Пропозиція з Росії на мільйони, суперечки до крику з Олексієм Гнатковським та особисте прохання до Наталії Сумської. Інтерв’ю з Романом Луцьким

Роман Луцький – один із акторів, які вийшли далеко за межі українського кіно. У його фільмографії – "Відблиск" Валентина Васяновича, який був представлений на Венеційському кінофестивалі, "Під вулканом", за роль у якому отримав нагороду в Марракеші, та "Реновація", що принесла актору найвищу кінопремію Литви. Цьогоріч Луцький отримав звання народного артиста України, але не поспішає спочивати на лаврах: живе та працює в Івано-Франківську, відмовляється від ролей, які не відповідають його професійному шляху, а нагороди відвозить батькам у село.

В інтерв’ю OBOZ.UA актор розповів, чому не переїхав до Києва, як в одній гримерці уживається з колегами та друзями Олексієм Гнатковським та Іваном Бліндаром, чому вважає суперечки – нормальною частиною роботи. А ще розкрив, як дружина-психіатриня допомагає йому розбирати персонажів, згадав про пропозицію знятися в російській спортивній драмі з величезним бюджетом і мільйонами доларів та пояснив, чому свого часу не погодився говорити українською у фільмі "Параджанов".

– Романе, вам лише 40 років, а ви вже народний артист України. Серед акторів це доволі рідкісний випадок. Для порівняння, серед зірок естради такі приклади є – наприклад, Тіна Кароль стала народною у 32 роки, а Наталя Бучинська – в 27. А вам його присвоїли у 39. Для вас це рано?

– Думаю, ні. Нормально. Я взагалі спокійно ставлюся до всіх цих звань. Так, погоджуюся, що це певною мірою рудимент радянської системи. Але іншої системи нагород, якими би держава віддячувала митцям, немає. Раніше було заведено давати такі звання здебільшого артистам похилого віку. А один знаковий для мене колега якось сказав влучну річ: "А навіщо це тоді? Жити-жити, отримати нагороду – і померти? Нагороджувати треба і молодих". Мені здається, в цьому є сенс. Якщо людина активно працює, розвивається, чому не відзначити?

– Цікаво, хто вам перший зателефонував, щоб привітати?

– Чесно – не пам’ятаю. Тоді багато хто писав, багато хто телефонував. Я розумію, що зараз красиво було б сказати: "Першою зателефонувала дружина, мама, баба, діда, брат, сват..." Але справді не пам’ятаю. Треба було всім відповідати, подякувати, і воно якось одне на одне наклалося.

– А що для вас змінило це звання?

– Ой, навіть не знаю. Мабуть, зарплата змінилася (сміється). Бо моя основна робота – все-таки театр. Поки не відчув якихось кардинальних змін. У мене навіть немає вдома такого умовного пантеону з нагородами. Вони всі в селі (актор родом із села Боднарів Калуського району, неподалік Івано-Франківська. – Ред.).

– У батьків?

– Так, все відвожу їм. А вони вже там собі роблять із ними, що хочуть (сміється).

– Мама все це зберігає?

– Так. Інколи думаю: чи потрібні мені всі ці нагороди вдома? Хоча є дуже красиві статуетки. Наприклад, оцей журавель, який недавно "прилетів" (у червні Луцький здобув головну кінопремію Литви "Срібний Журавель" за роль у фільмі литовської режисерки Габріеле Урбонайте "Реновація". – Авт.). І я думаю: якщо все це поставлю вдома, воно ж постійно буде перед очима. І що, можна почати спочивати на лаврах й думати, що всього досяг? Такого не хочеться. Тому мені достатньо знати, що ці нагороди є. Приїжджаю до батьків у село – бачу їх, і все. Стоять собі.

– Ви згадали про маму. Мені дуже подобається ваша роль у фільмі "Ну, мам". Ви там такий щирий, ніби взагалі не граєте, а проживаєте в кадрі. Як вам працювалося з Наталією Сумською, яка зіграла вашу маму?

– З Наталією Сумською ми вперше працювали ще в "Сторожовій заставі". Там вона грала родичку Росанки – моєї коханої. Мені дуже сподобалося з нею працювати. У нас якось одразу склалися теплі, хороші стосунки. Пам’ятаю, навіть під час зйомок попросив її записати відеопривітання для мого тата на день народження. Ми й до того були знайомі, перетиналися в театрі. І я завжди радий, коли випадає можливість попрацювати з нею.

– Ви зізнаєтеся, що вас часто запитують: "А ми думали, ти в Києві живеш" або "Ти ще не переїхав до Києва?". Таких думок справді не було?

– У Київ я хотів одразу після інституту. Це був 2008 рік, і я дуже хотів зніматися багато і всюди. Але саме в цей момент наш театр (Івано-Франківський національний академічний драматичний театр імені Івана Франка. – Ред.) очолив Ростислав Держипільський – він був моїм викладачем і на той час став наймолодшим керівником державного театру в Україні – в 32 роки. Тоді подумав: а навіщо їхати? Лишаюся тут, у театрі, набираюся форми, а коли потрібно – приїжджатиму до Києва. Сполучення нормальне, тож можна відіграти виставу і вже зранку бути в столиці. У мене тут справді дуже класний театр, а зараз він узагалі переживає новий підйом: багато молоді, енергії, він буквально бурлить. При цьому і на кіно часу вистачає. Свого часу я їздив працювати не лише до Києва, а й до Варшави, бо хотілося спробувати себе ще й на польському ринку.

– А поясніть людині, яка була в Івано-Франківську лише раз, чим це місто відрізняється від Києва? Ваш колега Олексій Гнатковський розповідав нам в інтерв’ю так: "У Києві всі біжать, але не йдуть на випередження, а доганяють – час і гроші. Там ти можеш зробити дві справи за день, бо поки доберешся від однієї до другої, піде купа часу. А у Франківську встигаєш усе. Ба більше, йдеш містом, робиш свої справи, а по дорозі встигаєш із кимось випити кави, посидіти на лавочці".

– Мені Київ і його ритм підходить – люблю великі міста. І Івано-Франківськ люблю. Але вони справді різні. У Києві шалений ритм, і він в мені органічний: можу в ньому працювати, і каву, до речі, встигну випити, і з кимось поспілкуватися. Але все одно є відчуття, що ти там більше по роботі. А у Франківську теж робота, але все якось із релаксом (усміхається).

– Кажуть, найкраще характер колеги можна пізнати у спільній гримерці. Ви ділите її разом з Олексієм Гнатковським та Іваном Бліндаром. Чи буває, що після вистави залишаєтеся посидіти, чи зазвичай робота закінчилася – і всі по домівках?

– Як-коли. Раніше було більше часу, тому могли довше спілкуватися після вистави. Зараз усе трохи змінилося, але можемо посидіти, викурити по цигарці. Круто, коли ми збираємося втрьох. Бо буває, що зустрічаємося вдвох, а коли всі троє – це взагалі клас.

– А є вистави, де ви всі троє граєте?

– Раніше було більше, але вони є. У нас дуже класна атмосфера – не можу навіть переказати, як це, не знаю, як пояснити... Це така чоловіча компанія, особливе ставлення один до одного. Здорова, класна атмосфера. У нас не буває ні конфліктів, ні напруження, нам добре втрьох – у гримерці, і взагалі по життю ми друзі.

– А ви вірите в акторську дружбу? Бо часто актори кажуть: поставте на одну роль двох друзів – і одразу побачите, які вони насправді товариші.

– Ну, це про роботу, а не про дружбу. Можливо, на початку кар’єри особисте й робоче ще можуть змішуватися, але коли стаєш зрілішим, розумієш: є робота, а є дружба. У нас, наприклад, було багато суперечок з Олексієм, коли працювали над однією виставою. Могли сперечатися, причому дуже жорстко, до крику, але все одно знаходили компроміси, і в результаті вистава виходила. Це нормально, і не стосується дружби. Але я не виключаю, що буває інакше. Сам був свідком таких історій. Не хочу нікого ображати, але якщо людина інфантильна, їй може бути складніше відділяти особисте від робочого. Водночас це не означає, що справа лише в характері. Актори взагалі трохи більш демонстративні люди – зрештою, обрали професію, де на тебе дивляться тисячі очей.

– Театральне життя – воно ж не дуже просте: конкуренція чимала, всі творчі люди, хочуть ролей. Бували якісь неприємні історії через це?

– Звісно, конкуренція є, але вона вписується в здорові рамки. Я чув різні історії, театральні легенди, але в нашому театрі з таким не стикався. І кажу це не тому, що тут працюю і хочу показати його лише з хорошої сторони. Просто справді такого не було. Звичайно, колеги можуть по-дружньому підколювати одне одного. Бували в нас і так звані зелені вистави на закриття сезону, коли актори імпровізують, жартуючи, можуть змінити звичний хід постановки. От із тим же Олексієм Гнатковським ми таке любимо. Коли я був молодшим, то хотів знати текст до останньої літери. Зараз вже не нервую, якщо раптом щось забув. Навпаки, обожнюю моменти, коли треба викрутитися, підхопити ситуацію, зімпровізувати. Це дуже класно. Ми з Олексієм уміємо з таким працювати.

Зараз я навіть не згадаю всіх театральних історій. Це треба сісти з кількома акторами, і починається: "А пам’ятаєш? А пам’ятаєш?.." – і тоді згадується. Наприклад, старші актори розповідали, як колись під час вистави, здається, на Івана Купала, одна з героїнь мала кинути у воду вінок і сказати: "Пливи, мій віночку, пливи". І саме в цей момент хтось кинув театральний вантаж об стіну – такий гуркіт, що після цього складно було продовжувати бажати віночку гарної долі. Або я пам’ятаю випадок, коли грав сантехніка і мав вийти на сцену з валізою. Хапаю її в останню секунду – а мені туди чого тільки не накидали (сміється). Такі історії трапляються. Але вони безвинні.

– Цікаво, коли ви розбираєте ролі, радитеся з дружиною? Вона психотерапевтка, тож, мабуть, може глибоко розібратися в психології персонажа.

– Ми радимося, особливо коли йдеться про кіно. Але вона насамперед лікарка-психіатриня, завідувачка відділення, а психотерапія – це вже додатковий напрям. Вона іноді може так розкласти природу поведінки персонажа, що в мене одразу якісь пазли сходяться. Але тут є важливий момент: одне – логічно все пояснити, а зовсім інше – знайти в поведінці персонажа щось, що суперечить цій логіці. Саме це часто і робить героя цікавим. Тоді персонаж стає об’ємним, за ним цікаво спостерігати.

– Відомо, що ви досить перебірливі щодо ролей. В одному з інтерв’ю розповідали, що за рік відмовилися від десятка серіалів і п’яти-шести повнометражних фільмів. А від акторів часто можна почути: "Я готовий зіграти що завгодно, аби не простоювати". Як вам це вдається?

– Я не хочу ділити кіно на серйозне і розважальне, але є ролі, які мені просто не близькі, і ті, що відповідають професійній траєкторії. Мені хотілося б і надалі працювати саме в таких проєктах. А щоб там залишатися, іноді треба від чогось відмовлятися. Навіть трошки берегти себе від певного розважального контенту. Наприклад, якби свого часу не відмовлявся від багатьох речей, то, можливо, не знявся б у Валентина Васяновича у фільмі "Відблиск".

– Ви думаєте, Васянович не запросив би вас?

– Думаю, що ні. Тому що на той момент йому, наскільки розумію, не хотілося медійних облич. І це не просто моє припущення – мені здається, саме так і було. І далі: якби не знявся у Васяновича, мене, можливо, не запросили б у "Реновацію" литовської режисерки. Вона побачила "Відблиск", сама мені написала і запропонувала роль без кастингу. А вже після цього фільму я отримав найвищу національну кінопремію Литви. Розумієте? Воно справді працює як ланцюжок: одна хороша робота відкриває наступні можливості.

– А були ролі, від яких ви відмовилися, а потім шкодували?

– Не можу сказати, що прямо шкодував. Бувало, звичайно, прикро. Дивлюся потім на якийсь фільм, від якого відмовився, і думаю: "От тут, мабуть, треба було таки погодитися, зайти в проєкт". Але куди без цього? Якщо ти хочеш якось відокремити себе від чогось, що тобі не підходить або здається неправильним, ти не застрахований від помилок. І це нормально. Хоча я навіть не знаю, чи назвав би це помилкою. Просто так буває.

– Ви згадали про кастинги. Ми нещодавно мали інтерв'ю з акторкою Катериною Варченко, і вона розповіла, що знає, з ким її найчастіше пробують на одні й ті самі ролі. Назвала Любаву Грешнову та Анастасію Цимбалару. А ви знаєте, кого запрошують на ті самі кастинги, що і вас?

– Не можу сказати, що це відбувається часто чи, навпаки, рідко, але таке буває. Наприклад, в одній групі на кастингах я перетинаюся з Андрієм Ісаєнком. Також з Артемієм Єгоровим.

– Дуже часто у медіа вас називають українським Бредом Піттом. Вам подобається таке порівняння?

– Це порівняння з’явилося давно, здається, ще у 2016 році. Можливо, першою так сказала відома кастинг-директорка Алла Самойленко, я вже точно не пам’ятаю. Спочатку, звичайно, це було приємно. А потім почав думати: а навіщо мене з кимось порівнювати? І з Бредом Піттом ми все-таки з різних історій. Але порівнюють – нехай. Не можу сказати, що мене це ображає чи якось обмежує. Просто розумію, що не на все можу впливати, тому й не бачу сенсу перейматися.

– У 2024 році ви отримали приз за найкращу чоловічу роль на Міжнародному кінофестивалі в Марракеші за "Під вулканом". Я дивилася цей фільм на кінофестивалі "Молодість", і показ із самого початку перервала повітряна тривога. Це було дуже символічно: війна буквально увірвалася до кінозали, де показували фільм про перші дні повномасштабного вторгнення. А наскільки важко вам самому було знову повертатися до тих подій під час роботи над фільмом?

– Ми почали знімати фільм на початку 2024 року. На той момент вже певною мірою адаптувалися до нової реальності. Не скажу, що стало легко – важко було і залишається. Просто ми навчилися якось жити з цим. Під час підготовки до ролі довелося знову зануритися в новини перших днів великої війни. І тоді зрозумів цікаву річ: багато деталей, які колись знав ледь не напам'ять, мозок витіснив, стерлися з пам'яті – такий захисний механізм психіки. Не тому, що стали менш важливими, а тому, що психіка не може постійно жити в такій напрузі. Мені здається, саме тому сьогодні багато людей обирають для перегляду легші фільми чи комедії – це теж спосіб хоча б ненадовго захистити себе від болю.

– А було таке, що не хотілося взагалі повертатися до якихось спогадів?

– Ні, бо це частина мого життя. Я весь цей час залишався в Україні й проживав усе, що тут відбувалося. Пам'ятаю, як у перші дні повномасштабного вторгнення лунали сирени. Тоді вони буквально все перевертали всередині. Сьогодні ми вже настільки до них звикли, що реагуємо інакше. І коли під час підготовки до ролі я перечитував новини тих днів, то навіть намагався повернути себе в той емоційний стан. Не скажу, що це мене сильно травмувало. Найбільше мене вразило інше – наскільки людина є адаптивною істотою. Ми здатні звикнути навіть до найжахливіших умов.

У дитинстві ми читали про Другу світову війну в підручниках, дивилися чорно-білу хроніку думали: "Як люди могли так жити?" Здавалося, що війна – це щось нереальне. А тепер самі живемо в такій реальності. Якщо моя бабуся була дитиною війни, то сьогодні такими є вже мій син і інші діти...

– А коли ви знімалися в "Медовому місяці" – ще одній стрічці про перші дні вторгнення, – чи поверталися подумки до власних переживань 24 лютого?

– "Під вулканом" і "Медовий місяць" знімалися практично паралельно. Але для "Медового місяця" мені потрібно було окремо досліджувати те, чого сам не переживав, – окупацію Київщини. Тому довелося багато копати: шукати свідчення, новини з конкретних місць – причому не лише в українських, а й в іноземних медіа. Мені було важливо зрозуміти, що там відбувалося і через що проходили люди. А от для "Під вулканом" я багато переглядав власні відео, які знімав на телефон у перші дні, згадував. Пам’ятаю, в перші години вторгнення у мене увімкнувся режим виживання, коли починаєш діяти дуже раціонально й жорстко. Перше, що спало на думку: чи не закінчився термін дії закордонного паспорта моєї дитини? Близько четвертої ранку я попросив сина встати, сфотографував його – просто на всяк випадок. Поки ще працювали ЦНАПи, поки ми взагалі не знали, що буде далі і чим усе це закінчиться, треба, щоб у дитини був готовий паспорт.

– Нещодавно ви знялися у фільмі "Потяг "Червона рута", який днями стартує в прокаті. А що для вас особисто означає ця легендарна пісня?

– Для мене – це справжня машина часу, бо миттєво повертає в дитинство. Добре пам'ятаю, як у неділю вдома по місцевому телебаченню постійно звучали ці пісні. І щоразу, коли зараз чую "Червону руту", перед очима постає той безтурботний час. Найбільшим планом на день тоді було піти на річку чи погуляти з друзями. Не треба було ні про що думати – просто жити й насолоджуватися моментом.

– Акторська професія – це хороші гроші? Ви почуваєтеся фінансово вільно чи все-таки постійно думаєте, де ще підзаробити?

– Дивіться, якщо відверто, якби я не відмовлявся від усіх тих проєктів, які мені пропонували, то міг би сказати, що живу спокійно і мені всього вистачає. Але в мене є мета – зніматися в хорошому кіно. І ця мета потребує певних жертв. Я вважаю, що вони виправдані. До того ж я працюю в театрі, у мене є стабільна робота, дружина теж працює. Зйомки час від часу є. Що ще потрібно? Якщо твоєю головною метою є накопичення матеріального капіталу, тоді це інша історія. Тоді треба погоджуватися на різну рекламу, брати все, що дає можливість заробити більше. У мене мета трохи інша. Хоча зараз я трохи знизив планку, тому що розумію: в Україні буде дещо менше робіт. Але кіноіндустрія все одно адаптується, розвивається і росте. І, до речі, не тільки я так вибираю ролі. У моєї дружини критерії ще жорсткіші. Я можу їй сказати: "Мені запропонували ось це", а вона: "А навіщо ти туди йдеш? А для чого тобі це?". Іноді вона ставить мені рівно ті запитання, які сам собі ставлю.

– В одному з інтерв’ю ви розповідали, що в молодості намагалися вивчати російську, щоб мати можливість зніматися в кіно. Як це було?

– Я намагався вчити російську у 2010 році, коли приїхав до Києва на одну зі студій. Мені сказали: "Ромо, якщо хочеш зніматися, потрібна російська". А в мене на той момент була одна думка: кіно, кіно, кіно – я хочу зніматися. Російську розумів, але вона в мене дика, не можу нею спілкуватися. Були спроби, але це мене дуже виснажувало. Пам’ятаю, міг хвилин десять говорити російською, а потім це переходило на якийсь кавказький акцент (сміється). Коротше кажучи, закинув я те діло.

"Параджанов" – до речі, єдиний мій фільм, де знімався російською. Його креативним продюсером був Роман Балаян, режисерами стрічки стали Олена Фетісова і Серж Аведікян, який у фільмі також зіграв Параджанова. Ще на етапі відбору Олена запропонувала мені говорити в кадрі українською: "А може, б ти хотів?" Я взяв час на подумати, але зрештою відмовився. Мене завжди вибішували фільми, де українці й росіяни говорили різними мовами. Бо, як правило, якщо персонаж говорить українською, то він обов’язково якийсь хитрий, простакуватий. А російською – освічені, інтелігентні, центральні герої. Мене це страшенно дратувало. Тому я не хотів цієї мовної мішанини. Якщо вже всі говорять російською – нехай усі говорять російською.

До того ж я думав і про саму історію. У картині є моменти про зйомки "Тіней забутих предків", де між Параджановим та Іллєнком були творчі суперечки. І я уявив: мій герой говорить українською, Параджанов – російською, вони конфліктують щодо однієї сцени, а потім мій персонаж зрештою визнає: "Так, ти був правий". У мене від самої цієї картинки виникало якесь відторгнення. Тим паче було очевидно, що Іллєнко володів російською – він навчався, якийсь час жив у Москві. І я досі стою на тому, що зробив все тоді правильно.

А ще мені у 2020 році пропонували знятися в кліпі гурту "Ленінград". Але я тоді промоніторив висловлювання цього Шнурова щодо України, Криму – сказав: ні. Пропонували і ролі в кіно. Пам’ятаю, спокушали з Росії, дуже хотіли затягнути в один проєкт – якусь велику спортивну драму, здається – про хокей. Говорили про зйомки по всій країні, що це "Мосфільм", мовляв, бюджети нереальні – мільйони доларів, головна роль. Але я відмовився. Ну, та ви шо?

Також читайте на OBOZ.UA інтерв'ю з Юрієм Горбуновим: як заманив Шона Пенна у свій фільм "Потяг "Червона Рута", чому свариться з Бокланом і що насправді відбувається у шлюбі з Осадчою.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!