилі арештів українських інтелігентів, він написав у щоденнику: "Сталінщина своїми жахіттями, державним садизмом перевершила все. Геноцид винищив найдіяльніші, найздібніші сили народу. За які ж гріхи нам випала така доля?".

Тоді ж Олесь заступився за інакодумців, що виступали проти тоталітарної системи. Йдеться про письменників Івана Дзюбу, Ліну Костенко, Івана Чендея, Григора Тютюнника, Василя Симоненка, Юрія Яновського та інших літераторів. Через це деякі компартійні діячі вимагали арешту благодійника. На щастя, цього не сталося. Чому? За словами першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста, світова й радянська громадськість негативно сприйняла б будь-які спроби тиску на "героя-фронтовика-письменника". До слова, книги Гончара на той час були перекладені багатьма мовами світу і входили до шкільної програми СРСР.

4. Отримав анонімну погрозу

Певний час Олесь Гончар відстоював інтереси інших шістдесятників, а невдовзі, після написання роману "Собор", довелося боронитися самому. У 1968 році у світ вийшов твір про знищення пам'ятників культури, забруднення навколишнього середовища і багато інших актуальних проблем...

Невдовзі після цього письменник святкував своє 50-річчя, яке "доброзичливці" перетворили на жах. Олесь як "подарунок" отримав анонімного листа із текстом "вам зараз нічого не залишається, крім як пустити кулю в лоб". Того ж дня на засіданні ЦК Компартії України присутні виступили з критикою "Собору". Чому? Бо сюжет не імпонував керівництву СРСР.

Отож, роман за "антирадянськість" був офіційно вилучений із бібліотек і на довгі 20 років виявився під забороною... Знову твір вдалося надрукувати навесні 1987 року в російському перекладі в московському часописі "Роман-газета". Цього ж року "Собор" вийшов в оригіналі у складі семитомного видання творів Олеся Гончара.

5. Підтримував студентську акцію спротиву "Революція на граніті"

2 жовтня 1990 року у Києві, на Площі Жовтневої революції (сучасна назва – Майдан Незалежності), зібралися українські студенти, зокрема й онука Олеся Гончара – Леся, та оголосили голодування. Активісти висунули політичні вимоги, серед яких: дострокове припинення повноваження Верховної Ради України та призначення нових виборів на багатопартійній основі восени 1991 року; відставка голови Ради Міністрів України Віталія Масола та недопущення підписання нового Союзного договору.

Тоді народні депутати цинічно насміхалися зі студентів-голодувальників. Олеся Гончара обурила ця реакція – і він висловив солідарність із протестувальниками: "Я відвідав табір, де голодують студенти. У цих змучених, виснажених, але стійких, здатних на самопожертву юнаках я впізнав нашу молодість... Їхні вимоги я вважаю цілком справедливими".

Гончар написав заяву про вихід із комуністичної партії, а у своєму щоденнику залишив актуальні й досі слова: "Росію погубить ненависть, яку вона розпалює в собі, – ненависть до України... Наші ж державці ні кують, ні мелють. Кретини в державних кріслах! Для чого ж вас ми обирали? Щоб товкли воду в ступі?"

1 грудня 1991 року на сесії Верховної Ради України Олесю Гончару випала честь проголосити результати волевиявлення українців жити у незалежній Україні. А 14 липня 1995 року українського альтруїста не стало.

Раніше OBOZ.UA писав про те, з ким український письменник Тарас Шевченко пізнав щире кохання, а з ким мав інтрижки чи дружнє спілкування.

Тільки перевірена інформація у нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!