"Ми разом відсвяткували наше розлучення". Ексдружина загиблого Максима Неліпи – про розставання з ним, страшний діагноз і другий шанс стосункам

У середині травня стало відомо, що на війні загинув український актор і телеведучий Максим Неліпа. Йому було всього 48 років. У артиста залишилося двоє дітей – син Артем і дочка Маша. OBOZ.UA поспілкувався з колишньою дружиною воїна, яка відкрила невідомі сторінки життя Максима.

Відео дня

Тамара Неліпа розповіла нам в інтерв'ю про розлучення з чоловіком, яке публічно не афішували, розкрила подробиці його хвороби, про яку було відомо лише вузькому колу друзів, а також розказала про його життя в останні роки, коли Максим на якийсь час зник з публічного простору. Новина про те, що його не стало, застала рідних в Ізраїлі, де на початку повномасштабного вторгнення вони знайшли тимчасовий прихисток від війни.

"Ми виїхали на початку березня 2022 року, до цього весь час були в Києві, – розповідає Тома. – Живемо на високому поверсі, тому спускалися в укриття. А оскільки в нас два собаки і два коти, щоразу це було зробити непросто. Почали залишатися під час ракетних атак у коридорі квартири. А потім прилетіло недалеко від нас, було дуже страшно. І я прислухалася до умовлянь маминого брата, який живе в Ізраїлі вже майже 30 років. Він із 24 лютого телефонував практично щодня: "Будь ласка, бери дітей і приїжджай".

Синові Артему тоді було 17 років, він відмовився їхати, хотів іти в ЗСУ разом із татом, який там з перших днів. Як я відреагувала, дізнавшись, що Макс іде на війну? Плакала, як робила б кожна жінка на моєму місці. На той момент перебували вже третій рік розлучені (про що не особливо поширювалися публічно), але зберегли добрі стосунки. Казала Максику: "Де ти, а де автомат?". Не вкладалося все це в моїй голові, але він був міцний у своєму рішенні.

– Як ви дізналися, що Максим загинув?

– Синові написав двоюрідний брат. Ми з Машею були в іншому місті, нам зателефонував Тьома. Було шумно, я не розчула, перепитала голосно: "Хто помер?" Донька на мене дивиться, а я кричу: "Машо, ні!" Вона все зрозуміла: "Тато?" Далі було дуже важко, я її ледве заспокоїла... Зараз дуже багато хто мене запитує, чому нас не було на похороні в Києві. Відповім: це неймовірна травма і для мене, і для Маші. Вона приїхала в Ізраїль із заїканням через обстріли, ми дуже довго боролися з цим. І я не знаю, як би її психіка відреагувала на підвищену публічну увагу під час прощання. Але, треба сказати, вберегти все одно не виходить: діти все читають, чують. Ми для себе вирішили в сім'ї, що син поїде, щойно в нього вийде (наразі він служить в армії Ізраїлю), а ми з донькою – найближчим часом. Приїдемо тихенько, без зайвих очей попрощаємося.

Але деякі люди настільки зло нас обговорюють, коментарі дуже несправедливі... А інші люди, які теж не знайомі з нами, роблять, навпаки, благородні вчинки. Наприклад, головний рабин України свого часу служив у тому ж підрозділі, де зараз перебуває наш Артем. Він сам зв'язався з Тьомою, запитав, чим може допомогти. До того моменту планувалося, що Макса кремують і підзахоронять прах до могили, де поховані його родичі, на Байковому кладовищі. Рабин пообіцяв поговорити з Віталієм Кличком – і для Макса виділили окреме місце. Допомогли із самою процесією, привезли святу землю з Єрусалима, а також взяли трохи землі з Києва для передачі Артему – є такий обряд.

Син служить в одному з бойових підрозділів Ізраїлю. Причому він сам захотів, ні з ким не радився, сказав, що це його рішення. Ми з ним нещодавно згадували, що коли був маленьким, грав увесь час у комп'ютерну гру Counter-Strike, а я сварила. Мовляв, не треба псувати зір, іди з пацанами у двір. Так от він тепер каже: "Мам, я себе все дитинство готував, відчуваючи, що щось таке буде в моєму житті".

– Томо, не можу не запитати: чому ви розлучилися з чоловіком?

– Ми з Максом не раз жартували з цього приводу: "Чому посварилися, пам'ятаєш? Ні? І я ні! Але ти все одно вибач". Але якщо підсумувати зараз, коли минуло вже стільки років, мені здається, що в той час просто багато чого наклалося. Був момент, коли його дуже підкосила смерть Марини Поплавської. Останні півтора року, коли працювали в "Дизель шоу", ми з нею дуже подружилися. Коли їхали на гастролі, Макс сідав поруч в автобусі, вона казала: "Максику, давай, розповідай".

Макса дуже вибила з колії ця втрата. А потрібно було продовжувати працювати – писати жарти для "Дизель шоу". Він же багато чого там ще робив – складав пісні, підводки, брав участь у номерах, вів виступи. А коли приходив додому, казав: "Я не можу жартувати, хочу плакати". Потім почалася криза середнього віку: "Чого я домігся у свої роки?" Крім цього, у нас були кредити, деякі питання з квартирою. Загалом, усе з усіх боків. У якийсь момент він поїхав на базу відпочинку під Києвом, сказав: поживу на природі. Запитав: "Ти зі мною?" "Не можу, – відповіла. – Тьомі – 15, Маші – дев'ять". І він оселився там сам. Багато друзів їздили, просили повернутися. Він: "Я втомився. Буду тут писати, рибалити".

Схожа криза була після його хвороби. Максу тоді ставили страшний діагноз – це історія, про яку знають лише наші друзі. Ми дуже вдячні родині Володимира Гройсмана – його дружина допомогла з лікуванням в Ізраїлі. На той час в Україні перепробували всіх лікарів, напевно, років зо два тривала боротьба. Максу нанесли на зйомках дуже неякісний грим – і почалися проблеми зі шкірою обличчя. Це можна помітити, якщо придивитися, на його публічних фотографіях того часу. Завдяки ізраїльським лікарям ми дізналися, що тієї страшної хвороби, яку намагалися "лікувати" в Києві та взяти великі гроші, немає.

Його поставили на ноги, але слідом прийшли душевні сумніви. Казав, що нікому не потрібен, роботи – такої, на яку він заслуговував, немає. Але ми пережили разом той період. З'явилося "Дизель шоу", інші проєкти – ми написали чотири серії для "Одного разу під Полтавою". Пробували створювати щось своє. У нас уже був досвід: ще коли Володимир Зеленський керував телеканалом "Інтер", створили крутезний проєкт "Звідки руки" про наших сучасних винахідників. Щоправда, телешоу не зайшло, а ми вклали туди немаленьку суму своїх коштів – Максу дуже хотілося щось таке робити. Він дуже творча людина – весь час шукав себе і віддавався роботі сповна. Згадайте лише "Танці з зірками". Людина, яка ніколи в житті не танцювала, за короткий час стільки всього видавала на танцполі.

– Після розлучення вам вдалося зберегти хороші стосунки. Чия заслуга?

– Мої батьки розлучилися, коли мені було років десять, як нашій Маші, коли це сталося з нами. І мені дуже хотілося, щоб тато залишався в її житті, тому що для дівчинки це дуже важливо. Із сином те ж саме. Ми збиралися разом – частіше Макс прибігав до нас по п'ятницях. Готували вечері, дивилися з дітьми фільми. І вже коли почалася велика війна, він теж був у нас, ми провели разом вечір. І дуже тепло попрощалися, коли востаннє бачилися. А коли вирішили їхати, запитала щодо довіреності на Машу, він сказав: "Без питань". Єдине, не знайшов нотаріуса, написав заяву, що не проти, щоб вона виїхала, від руки.

– Томо, а були думки дати шлюбу другий шанс?

– Знаєте, ми були такою сімейною парою, що ніхто й ніколи не міг припустити, що не будемо разом. На весільних фотографіях навіть так схожі, що жартували: брат і сестра. Якщо він кудись приходив сам, запитували: "А де Томка?" І – навпаки. Зараз у мене враження, що від мене відрізали половину. Тільки сьогодні відчула, що можу трохи говорити, до цього перебувала в жахливому шоці...

Я розумію, що час не повернути. Але коли мені хтось зі "знайомих" написав: "Якби ви не розлучилися, він був би живий", мені стало так прикро, тому що розлучення – це останнє, що я могла припустити в нашому сімейному житті. Я завжди намагалася, щоб йому було комфортно – і на роботі, і вдома. У нас не було якоїсь "битовухи", бо завжди були помічники. І не можу не висловити подяку мамі Максика, яка завжди дуже допомагала нам із дітьми.

Ми познайомилися з Максом на "Таврійських іграх", і буквально через три дні, коли повернулися до Києва, він повіз мене знайомитися з батьками. Сказав, що я буду його третьою дружиною. Він і справді був до цього двічі одружений, але нетривало, дітей у тих союзах не було. До речі, з його першою дружиною я свого часу спілкувалася.

Були моменти, коли ми жартували про те, що, може, потрібно спробувати знову. Пам'ятаю, перед Новим роком зідзвонювалися, у нього був дуже гарний настрій, його відпустили на побувку, гостював у наших друзів. І він: "А давай!" Я відповіла: "Давай спочатку закінчуй війну". Ми листувалися, коли він мав можливість спілкуватися, я висилала наші фото. Діти також із ним спілкувалися і розповідали свої новини. Намагалися підтримати його.

– Розкажіть, як ви влаштувалися на новому місці. Важко було перший час?

– І зараз важко, якщо чесно: у 41 рік довелося буквально ламати себе. Поки до кінця не вивчила мову, хоча можу говорити, писати, читати. Закінчила курси й одразу почала працювати, бо інакше ніяк. Якась допомога від держави є, але це зовсім мінімум, а в мене діти. Були різні роботи. З'ясувалося, що я крута продажниця. Потрапила в дорогий магазин одягу для новонароджених. Записувала телефони матусь, передзвонювала, коли з'являлися нові колекції. Або щось із того, чим цікавилися. Я там такі виторги робила! Потім вирішила спробувати себе на касі. Зараз знову зібралася на курси. Хочеться побільше зануритися в тему організації заходів – те, чим займалася в Україні. Що далі? Я не знаю, буду дивитися по дітях.

Ми з Машею поїхали з Києва з однією валізою, збиралися поспіхом. Пам'ятаю, бігала по нашій квартирі, в якій прожили майже 20 років, і не знала, що кидати в поклажу, бо дорогим було все. Залишати свій дім, місто – це дуже непросте рішення. На той час у мене була шикарна робота у великій компанії – мені це дуже подобалося. У дітей – хороша школа. Усе було в нашому житті спокійно і налагоджено. Хто ж знав, що прийдуть нас "визволяти"? І той колишній стійкий світ завалився. Коли ми перейшли кордон, куди довіз із Києва на маленькій машині один із волонтерів, нас тепло зустріли – з ковдрами, їжею. Маша потім довго згадувала апельсиновий сік, яким її пригостили. Каже: "Якщо поїдемо коли-небудь до Польщі, хочу ще раз спробувати". "Не так сік був смачний, як емоції", – відповідаю.

Далі був літак на Ізраїль. Знаєте, я думала про цю країну ще після розлучення, у нас із Максом – єврейське коріння. Але було страшно – нова мова, країна. Ізраїль нас із донькою зустрів сердечно. Дуже скоро наша одна валіза перетворилася на море подарованих речей. Коли переїжджали з готелю в орендовану квартиру, довелося замовляти таксі. Машці було 12 років, коли ми приїхали. Тут жартують, що це гарна країна "для пенсіонерів і піонерів". І це правда. Донька дуже швидко освоїлася – школа, безліч гуртків, літній табір. Через деякий час приїхав син. Вступив до університету імені Бен-Гуріона в Беер-Шеві – це дуже престижний вищий навчальний заклад. Вивчив іврит, плюс у нього дуже хороша англійська, інші предмети. З ним усе життя займалася мама Макса.

Наша бабуся – це окрема історія. Таких жінок, мені здається, у житті просто не буває. Ще коли Тьомка тільки народився, дзвонила: "Максику, Томочко, привозьте малюка в четвер-п'ятницю, заберете в неділю. Ви молоді батьки – потрібно разом відпочити". Вона завжди нам допомагала – давала видихнути. У Макса прекрасні стосунки з мамою – він був хорошим сином. Утім, як і з моєю мамою. Вона завжди підтримувала Макса в будь-яких починаннях. Допомогла йому влаштуватися на роботу на ЧАЕС інженером. Він дуже знався на технічних питаннях – великий розумник, навчання КПІ не пройшло повз. Дуже добре себе зарекомендував, його зібралися навіть до Франції відправляти на навчання. Але потім почалася велика війна, він сказав: "Я маю йти".

Зідзвонювався зі своєю мамою щодня. Вона перша запідозрила, що щось не так, коли він два дні не виходив на зв'язок. А потім пролунав дзвінок: "Ким вам доводиться Максим Володимирович Неліпа?". І сухо повідомили про його смерть. Вона дуже важко все це переживає. Кілька років тому поховала чоловіка, з яким прожили душа в душу. Усі, хто знав їх, намилуватися не могли. Як він за нею весь час доглядав! Супчик на таці – на диванчик. Весь час: "Людочка-Людочка".

– Яким ваш Максим був батьком?

– Коли я вперше завагітніла і ми не знали, хто буде – хлопчик чи дівчинка, – називали мій животик АртіМашкою. Так у нас і вийшло – Артем і Маша. Максик – це був тато-свято. Багато працював, залітав додому: усіх поцілував, подарував подарунки – втік. Коли ми робили у квартирі ремонт, я займалася будівельними роботами. Він прибігав: "Ой, стін немає, але прикольно!". Потім: "Квартира інша, але прикольно!". Ну, це Максик! Коли Тьомі було три роки, купив йому в найдорожчому магазині залізницю німецької компанії Piko за шалені гроші – це тоді була мрія всіх хлопчиків. Але син більше з величезною коробкою грався, рано було йому ще з такою іграшкою. І довелося татові водити паровозики. У настільні ігри вони дуже любили грати.

Ми з Максом – завзяті рибалки. Навіть наша Машка, уявляєте, народилася на день рибалки. Їздили кататися на лижах, щоправда, після пологів я почала боятися швидкості і перестала гасати чорними трасами, як раніше. Наш відпочинок став більш спокійним. Але за кордоном ми з Максом були тільки через його роботу, з дітьми так і не помандрували, на жаль.

– Ваші друзі розповідають, що син Артем дуже схожий на тата.

– Як під копірку, особливо коли був маленьким. Я весь час кажу, що від дуже великої любові з'являються ось такі діти. І це об'єктивно, а не тому, що мої. Бабуся Максика завжди повторювала: "Мій онук найкращий! І не тому, що він мій родич, а тому, що це об'єктивно". Маша зараз теж стає дуже схожою на Макса. І зовні, і внутрішньо. У нього був дуже інтелігентний гумор, тому любили запрошувати на корпоративи – таку якість цінували замовники. Усмішка – на все обличчя. Дуже пишався тим, що киянин. Ми свого часу дружили з колегами з "Кварталу 95" – збиралися разом, у всіх діти одного віку. Він кричав: "Хто з Києва, підніміть руки". Піднімали три людини, а решта – хто з Кривого Рогу, хто з Вінниці. Сміялися: понаїхали.

– Якраз перед нашим інтерв'ю побачила в Іnstagram пост Олени Кравець, яка поділилася спогадами про дружбу з Максимом, а також розповіла про сон, який наснився їй на дев'ятий день після його смерті. А вам він сниться?

– Так, ми дуже тепло товаришували з Оленою Кравець. А щодо снів, зараз вони в мене такі – годину поспала, далі не можу – думаю, потім знову провалююся на годину. Ось такий стан: дуже все болить. Стільки хочеться всього про Макса розповісти... Як гарно він співав! Ми якось у караоке навіть виграли головний приз – поїздку на тиждень до Парижа. Ми завжди з ним сміялися, що в нас рік спільного життя йшов за чотири, настільки вони були насиченими. Пам'ятаю, святкували 16-річчя від дня весілля, я тоді подумала: як багато. А потім – усе. Але ми продовжували святкувати, зідзвонювалися в цей день, одне одного підколювали: "А могло б уже бути 19! Вітаю!" Якось навіть святкували річницю нашого розлучення. Вони з Машкою мені сюрприз влаштували – приготували вечерю і покликали, коли вже все було готово. Усі друзі, дізнавшись про це, сміялися: "Все з вами зрозуміло! Буде ще одне весілля, але подарунків більше не чекайте".

Раніше на прохання OBOZ.UA колеги і друзі Максима поділилися дуже особистими спогадами про нього. Читайте їх тут.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA і Viber. Не ведіться на фейки!