"Полуднева спека 2.0": як пісня повертається в "Тишком-Нишком" без тих, хто зрікся свого

Ім’я Миколи Бровченка давно відоме в українській музиці: його тексти співали Тіна Кароль, Віктор Павлік, Kozak System, Злата Огнєвіч та інші виконавці. Він писав лібрето для Національної опери та Національної оперети, працював у рекламі й на телебаченні. Але у "Тишком-нишком" уперше постає ще й як композитор. Вісім композицій різних років і жанрів виконає Тетяна Гончарова – вокалістка та засновниця Goncharova Project, переможниця Alfa Jazz Fest Street.

Попри перенесення "Книжкової країни", концерт "Тишком-нишком" відбудеться за планом.

18 вересня о 19:00 в просторі Book.ua проєкт прозвучить наживо у межах програми "Спеціальні події" фестивалю на ВДНГ.

А напередодні концерту ми поговорили з Миколою Бровченком і Тетяною Гончаровою про те, кому насправді належить пісня після її першого виконання, чи можна починати музичне життя без "правильної" освіти, навіщо повертати старі пісні та чому іноді те, що довго залишалося "для своїх", просто чекало свого часу.

Микола Бровченко

– Ви писали хіти для дуже різних голосів – Тіни Кароль, Тоні Матвієнко, Kozak System, Злати Огневич, Оксани Мухи. Відкрийте закулісся – як зазвичай проходить співпраця з зірками? Чи доводиться вже готову повністю ідею підлаштовувати під голос чи образ виконавця? Чи бували конфлікти на цьому ґрунті?

– Ключове слово у цьому запитанні – "для різних". Я сповідую тезу: пісня має безліч відтінків і граней, мене приваблює саме розмаїття стилів, форматів, станів, у яких пісня може існувати. Адже хороша пісня – це не лише про голос, про носія вокалу. Найчастіше це командна робота, у якій автор слів – важлива позиція: саме він дає всьому процесу зміст і виражає найсуттєвіше, заради чого все затівалося.

Я завжди, принаймні, намагаюся не писати порожніх текстів ( тим більше, коли мелодія гарна ), якої б величини зірки не бралися за пісню. Я людина не конфліктна, але й "підлаштовуватися" не люблю. Опираюся будь-яким "спрощенням" ( "пісня вимагає", "не зрозуміють", "не видєлуйся" ), зберігаючи високу планку смислів.

– Ваш хіт "Полуднева спека" свого часу звучав у виконанні Ані Лорак, а тепер ця пісня прозвучить знову в проєкті "Тишком Нишком". Це повернення свого? Що ви відчуваєте від цього процесу? 

– Відчуваю втіху, звісно. У час створення "Полудневої спеки" для нас із Сергієм Круценком практично не було альтернативи, кому віддати пісню – видавалося, що ця співачка ротом виконає її найкраще. Крім того, ми були переконані, що ця пісня українською мовою у стильному і розкішному аранжі може конкурувати навіть із світовими зразками. Як показали роки, голос і "право першої ноти" це зовсім не "індульгенція на вічність" і недоторканість. Ба більше: пісні живуть і стають евергрінами саме завдяки каверам. Тому Полуднева спека 2.0 – жива і далі буде.

– Ви народилися в родині відомого поета Володимира Бровченка – понад тридцять книжок, ціла епоха в українській літературі. Зростати в домі, де слово це професія батька, – це фора чи, навпаки, тягар, з-під якого хотілося вийти власною дорогою?

– Це своєрідний мікс. З одного боку, перебування "в тіні" заслужено відомого і талановитого тата це така карма, яка навіює тобі одразу дві протилежні думки: а) облиш спроби, тобі таким не стати і б) шукай себе. З іншого боку, та унікальна атмосфера, яка панувала у нашій родині, не могла мимохіть не вплинути і на мою освіту, і на моє сприйняття світу, і на мою україноцентричність. Так що аж ніяк не можу назвати це "тягарем".

– П'ятнадцять років на телебаченні, потім креативний директор у BBDO, McCann, Publicis – верхівка рекламного олімпу. Що складніше: придумати слоган, який запам'ятає мільйонна ЦА, чи рядок пісні, який западе в серце бодай одному?

– Чесно: для мене це майже тотожний підхід. І те, і те придумати нелегко, але маю звичку не зупинятися на чомусь одному, тому завжди роблю безліч варіантів. І один з них буде точно "в десяточку".

– Ви журналіст, рекламник, драматург, сонграйтер, лібретист – пишете вже четвертий мюзикл. Якщо чесно: ким ви почуваєтеся, коли вас питають "а хто ви за професією"?

Звісно, трохи гальмую з відповіддю. За роки різноманітних умінь і творчих напрямків стало важче однозначно відповідати на це питання. Тому змушений іноді вдаватися до розпливчастої конкретики, на кшталт "генератор смислів", "музослів", "креатор", "сторітеллер" тощо. Як бачите, це мало що прояснює, але, мабуть, найточніше описує те, ким я себе час від часу відчуваю.

– Розкажіть про ваш новий проєкт – Тишком Нишком.

– Тишком Нишком виник спонтанно, з теплих дружніх посиденьок на гостомельській терасі Володі Шерстюка, музиканта гурту Kozak System і проєкту SHERSTIUK. По-між пісень, що ми зазвичай співали, я наважився показати і виконати деякі свої пісні різних часів написання. Реакція колег була більш, ніж схвальною, а співачка Тетяна Гончарова виявила бажання заспівати деякі з них. Так і почалося: Таня обрала 6 пісень мого авторства, різних за стилями, за настроями, навіть жанрами: від українського фолку в стилі Led Zeppelin, до балад a la Sting і українського ретро-джазу 50-х. Ми придумали, що це має бути дуже затишний живий івент, який ми зафіксуємо на відео.

– Ще дві пісні проєкту – на музику Сергія Круценка, якого, на жаль, вже немає з нами.

– Виконання "Полудневої спеки" було для Тетяни Гончарової дуже важливим: в останні роки життя Сергія вони якраз працювали над її новим альбомом, який так і не вийшов. Сергій став для неї камертоном, взірцем музиканта, творця, душевної людини. Тому ця пісня для неї має безліч своїх, глибинних сенсів.

Другу пісню Сергія запропонував я. У мене в компі зберіглася так звана "демка": Сергій виконує свою нову пісню, просто співаючи "рибу" у супроводі фортепіано. Не пам’ятаю причин, з яких ми цю пісню тоді не дотисли, але вона лишилася "безсловесною". Я подумав, що в пам'ять Сергія ми можемо створити його нову пісню і зробити її прем’єру саме в Тишком Нишком. Так виникла Таємних Пісень Playlist.

Вона саме про те щемке відчуття, яке залишається з нами, коли ми згадуємо тих, кого вже немає поруч. Але є їх творчість, слова, музика, тепло.

– Ви ввели колись поняття "музослів'я" й навіть читали лекцію "Homo Cantus: таємні драйвери пісні". "Тишком Нишком" – це, по суті, ваша теорія, яка нарешті стала сценою?

– По суті, так. Це своєрідне продовження моїх досліджень у цій сфері. Тепер – у іншому форматі. Але мені хотілося, щоб аудиторія (а ми розраховуємо передусім на глядацьку ютюбівську) зазирнула трохи за лаштунки пісенної творчості. Здивувалася разом з нами – як цей витвір і винахід людського інтелекту залишається з нами вже багато тисячоліть. І не збирається переходити у категорію "відлуння". Тож, схоже, "пісня буде поміж нас" ще дуже довго.

– Чого ще очікувати слухачу на прем'єрі?

– Як завжди – несподіванок. І, цілком можливо, не лише для глядачів, а й для нас самих.

Тетяна Гончарова

– Ви робите професійні музичні проекти, виступаєте на Leopolis Jazz Fest, маєте власний Goncharova Project – але не маєте музичної освіти. Для багатьох це вирок: "без консерваторії немає чого й починати". Як вам вдалося не повірити в цей стереотип?

– Усе, що стосується музики в моєму житті, – це, мабуть, один великий гештальт, який я закриваю  майже все життя. Тому що в мене немає не те що консерваторської освіти – я навіть музичну школу не закінчувала. У дитинстві я дуже хотіла туди потрапити, але батьки вирішили, що мені це не потрібно. А потім у 1990 році я поступила до Дніпропетровського державного університету, і на першому курсі мене затягнули до університетської капели "Просвіта". І одразу переді мною відкрився неймовірний світ. Це був час, коли до нас поверталася заборонена українська духовна й хорова музика – Березовський, Ведель, обробки Лисенка.

Потім я співала в Троїцькому хорі у Дніпрі – на правому кліросі, де майже всі вокалісти були професіоналами, солісти Оперного театру. Репертуар складний, тож довелося дуже швидко вчитися читати ноти, чути хор, працювати всередині  вокального ансамблю. Я досі вважаю, що це було моє музичне училище.

Наприкінці 90-х мені запропонували вступати до консерваторії на вокал. Але я обрала другу вищу освіту з маркетингу – тоді здавалося, що музика мене не прогодує.

Тому я б сказала так: немає ніякого вироку. Є шлях і у мене він такий. Трошки нестандартний, але він мій. Так, у мене немає диплома. Але в мене є величезний музичний пробіг за плечима. І мені здається, поки я живу і дихаю, я намагатимуся створити в музиці щось особливе. І докладатиму до цього дуже багато зусиль.

– Є розхожа думка, що музикою треба займатися з п’яти років, інакше пізно. Що б ви сказали дорослій людині, яка мріє співати, але думає, що "поїзд уже пішов"?

– Давайте чесно: те, чого мені  або тобі, друже, не дали в п’ять років, у мене або у тебе  вже не буде. І робити вигляд, що рання музична освіта нічого не дає, було б неправдою. Але я співаю все життя. Я все життя слухаю музику, порівнюю, аналізую українських і світових виконавців, працюю з музикантами. І в якийсь момент уже навіть важко зрозуміти: це я в музиці чи музика в мені.

Якщо людина відчуває, що їй необхідно співати, я не розумію, хто може сказати їй, що її поїзд уже пішов.

– Освіта дає техніку, але забирає сміливість – багато академічних музикантів бояться відступити від правил. Чи не стала відсутність "правильної школи" вашою таємною перевагою – свободою робити по-своєму?

– Можливо. Хоча я все-таки не сказала б, що освіта забирає сміливість. Освіта дає величезну базу, якої мені іноді якраз не вистачає. Але свобода робити по-своєму в мене є.

Мені здається, я від самого початку була народжена творчою людиною.

А зараз, коли мені 50+, у мені ніби формується новий шар – абсолютна свобода самовираження. Мені хочеться голосом передати те, що я прожила як жінка, як мати, як дочка, як громадянка, як подруга, як колега – у всіх своїх іпостасях. І саме музика дає мені цю свободу.

– Ви багато співали джаз, а джаз – це свобода й імпровізація, коли щоразу виходить по-новому. А ви в житті більше людина плану чи людина спонтанності?

– Напевно, я дивне поєднання цих двох речей. Водночас я дуже системна людина, тому що життя  покладало на мої плечі весь час  велику купу відповідальності. Більшу частину дорослого життя я працювала у великих корпораціях – у середовищі, де є система, правила, форма, дедлайни. Це виховало в мені дисципліну, системність, тайм-менеджмент.

А Музика – це свято і свобода.  Я ж сама обираю пісні, які буду співати. Музика завжди була тією територією, де мені хотілося імпровізації. Мабуть, саме тому свого часу мене так потягнуло до джазу.

– Щодо проекту "Тишком-Нишком": саме ви почули в піснях Бровченка те, що варто винести на сцену, – коли він, за його словами, просто співав їх у дружній компанії. Що ви в них почули такого, чого не чув на той момент навіть сам автор?

– До Бровченка я взагалі прийшла досить спонтанно. І спочатку він цікавив мене передусім як автор тексту пісні "Полуднева спека". А потім він узяв гітару і почав співати власні пісні. У мене дуже чутливе музичне вухо, і я одразу почула в цих піснях неймовірні гармонії. А потім – тексти, смисли, другі плани. Для мене це завжди було надзвичайно важливо. Я весь час шукала музику інтелектуальну – там, де є не тільки мелодія, а й сенс. А пісні Бровченка абсолютно потрапляють у цю історію. Він прожив велике життя. Він професійний автор текстів, людина, яка все життя заробляла словом. Але при цьому його власна музика довгий час залишалася десь поруч. І ось тепер, коли йому 70+, він нарешті дістав ці пісні.

Ми іноді жартуємо: професіонали побудували "Титанік", а аматори – Ноїв ковчег. Я не маю диплома професійної співачки, Бровченко – диплома професійного композитора. При цьому в кожного з нас за плечима величезний професійний і життєвий досвід. Тож маю надію, що ми все-таки будуємо Ковчег.

– У програмі вісім дуже різних пісень – від фолку до джазу. Яка з них стала найулюбленішою?

– Моя безумовна улюблениця зараз – пісня "Магія". Я її просто обожнюю. І дуже на неї ставлю. Мені здається, в ній є і слова, і мелодійні переходи, які сьогодні можуть дуже точно торкнутися українського слухача. Я навіть думаю, що в "Магії" є потенціал стати українським хітом.

– Пісня Круценка "Полуднева спека", яку ви повертаєте, і сам проєкт про українську пісню – це для вас теж форма спротиву? Що ви думаєте про думку, що мистецтво має лишатися поза війною?

Мені б дуже хотілося, щоб мистецтво було поза війною. Але такого вже не буде.

У "Полудневої спеки" для мене дуже особлива історія. Я почула цю пісню ще в далеких нульових і одразу її відзначила: вона була не така, як усі. Через багато років я познайомилася із її автором Сергієм Круценком. Я прийшла до нього записувати свій третій альбом "Руки". Але той альбом, на жаль, так і не стався: у січні 2023-го Сергій трагічно пішов із життя. І зараз для мене дуже важливо, щоб в Україні пам’ятали, хто такий Сергій Круценко. Особисто для мене повернення "Полудневої спеки" – це пам’ять. Щоб пам’ятали.

Мистецтво може не розповідати безпосередньо про війну. Але воно не може існувати поза тим, що відбувається з нами, з нашими людьми, з нашими митцями. Війна вже змінила наші життя, наші голоси і навіть те, які твори хтось устиг або не встиг завершити. Тому для мене сьогодні спротив – це, зокрема, повертати своє. Свої пісні. Своїх авторів. Свою культурну пам’ять.

– Ранок співачки перед виступом – це тиша й вода з медом чи кава й хаос до останньої хвилини?

– Хаосу в мене немає. Я у своєму побуті досить системна людина.

Я жайворонок, прокидаюся рано. Спочатку п’ю воду, а потім приблизно годину співаю: розспівуюся, проходжу свій репертуар.  Птахи завжди співають з ранку.  А кава – вже потім.

– Хто ваш "музичний guilty pleasure" – виконавець чи жанр, який ви любите, але трохи соромитесь у цьому зізнатися?

– Знаєте, я одночасно і соромлюся, і зовсім не соромлюся цього.

Я багаторічна прихильниця Дмитра Бортнянського. Наприклад, його "Херувимська пісня №7" – для мене один із найкращих музичних творів у світі.

А його "Да исправится молитва моя" – це  мій  особистий супер хіт.  Я можу слухати цю музику в різних виконаннях, коли мені погано, коли падає настрій. Бортнянський – це музика, яка здатна витягнути мене нагору практично з будь-якої ями.

– Місто, море чи ліс – де ви по-справжньому перезавантажуєтесь?

– Море, на березі якого є ліс. Саме там я перезавантажуюсь. Але ж місто – завжди мій магніт та територія сили, тому що я  народилася у великому місті – у Дніпрі. Зараз живу в Києві і вже вважаю себе киянкою.

Концерт "Тишком-нишком" 

Дата: 18 вересня 2026 року, 19:00

Місце: Київ, просп. Академіка Глушкова, 1, Павільйон 6, простір Book.ua

Вхід вільний з 18.45

Концертний майданчик забезпечений укриттям.