"Пугачова дала $10 тисяч, а Кондратюк – гроші на квартиру". Наталя Валевська – про життя між Києвом та Одесою, каблучку від коханого і свої 45

Наталя Валевська – переможниця проєкту "Шанс" та одна з найвідоміших співачок 2000-х. Нещодавно виконавиці виповнилося 45 років. Святкувала на Одещині, де має родинний будинок, який вважає другим домом після київської квартири.

В інтерв'ю OBOZ.UA артистка розповіла, чому гастролі артистів не завжди приносять прибуток, як її колишній продюсер Ігор Кондратюк свого часу позичив гроші на квартиру та як їм вдалося зберегти добрі стосунки після припинення співпраці. Також співачка згадала перемогу в конкурсі Алли Пугачової та премію в 10 тисяч доларів, поділилася спогадами про Кузьму Скрябіна та несподіваними спостереженнями про Наталю Могилевську. А ще відверто розповіла про коханого.

– Наталю, як відсвяткували ювілей?

– Знаєте, цього року в мене була проста, але дуже щира мрія – потрапити на море. Майже рік ми перебували в турі, багато їздили. Тур ще триває, але зараз утворилося невелике віконце між концертами. Тому вирішила провести цей час із родиною біля моря – в Одесі. Останні два роки я періодично живу на Одещині, тому вже частково почуваюся одеситкою. Щоправда, говорити по-одеськи ще не навчилася (сміється). Але точно встигла перейнятися особливим настроєм і духом. Раніше не зовсім розуміла друзів-одеситів, які казали: "Мене тягне в Одесу". Думала: ну що там такого? А тепер і сама відчуваю цей потяг. Це дуже складно пояснити словами. Коли живеш поруч із морем, починаєш відчувати життя інакше, море ніби перезавантажує.

– А ви купили там житло чи орендуєте помешкання?

– Скажімо так, це родинне житло, тому маю можливість приїжджати сюди, коли забажаю. Коли думала, де зустріти день народження, зрозуміла, що не хочеться гучних святкувань. Хотілося побути з найближчими людьми. І – біля моря. Просто трохи втомилася за цей рік, відчуваю – вигоріла. Море ще прохолодне, але я все одно зайшла у воду, хоча б ноги помочила (усміхається). Цього вистачило, щоб відчути себе щасливішою. Цікаво, що всі мене відмовляли їхати: "Наталю, залишайся в Києві, в Одесі дощі, погода погана, що ти там робитимеш?" Але я поїхала і не пошкодувала. Ми нічого грандіозного не влаштовували. Просто зібралися родинним колом, пообідали, погуляли біля моря, подихали морським повітрям, трохи позасмагали. Щоправда, ніч напередодні була тривожною, Одещинe знову атакували. На щастя, спрацювали наші сили ППО.

– А Київ – це ваш дім?

– І не просто дім – це місце сили. Колись я багато років жила у невеликій хрущовці, яку купила в кредит. І це, до речі, хороший приклад того, наскільки відрізняється реальність від поширених уявлень, ніби артисти сплять на мішках із грошима. Насправді більшість того, що заробляєш, постійно вкладаєш назад у творчість. Пісні, кліпи, концерти, костюми, команда – усе потребує ресурсів. Я бачу по колегах, що в багатьох ситуація така сама. Тому для мене завжди було нормальним десь заощадити на собі, щоб інвестувати в те, чим живеш. Я взагалі досить спокійно ставлюся до побуту. Люблю комбінувати дороге з доступним, часто перешиваю одяг, даю речам друге, а то й третє життя. Мені це подобається.

Згодом ми з тодішнім моїм чоловіком продали ту квартиру й переїхали в новобудову. Коли з'являється родина, з часом хочеться трохи більше простору. Та й у мене вдома зберігається багато сценічного реквізиту, костюмів, обладнання – творчість теж займає квадратні метри (усміхається). Зараз мрію про будинок. Бо можу повернутися додому пізно ввечері після концертів, а це якраз той час, коли хочеться позайматися голосом. У багатоповерхівці такі репетиції не завжди доречні, а в будинку можна було б нікого не турбувати.

– Ми почали нашу розмову з вашого дня народження. А якщо озирнутися назад, який запам'ятався найбільше?

– Напевно, найбільше запам'ятовуються ювілеї. Наприклад, моє 30-річчя. Але якщо чесно, тоді я була іншою людиною. Не можу сказати, що настільки усвідомлено проживала життя, як зараз. Мені здається, справжній смак приходить пізніше. Коли прокидається свідомість, коли починаєш цінувати не великі події, а незначні миті. І знаєте, що цікаво? Багато хто думає, що після сорока людина має потроху заспокоюватися, зменшувати оберти. А в мене навпаки – саме зараз відчуваю якийсь особливий драйв, бажання встигнути більше. Мене дуже надихають люди старшого віку. У багатьох із них колосальна любов до життя. І, мабуть, одна з найважливіших речей, яких в них навчилася: не відкладати нічого на потім. Бо коли ставишся до кожного дня як до подарунка, по-іншому сприймаєш і труднощі, і сюрпризи, які підкидає доля.

– А якщо говорити про свята, які ви влаштовували для інших, то на якому вдалося по-справжньому здивувати?

– У мене є дуже близькі друзі – Едуард та Наталочка. І одного разу на день народження подруги мені дуже захотілося зробити для неї щось особливе. У неї тоді був непростий період, настрій не святковий. І я вирішила взяти ситуацію у свої руки. Ми підготували для неї цілу програму. З'явився спеціальний напис-послання, я взяла на себе роль ведучої свята, заздалегідь домовилася з усіма гостями. Ми навіть переробили під неї пісню, яку виконали всі разом. Пам'ятаю ще один дуже зворушливий момент: запросили її на спільне фото, а потім несподівано дістали таблички зі словами, які найкраще її характеризують. Кожен написав, за що її любить і цінує. Було ще багато сюрпризів, танцювальний флешмоб.

Я готувала це свято так, ніби робила його для себе. Тому що ця людина для мене справді як сестра. Знаєте, мені взагалі дуже імпонують люди, які всього досягли власною працею. Наприклад, ці мої друзі сьогодні мають успішний бізнес, мережі готелів і ресторанів у Буковелі. Але я пам'ятаю їх іншими – тоді, коли все тільки починалося.

– У розмові з нашим виданням співачка Надя Дорофєєва розповідала, що на великих концертних майданчиках, наприклад, у Палаці спорту, артисти не завжди заробляють, а іноді навіть працюють у мінус, адже такі концерти часто є питанням престижу. Ви ж останніми роками багато гастролюєте містами України, зокрема невеликими. Наскільки сьогодні гастрольна діяльність прибуткова?

– Буває, з'їздила кудись: два колеса та підвіска – мінус. Їду на концерт і вже думаю: ну все, після повернення знову на СТО. Бо є дороги, де ям стільки, що їх неможливо об'їхати – вони просто скрізь. Але все одно їдеш, тому що чекають люди. Я просто тримаю в голові, що зараз такі часи, коли на багато речей доводиться дивитися інакше. Десь поступитися інтересами, десь закрити очі на те, що концерт не принесе результату, на який розраховувала. Часто буває так, що все, що вдається заробити, йде на витрати команди. Бувають концерти, після яких розумієш: спрацювали навіть не в нуль, а в мінус. Але якщо після виступу люди підходять із вдячністю, розумієш, що все це було недаремно.

Просто багато людей бачать лише картинку. Думають: "Ну все, артистка приїхала, зараз кишені понабиває". Але мало хто замислюється, скільки всього стоїть за виступом. А це й оренда залу, і друк афіш, і реклама, і відсоток квитковому оператору. Це бухгалтерія, податки, транспортні витрати. Навіть якщо їде мінімальний склад команди, усі мають отримати зарплату.

– А на чому ж тоді заробляє Наталя Валевська? Де ви берете гроші?

– Якщо говорити відверто, зараз мені дуже допомогли кошти від продажу квартири тата. Фактично майже всі гроші одразу пішли у роботу. Так само використовую заощадження, які вдалося заробити раніше – з корпоративів у грудні, щось було в січні. Сьогодні весь фокус – на творчості. Я хочу повністю оновити репертуар, дати нове життя старим хітам, які слухачі просять перекласти українською. А це теж витрати. Люди часто думають: ну що там перекласти пісню? Насправді це цілий процес.

Але я завжди була досить ощадливою людиною – на "ганчірочки" не ведусь (сміється). Я все ж таки в минулому кравчиня верхнього одягу. Дуже спокійно ставлюся до гардеробу. Концертні сукні, звісно, час від часу оновлюються. А от у повсякденному житті не женуся за новими речами. У мене є одяг, який служить по десять років. Просто додаю аксесуари, по-іншому комбіную, і річ виглядає по-новому. Мабуть, це повелося ще з тих часів, коли шила на замовлення. Я добре розбираюся в тканинах, знаю, як має виглядати якісна річ і як вона повинна носитися. Щось мені можуть навіть і подарувати, пошити безкоштовно. Просто з поваги до творчості – це завжди приємно.

– Цікаво – про подарунки. В інтерв'ю нашому виданню оперна зірка Людмила Монастирська розповідала, що після вистав шанувальники іноді приносили їй у гримерку коштовності, але вона відмовлялася, бо вважала, що це зобов'язує. А у вашому житті були подібні історії?

– Я розумію прекрасно пані Людмилу, тому що, напевно, це були шанувальники, які потім хотіли якогось продовження. Думаю, в таких історіях часто йдеться не просто про подарунок, а про певні очікування. Але не все в цьому житті продається і не все купується. Я із вдячністю приймаю подарунки, але зазвичай це символічні знаки уваги. А от щодо дорогих речей, не люблю ситуацій, коли подарунок може створювати відчуття боргу чи якихось зобов'язань.

У мене є коханий чоловік, він мені може зробити коштовний подарунок. І це зовсім інша історія, де немає прихованих підтекстів. Чи можуть близькі люди подарувати мені на 45-річчя діаманти? Теоретично можуть (сміється). І я, мабуть, прийняла б такий подарунок. Все ж таки ювілей є ювілей, і в моєму оточенні є люди, які мають для цього можливості. Але якщо чесно, для мене ніколи не були головними саме подарунки. Я вам більше скажу: багато років поспіль на Новий рік я загадувала не речі, а хороших людей поруч.

– Але коханий чоловік усе ж таки подарунок зробив?

– Так, подарував каблучку (усміхається).

– Це пропозиція?

– Можливо. Мені здається, коли люди вже не один рік разом, то це навіть не натяк і не гучна заява. Це просто природний розвиток стосунків.

– А ви хочете заміж? Для вас одруження важливо?

– Для мене сьогодні щастя значно важливіше за будь-які формальності. Це для мене цінніше, ніж штамп у паспорті, похід до РАЦСу чи велике святкування. Звісно, сім'я важлива. Особливо зараз, коли ми живемо в такий непростий час. Дуже хочеться, щоб люди знаходили одне одного, створювали родини. Але для мене набагато важливіше, щоб ці стосунки були справжніми, а не просто офіційно зареєстрованими. Гармонія – ось що має значення. Коли ти прокидаєшся вранці й думаєш не про те, хто кому що винен, а про те, що зробити, щоб кохана людина усміхнулася. І щоб ви, попри всі справи, роботу, втому знаходили час одне для одного. Тому якщо ви запитаєте, чи принципово для мене вийти заміж, то відповім: ні.

– А цей чоловік – це Андрій, про якого ви розповідали минулого року в інтерв’ю?

– Так. Ми з ним абсолютно з різних світів. Познайомилися на одному з бізнес-форумів. Я тоді представляла свій проєкт, тому що, окрім музики, займаюся ще кількома напрямками діяльності. І знаєте, що було найцікавіше? Він узагалі не знав, хто я така. Знайомився не зі співачкою Наталею Валевською, а просто зі мною як із жінкою.

– Ви розповідали, що активно перекладаєте свої пісні українською, і вже чимало композицій отримали нове звучання. До речі, в інтерв'ю нашому виданню ваш колишній продюсер Ігор Кондратюк зізнався, що йому подобаються ці роботи. Також він розповідав, що права на частину вашого репертуару належали йому. Чи вдалося знайти спільне рішення?

– Так, ми вже підписали нові договори, і питання з правами фактично врегульоване. Тому дуже сподіваюся, що незабаром слухачі почують ще більше оновлених версій моїх пісень українською мовою. 

– А скажіть, як вам вдалося зберегти теплі стосунки з Ігорем Кондратюком? Тому що в українському шоу-бізнесі ми бачили різні історії розставань продюсерів та артистів – той же ж Віталій Козловський, наприклад.

– Знаєте, мені складно коментувати чужі історії. Можу говорити тільки про свій досвід. І коли згадую той період, то завжди кажу не лише про Ігоря Васильовича, а й про його дружину Олександру. Для мене це завжди була команда. Пані Олександра відіграла величезну роль у нашому становленні як артистів. Ми ж із Віталієм Козловським приїхали до Києва з регіонів – він зі Львова, я із Хмельницького. І далеко не всі переможці проєкту "Шанс" потім змогли побудувати кар'єру. Звісно, багато залежало від нас самих, але було б несправедливо не визнавати роль людей, які дали нам цю можливість.

Саме завдяки Ігорю Васильовичу та пані Олександрі нас побачила величезна аудиторія. Ми отримали доступ до телебачення, до великої сцени. І це був колосальний шанс. Сьогодні молодим артистам набагато складніше, бо конкуренція неймовірна. Щотижня виходять сотні нових пісень. Увага людей розсіяна, а проєктів масштабу "Шансу", які могли б по-справжньому відкрити нового артиста для всієї країни, фактично немає. Тому я завжди з вдячністю згадую той період. Так, ми багато працювали самі, але якби не Ігор Васильович і Олександра, не факт, що наші зірки засяяли б так яскраво. Мало хто знає, але свого часу саме завдяки Ігорю Васильовичу у мене з'явилася квартира.

– Він позичив вам гроші на житло?

– Так. І для мене це був дуже важливий вчинок. Я приїхала з невеликого міста, батьки ніколи не були заможними, тому дуже рано поставила собі за мету якомога швидше стати самостійною. І коли в житті з'являються люди, які в тебе вірять не лише на словах, а й готові підтримати вчинком, це запам'ятовується назавжди. Для мене це була не просто фінансова допомога. Це був знак довіри, що в тобі бачать перспективу.

– А це велика була сума?

– Це була п'ятизначна сума. Квартири в Києві коштували дорого у всі часи. Точну цифру зараз уже не назву, тому що всіма фінансовими питаннями займався мій колишній чоловік. Він вів бюджет, тому деталей не пам'ятаю.

– Ви швидко віддали борги?

– Ні, віддали не швидко, цей процес розтягнувся на роки – але це ніяк не вплинуло на наші стосунки. Дружба перевіряється не тільки тоді, коли все добре, а у складні моменти. Пам'ятаю, десь у 2007 році я їхала на фотосесію для нового альбому і потрапила в дуже серйозну аварію. Це сталося далеко від Києва. І першим, хто приїхав на місце ДТП, був Ігор Васильович. Він просто все кинув і поїхав. Для мене це був дуже сильний вчинок. Саме в такі моменти розумієш, хто є хто. Не можу сказати, що сприймаю його як батька – ні. Для мене він радше як старший брат. Таких людей у моєму житті небагато.

– До речі, Ігор Кондратюк у розмові з нашим виданням розповів річ, про яку раніше не знала: що ваш на той час чоловік Володимир Пригладь із перших днів повномасштабного вторгнення пішов захищати Україну.

– Насправді це не було великою таємницею. Я навіть публікувала сторіс про це на початку вторгнення. Але важливо розуміти, що на той момент наша історія як подружжя вже фактично завершилася. Ми розійшлися ще до початку повномасштабного вторгнення. Просто офіційно документи були оформлені трохи пізніше. Якщо бути точнішою, рішення про розлучення ухвалила я. І напевно, це потрібно було зробити раніше, але якийсь час я не знала певних обставин, про які зараз не хочу розповідати. А коли дізналася, зрозуміла, що треба ставити крапку. Сьогодні Володимир залишається військовослужбовцем, має державні нагороди, звання. І я ставлюся до цього з повагою. Ми залишилися в нормальних стосунках. Якщо виникають якісь важливі питання, можемо поспілкуватися.

– Тобто дружби після розлучення не вийшло?

– Скажімо так, ми приятелюємо. І мені здається, це хороший формат для людей, які пройшли спільний шлях, але зрозуміли, що далі кожному потрібно рухатися своєю дорогою.

– Ви часто згадуєте Ігоря Кондратюка, а от про Наталю Могилевську та Кузьму Скрябіна, з якими теж починався ваш шлях у "Шансі", говорите значно рідше. Цікаво, підтримуєте наразі стосунки з Наталею?

– Цікаве запитання. Навіть трохи хвилююся, як на нього правильно відповісти (усміхається). Знаєте, є речі, про які, мабуть, колись розповім докладніше, але не зараз. І точно не заради хайпу. Якщо чесно, я взагалі людина не дуже шоу-бізнесова. Із задоволенням жила б десь у лісовій хатинці (сміється). Сиділа б і спостерігала, куди сьогодні біжить мурашка, як росте травинка.

Що стосується Наталі Могилевської та Кузьми, то тут важливо розуміти, що я потрапила на проєкт ще до зміни формату. Тоді не було так, що один продюсер відповідав за одного учасника, а другий – за іншого. І Наталя, і Кузьма працювали з усіма конкурсантами. Пам'ятаю один із перших ефірів: Наталя приїхала із великим запізненням, і зйомки починалися без неї. З Кузьмою в мене відразу склалися особливі стосунки. І після "Шансу" наше знайомство не закінчилося. Ми часто перетиналися на концертах і корпоративах, тому що замовники нерідко запрошували нас на одні виступи. Багато спілкувалися після концертів, сиділи в одних компаніях. Саме тому Андрій мені запам'ятався не стільки як артист, скільки як людина. Для мене великою честю стало те, що свого часу він запросив мене взяти участь у проєкті "Друзі співають пісні Скрябіна". Саме Андрій обрав для мене пісню "ВодаВогонь". Я закохалася в неї з перших нот.

Це неймовірно красива композиція, яку й сьогодні іноді виконую. До речі, мій коханий дуже любить цю пісню і часто просить заспівати її на свій день народження. Час від часу я навіть думаю про те, щоб включити її до репертуару. Хотілося б, щоб ця пісня продовжувала жити. Андрій для мене був людиною надзвичайної глибини. Мені завжди здавалося, що він бачив світ ширше і тонше за багатьох інших. Він був мудрим, хоча ніколи не повчав. Дуже дотепним, живим, часом – матюкливим. Але дивна річ – з його вуст це ніколи не звучало вульгарно, а сприймалося як частина харизми. Для мене він залишиться неповторною людиною. І недооціненим артистом.

А Наталка могла не привітатися. Бувало, що ми зустрічалися на збірних концертах, і вона робила вигляд, що не помічає мене. Могла відвернутися, пройти повз – поводилася зверхньо. Але чому кажу про це в минулому часі? Тому що сьогодні бачу зовсім іншу Наталю. І щиро тішать зміни, які в ній відбулися. Коли я тільки прийшла в шоу-бізнес, то дуже добре запам'ятала ще один досвід. Моя перша спільна гримерка була з уже відомими на той час артистами – Асією Ахат та дуетом "Алібі". Вони тоді перебували на піку популярності, але ставилися до мене з такою теплотою і підтримкою, що пам'ятаю це досі.

– У вашій кар'єрі був період участі у проєкті Алли Пугачової "Алла шукає таланти", де здобули перемогу. Як сьогодні згадуєте той етап?

– Я виграла в Москві конкурс "Алла шукає таланти", отримала від Пугачової 10 тисяч доларів премії, і всі ці гроші одразу вклала в творчість – у нові пісні, співпрацю з авторами, запис матеріалу. Звісно, ми з Аллою Борисівною спілкувалися особисто. Після перемоги вона взяла мою пісню "Бажання збудуться" в ротацію на своєму радіо, і це дало результат. Мою музику почули в багатьох містах, навіть з'явилися фан-клуби. Крім того, вона запросила мене на "Різдвяні зустрічі". Фактично весь цей час я могла спостерігати за нею зблизька – як вона працює, як ставиться до артистів, до сцени, до самого процесу.

Мене вразило, наскільки вона уважна до деталей. Постійно пояснювала молодим артистам речі, про які, можливо, їм ніхто до цього не говорив: як поводитися на сцені, як проживати пісню, як працювати з емоцією. Тому що співати – це одне, а бути артистом – інше. Пам'ятаю, могла й насварити, якщо хтось запізнювався. Сама завжди приходила на репетиції завчасно. Для мене це теж був показник професіоналізму. А ще вона надзвичайно серйозно ставилася до "Різдвяних зустрічей" і до самого свята Різдва. Пам'ятаю, як вона зробила зауваження при всіх одному з артистів за нецензурну лексику, тому що вважала, що це особливий час, який потребує поваги.

Пісні, образи, декорації, режисура – усе було продумано до дрібниць і працювало на спільну ідею. Це не була людина, яка приходить на фінальний результат і просто оцінює його. Вона була присутня на всіх етапах роботи, вникала в деталі, контролювала кожен елемент. Ще одна річ, яка мені запам’яталася: для неї не було поділу на зірок першої величини й артистів-початківців. Повагу було видно в усьому: у словах, у поведінці, у тому, як слухала людей і як спілкувалася. І ще в ній була якась особлива турботливість. Навіть не знаю, як це пояснити. Така собі єврейська мама – більше ні в кого подібного ставлення не зустрічала.

Був період, коли я справді якийсь час проводила в Росії, але це абсолютно не моє. Багато хто з наших артистів згадує той час як дуже складний морально, і я згодна. Сьогодні розумію: душа і тіло завжди подають сигнали. Чесно показують, твоє це чи ні. Добре тобі в цьому місці, в цих обставинах, серед цих людей – чи щодня змушуєш себе через силу. Тоді це було певною мірою насильство над собою, тому що внутрішньо мені це не відгукувалося. Усі ці амбіції, гонитва за статусом, постійне доведення чогось комусь, цей так званий ярмарок марнославства – це ніколи не було моєю природою. І знаєте, зараз я думаю, що Бог мене відвів від багатьох речей. Я цьому рада.

Також читайте на OBOZ.UA, що сталося з із секс-символом 90-х Кариною Плай: втрата квартири, зміна імені та кохання з рок-легендою.

А ще на OBOZ.UA, куди зникла найепатажніша зірка нульових Оксана Вояж: прокляття на смерть, відмова Януковичу, валізи доларів та авто від Пугачової.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та у Viber. Не ведіться на фейки!