Рік без Макса Неліпи. Рідні телеведучого – про життя після втрати, зустріч із Зеленським та несподівану правду щодо виплат

12 травня минає рік від дня загибелі Макса Неліпи – телеведучого, актора та військовослужбовця, який після початку повномасштабного вторгнення добровільно став на захист України. Напередодні роковин ми попросили рідних Макса Неліпи розповісти, як вони живуть після трагедії.

Колишня дружина Макс Неліпа Тома Неліпа, яка із дітьми виїхала до Ізраїлю, в інтерв’ю OBOZ.UA розповіла про непросту адаптацію в еміграції, службу сина в ізраїльській армії та життя після втрати Макса. Вона також згадала поїздку до Києва восени минулого року, коли їхня донька Марія отримувала з рук Володимира Зеленського посмертний орден батька. Тома зізнається: навіть через роки після розлучення досі не може остаточно відпустити Макса й часто повертається думками до спільного минулого.

Брат телеведучого Андрій Неліпа розповів про інший бік втрати. За його словами, після загибелі військового родина стикається не лише з горем, а й із виснажливою бюрократією: нескінченними документами, оформленнями та складнощами з програмами підтримки сімей загиблих захисників.

"Попри те, що тут теж війна, високі ціни й непрості умови життя, ми поступово адаптуємося, – розповідає Тома Неліпа про життя в Ізраїлі. – Дуже серйозно взялася за мову, бо тут це має величезне значення. Коли добре знаєш мову, у тебе вже є вибір – можеш знайти кращу роботу. Насправді моя нинішня зайнятість – це навіть трохи символічна історія. В Україні останні два роки перед великою війною я працювала в компанії "Брокард". Коли прийшла туди, мала займатися запуском нових брендів. Організовувала комунікацію з пресою, презентації, створювала навколо новинок певний ажіотаж. Потім почалася пандемія, компанія перебудувала процеси, і я перейшла в офісний менеджмент. Згодом мене підвищили, але почалося повномасштабне вторгнення, і я виїхала до Ізраїлю.

Мені завжди дуже подобалася сфера парфумерії. Уже тут я змінила кілька різних робіт, паралельно вчила мову. І в якийсь момент повернулася до косметичної галузі. Це не лише магазин парфумерії – тут величезний простір, де є буквально все: товари для дому, дитячі речі, різні побутові дрібниці. Та окремо – дуже великий відділ косметики та догляду. Я пройшла співбесіди, мовні тести, внутрішні екзамени – і мене взяли. Уже місяць працюю, і мені справді подобається. Це постійне спілкування з людьми, консультації, продажі, прийом товару. Робота жива, емоційна, де потрібно вміти відчувати клієнта й знаходити підхід. Я часто жартую, що був час, коли в Україні продавала артистів – займалася організацією публічних заходів, а тепер тут – косметику.

Наша донька Маша навчається у 10 класі, тут, в Ізраїлі, школа триває 12 років. Влітку їй виповниться 16. Підробляє після уроків – працює баристою неподалік від дому. Робить неймовірно смачну каву. Рік тому ми підписали контракт із модельним агентством. І це сталося буквально в ті дні, коли не стало Макса. Маша вагалася: "Може, не варто зараз…" Але я заспокоювала, казала, що тато точно радів би її успіхам, пишався би нею. Її взяли в агентство, уже були перші зйомки, будуть якісь нарахування. Вона дуже змінилася за цей час – виросла, красунька така стала, дуже самостійна. Але, звісно, сумує за татом. Останнім часом у нас навіть якась дивна закономірність: який би фільм ми не вмикали, там обов’язково з’являється тема родини – тата, мами, сімейних стосунків. І вона гостро на це реагує.

Сину Артему – зараз 21 рік. В Ізраїлі нещодавно збільшили термін служби в армії до трьох років, і два з половиною з них він уже відслужив. Були різні періоди, в один з таких понад два тижні не виходив на зв’язок. А новини тоді приходили дуже тривожні, страшні. Навіть не можу передати, що пережила за той час. Просто не спала, сиділа з телефоном у руках, чекала повідомлення. Нещодавно прийшла до знайомої, яка фарбує мені волосся, а вона: "Боже, Томо, ти вся сива". Я ще пожартувала: мовляв, вік, мені вже 45 буде влітку. А вона: "Ні, це не про вік. Ти реально посивіла".

Зараз у нього залишаються останні пів року служби, але цей період уже проходитиме в іншому форматі – більше як навчання. Спочатку він сміявся: "Мамо, у мене знову математика, дроби, ніби я повернувся в шостий клас в Україні". Але далі там уже серйозні речі – комп’ютери, програмування, спеціальна підготовка. Ми всі дуже хочемо вірити, що найстрашніше позаду. Хоча нам кажуть, що нинішнє затишшя – дуже умовне, і будь-якої миті все може загостритися знову.

Але я все одно тримаюся за надію. Це дуже важко. Особливо після того, що сталося з Максом. Після такої страшної втрати ти вже зовсім інакше реагуєш на будь-які новини про обстріли, загострення, загиблих. Кожне повідомлення пропускаєш через себе, і з кожним разом читати нестерпніше. Іноді ловлю себе на думці: ми ж виїжджали від війни, щоб урятувати дітей. А в результаті знову опинилися в реальності, де постійно тривога, напруга, очікування небезпеки. І коли це закінчиться – вже ніхто не береться сказати.

У нас поруч немає якогось спеціального укриття. Є синагога, де в підвалі можна сховатися під час тривоги, але ми ходили туди лише раз. Зазвичай залишаємося вдома. Натанія вважається більш-менш спокійним містом порівняно з Тель-Авівом чи Єрусалимом, де напруга відчувається сильніше. Але зараз це все умовно – долетіти може будь-куди. Ми живемо в старому районі, де квартири ще можна орендувати за відносно невеликі гроші. Тут усе таке просте. Поруч – кури, півні, інколи кози ходять. Часом у мене навіть виникає дивне відчуття, ніби не виїжджала з України. Тільки пальми нагадують, що це все-таки інша країна. У дворі в мене зараз росте соняшник. Щодня дивлюся на нього – а він уже більше двох метрів заввишки. І в цьому є щось символічне, наче маленький шматочок дому.

Востаннє ми з Машею приїжджали до Києва восени минулого року (тоді донька Макса Неліпи отримала посмертну нагороду батька – орден "За заслуги" III ступеня – від Президента України Володимира Зеленського. – Ред.), – продовжує Тома Неліпа. – Маші дуже хотілося поїхати. Для неї це було щось значно більше, ніж поїздка – це була можливість побути поруч з подіями, які пов’язані з татом. Коли Володимир Зеленський зайшов до зали, побачив мене, на секунду зупинився, виникла коротка пауза, а потім коротко кивнув. Маша повернулася здивовано: "Мамо, це тобі?" Ми знайомі з Володимиром Олександровичем давно, для мене це був теплий момент. У залі було багато людей – діячів культури, військових, родин загиблих. Хтось отримував нагороди особисто, хтось – за рідних. Атмосфера була непроста, але водночас світла. Усе пройшло гідно. Нам навіть не забороняли телефони – люди фотографували, знімали момент нагородження.

І я тоді подумала про одну річ: дуже хочу, щоб цей орден Маша передала братові, а він, коли завершить службу в армії, приїхав до Києва – до бабусі, на могилу до тата – і вже сам привіз цю нагороду. Мені здається, у цьому було б щось дуже правильне.

Знаєш, я досі не можу відійти від тієї поїздки, бо Київ – це дуже рідне. У перший же день, коли ми приїхали, зустрілися з мамою Макса й поїхали на кладовище. І мене тоді дуже вразило, як вона спілкувалася зі мною й Машею – ніби ми бачилися буквально вчора, а не після кількох років розлуки. Маша потім ще двічі до неї їздила, а я закрутилася у справах і більше так і не встигла, про що зараз шкодую. Вона подарувала Маші срібну каблучку... Але дуже сподіваюся, що ми ще приїдемо. Що ще буде можливість сісти поруч, поговорити – без поспіху.

Якось гуляли Майданом, пішли Хрещатиком, купили київську перепічку, за якою страшенно сумували. І вона здалася такою смачною – можливо, навіть не через смак, а через спогади й емоції, які в ній були. Я дивилася на людей навколо – і в якийсь момент подумала: "Боже, які ж у нас всі красиві". І якщо на хвилину забути, що в країні війна, здається, ніби життя знову стало таким, як колись. Але водночас ми були шоковані цінами. Вони вже практично такі самі, як в Ізраїлі. Тільки тут зовсім інший рівень зарплат.

Пам’ятаю, коли зайшла у київську квартиру, перше, що зробила, – набрала ванну з піною. В Ізраїлі в нас дуже маленький душ, а тут раптом – простір, свої стіни. Почала збирати речі Макса для його мами. У нас висіла дуже особлива фотографія – чорно-білий портрет, який багато років тому зробив наш друг, режисер Міша Крупієвський. Він сфотографував Макса о п’ятій ранку на риболовлі. Це фото висіло в кабінеті. Я приготувала його, ще деякі речі, заїхав родич і все забрав...

Іноді ловлю себе на думці, що досі не можу до кінця відпустити Макса. Хоча вже сім років минуло відтоді, як ми розійшлися, а я весь цей час сама. Навіть пробувала з кимось познайомитися, дати собі шанс на якесь нове життя. Пам’ятаю, сиджу в кафе з чоловіком, ми говоримо – і раптом усвідомлюю, що майже весь вечір розповідаю про Макса. У нас у Facebook залишилося багато спільних фотографій, і я часто їх переглядаю. Він мені сниться. Я багато згадую – бо в нас було справді цікаве життя.

Як мені зараз живеться? Я не можу сказати, що стовідсотково адаптувалася – це ще шлях. Тут часто кажуть, що перші п’ять років в еміграції – це час на адаптацію, пошук себе, прийняття країни й себе в ній. У мене багато знайомих, із якими ми разом навчалися чи працювали, і далеко не всі змогли витримати це життя. Комусь не підійшов ритм, комусь – ментальність, комусь – внутрішнє напруження. Тут люди живуть дуже емоційно, трохи хаотично, але водночас щиро. Ізраїль взагалі така країна: якщо ти до неї відкриваєшся, якщо ставишся з добром – вона тобі відповідає тим самим. Я зараз уже, мабуть, перейшла найважчий етап, коли почувалася розгубленою. Прокидаєшся о п’ятій ранку, йдеш на роботу. Засинаєш далеко за північ, майже не спиш, нормально не їси, бо у виснаженні. Перші роботи тут були важкими, але, напевно, так потрібно, щоб вчитися: розуміти людей, країну, правила. Тільки зараз у мене починає з’являтися відчуття, що земля під ногами потроху стає стабільною.

Часом дивлюся на своїх дітей – і розумію, через що їм довелося пройти. Особливо Артему. Це дуже важко. Армія змінила його. У них були виснажливі навчання – по 60 кілометрів пішки пустелею зі зброєю та рюкзаками по 50 кілограмів. Деякі хлопці не витримували... Він пережив дуже багато для своїх років. Але майже нічого не розповідає. Іноді лише каже: "Мамо, мине час – і я, можливо, зможу". Він узагалі не любить, коли багато про нього говорю.

У день річниці по загибелі Макса ми не зможемо особисто провідати його. Я домовилася з подругою, яка весь цей час дуже нас підтримує й допомагає, щоб купила квіти та ще дещо від дітей і поїхала на кладовище. Якщо в Артема вийде приїхати, то разом, якщо ні – то з Машею підемо до моєї мами. Вона теж мешкає тут, в Ізраїлі, кличе нас у гості, бо для неї те, що сталося з Максом, теж величезна травма. Ми нещодавно говорили телефоном, і вона констатувала: "Немає жодного дня, щоб ми його не згадували". У всіх досі є це відчуття несправедливості й болю через те, як усе сталося. Цього року Максу мало б виповнитися лише 50…

Коли ми поверталися назад до Ізраїлю, мама попросила привезти деякі ліки, які там складно знайти. І, звісно ж, сало – без нього ніяк. Я ще сперечалася, мовляв, як буду все це перевозити через кордон. На митниці звернули увагу на наші речі, почали перевіряти. А потім побачили прізвище, Машу – і раптом тепло: "Проїжджайте, легкої дороги". Прізвище Неліпа для багатьох людей досі багато означає. Ми дуже вдячні, що Макса пам’ятають.

"Як нам живеться? – перепитує брат Макса Неліпи, Андрій Неліпа. – Живемо без Макса. Я – без брата, мама – без молодшого сина. І, звісно, нічого хорошого в цьому немає. Мама в нас уже літня людина, їй 76 років, пережила два інфаркти, тому їй не можна нервувати. А тут – за п’ять років втратити спочатку чоловіка, який пішов у 2020 році, а тепер ще й сина… Це важкий удар. Але вона дуже сильна людина – із характером, я б навіть сказав, по-своєму героїчна. Але є речі, до яких неможливо звикнути. І я розумію, наскільки це все б’є по здоров’ю, по психіці.

І насправді ця сторона втрати майже не помітна для сторонніх. Люди бачать новини, співчуття, церемонії, але мало хто замислюється, що після цього починається довгий і виснажливий період – нескінченні папери, оформлення. І все це – паралельно з горем, яке нікуди не зникає. Таких родин сьогодні, на жаль, дуже багато. Просто в більшості випадків це відбувається у вузькому колі близьких. Але Макс був публічною людиною, відомою, тому уваги до нашої родини більше. Люди звертаються – хтось допомагає, хтось просто хоче поділитися спогадами про нього. Пишуть його друзі, побратими, люди, з якими колись перетинався.

У нас із ним було багато спільного. Наприклад, риболовля – це була наша велика пристрасть. Я очолюю Громаду Рибалок України, яку свого часу разом із братом розбудовували. Макс узагалі був людиною, яка постійно щось створювала, об’єднувала людей, сміливо бралася за нові проєкти. Набагато більше хотілося б, щоб ми просто, як раніше, їздили на риболовлю, зустрічалися, будували плани.

Я не можу сказати, що Макса забули. Навпаки – про нього постійно згадують. Час від часу виходять публікації, люди діляться історіями, спогадами. Але вже в процесі оформлення документів побачили і певні проблеми системи, з якими стикаються родини загиблих захисників. Ідеться не про злий умисел, а радше про недопрацьовану бюрократію. Люди думають, що 15 мільйонів автоматично отримують усі родини загиблих, але насправді це дуже затягнута процедура з великою кількістю перевірок і документів. І багато сімей, зокрема й наша, поки нічого не отримали. Існує дуже складний ланцюг рішень, де все залежить від документів, погоджень і численних перевірок. З боку ТЦК, військового керівництва, ритуальних служб – до нас не було негативного ставлення. Проблема в іншому – у самій системі. Вона побудована так складно й забюрократизовано, що фактично створює величезну кількість перепон.

У брата чудові діти. Не хочу глибоко занурюватися в особисті речі, але можу сказати одне: Макс завжди був дуже відповідальним батьком. Незалежно від обставин, постійно допомагав дітям, підтримував їх і знаходив можливість бути поруч. Син Артем дуже схожий на Макса – не лише зовні, а й характером. Дуже цілеспрямований і гідний хлопець. Підтримує зв’язок із нашою мамою, спілкується. Для неї це важливо. У день роковин ми поїдемо на кладовище. Пам’ятник ще в роботі, це не швидкий процес, але могила доглянута. Думаю, приїдуть побратими, друзі, знайомі – ті, хто захоче вшанувати Макса. Люди пам’ятають його. Це зворушує.

Раніше OBOZ.UA писав, що ексдружина загиблого Максима Неліпи розповіла, як жив артист останні роки: "Про це знали лише друзі".

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA і Viber. Не ведіться на фейки!