Донька-чемпіонка, сестра в окупації та похід в нардепи. Як живе перший переможець "Голосу країни" Іван Ганзера, який оселився в глибинці

П’ятнадцять років тому Іван Ганзера приїхав із села Калинів на Харківщині підкорювати столицю – він взяв участь у першому сезоні "Голосу країни". І став переможцем проєкту та голосом, що прогримів на всю Україну. На той момент співаку було лише 23 роки. Сьогодні він і далі в музиці: записує пісні, виступає та веде власний YouTube-канал.

Відео дня

OBOZ.UA знайшов Івана Ганзеру на Житомирщині та поговорив із ним про те, як склалося його життя після тріумфального переможного сезону "Голосу країни". В інтерв’ю співак розповів, як вроджена слабкість зору змусила його сфокусуватися на головному, а війна принесла складні випробування для родини. Поділився спогадами про перші заробітки ще в 13 років, обставини, які штовхнули пробувати себе в політиці, історію кохання, що почалася на "Голосі країни", та розповів про талановиту доньку-підлітка.

"Наразі живу в Коростені, це Житомирська область, звідси родом моя Оля, – розповідає Іван Ганзера. – І, дивлячись на те, що сьогодні відбувається в Києві, зовсім не шкодую, що ми саме тут. У нас теж буває непросто, але загалом спокійніше, ніж у столиці. Продовжую займатися тим, чим жив усе життя: пишу пісні, веду свій YouTube-канал, а коли є можливість, їжджу до військових. Зараз не хочеться це афішувати, бо часи дуже складні. Якщо раніше, ще з 2015 року, ми їздили в зону АТО й розуміли: головна небезпека – це бути там, куди може прилетіти снаряд, то тепер усе інакше. Сьогодні будь-яке місце, де збираються військові, – це відповідальність. Ти фактично відповідаєш за їхні життя. Тому, коли десь буваю, уникаю розголосу. Як кажуть, береженого Бог береже. Єдине, що інколи афішую, – це участь у благодійних концертах або збори коштів".

"Також працюю у Палаці культури міста Коростеня, – продовжує Іван. – Там у мене невеличка студія – така собі творча лабораторія, яку "виростив" із нуля. Там зараз можу повністю робити пісні: від ідеї до готового треку. Усе це почалося ще під час ковіду, коли концертів майже не стало: не можна було їздити Україною, збирати людей. А я людина, яка довго на місці не може сидіти. Тож почав шукати однодумців, знайомитися з місцевими музикантами, потроху збирати команду. І якось мені кажуть: "Слухай, ти з нами постійно, то чому б тобі офіційно не працювати?" Так тут і залишився. Жартую, що роблю те саме, що й завжди, тільки тепер за це ще й щомісяця платять. А якщо конкретно – я соліст. І ще допомагаю місцевим талановитим молодим виконавцям. Тим, хто хоче показати свою авторську музику ширшому загалу".

"Маю доньку Софію, їй 12 років. Займається спортивними танцями і їздить командою на змагання. Нещодавно були на чемпіонаті України: минулого року посіли друге місце, цього року теж друге. А ще вона в мене – дзюдоїстка. Ось виборола золото на обласних змаганнях у Житомирі. І при цьому ще й відмінниця. Дружину звати Оля. Працює в нашому Центрі дитячої та юнацької творчості, веде театральний гурток. Теж живе творчістю. І я цим пишаюся – у неї реально є результати. Раніше ми з дружиною, яка була моєю менеджеркою, вели більше кочовий спосіб життя: постійні поїздки, концерти, дороги. А тепер у мене стало трохи менше тієї активної сцени. І я радий, що завдяки цьому в Олі з’явилося більше простору для себе – вона може повноцінно розкритися в тому, що любить. Найбільше мене вразила історія з однією дівчинкою, яка прийшла до неї в гурток і дуже заїкалася. Після певного часу занять, театральних вправ із мовленням стало значно краще".

"Відверто кажучи, ми давно вподобали Коростень – купили тут квартиру. Але довгий час він був для нас радше "перевальним пунктом". Я жартував, що ми сюди приїжджаємо попрати речі, поспати – і знову в дорогу. Їздили постійно: таке життя артиста – на ногах, у дорозі. З часом наше трішки змінилося, але мені подобається. У Коростені є все, щоб нормально жити, і при цьому немає шаленого ритму, як у Києві. А для мене це ідеально. Я люблю тишу, побути наодинці, закритися в студії, посидіти, подумати, щось створити – без поспіху й без того, щоб хтось підганяв. Для Олі, навпаки, це складніше. Вона любить рух, людей, ритм. Думаю, й досі десь у душі про це мріє. Я інколи жартую: "Дивлюся на тебе й бачу, що ти вже не так сильно за цим сумуєш".

"Хоча, як кажуть, ніколи не кажи "ніколи". Сьогодні ми тут, а завтра можемо бути зовсім в іншому місці – життя таке. Те, що для нас запланував Бог, передбачити не можемо. Цікаво, що до ковіду і повномасштабного вторгнення багато людей навіть не знали, що я живу в Коростені. Бо мене просто ніхто не бачив – постійно в поїздках, на концертах. Сусіди, звісно, знали. А от для широкого загалу це стало сюрпризом уже тепер. Люди досі часом дивуються, коли бачать мене на сцені чи на місцевих заходах. Бачу дуже теплу реакцію. Мені приємно, що пам’ятають, знають. Часто впізнають на вулиці, фотографуються".

"Так сталося, що в плані впізнаваності мені дійсно пощастило, тому що перший сезон "Голосу країни" дивилося дуже багато людей. У 2023 році я відзначав 15 років на професійній сцені. Ми зробили великий концерт, збирали кошти для наших військових. До мене приїхали друзі: Віктор Павлік, "Лісапетний батальйон", Олександр Кварта. Люди казали: "У нас такого ще не було – чотири години, і зірка за зіркою змінюється на сцені".

"Як згадую "Голос країни"? Проєкт залишив у мені дуже світлі спогади. Я вдячний усім людям, які тоді були поруч – і тренерам, і команді, і учасникам. Бо кожен із них по-своєму зробив мене трішки кращим, ніж був до того. Моєю тренеркою була Діана Арбеніна – російська співачка. Тоді такі були часи: у проєкті тренери були десь 50 на 50 – українські й російські артисти. І як би там не складалося, я пам’ятаю все добре, що вона для мене зробила як наставниця. І як людина. Ми всі знаємо, що після початку війни у 2014 році вона приїжджала в Україну й зі сцени на концерті просила вибачення за те, що відбувається. А далі вже, як то кажуть, репресивна машина не дрімає… Я колись трохи стежив за тим, що з нею відбувалося, і з того, що розумів, її змусили "відпрацьовувати" лояльність – зокрема виступом у Криму. Зараз, наскільки бачу, вона мовчить і нічого не коментує. Але якщо говорити не про політику, а про людські стосунки – не можу сказати про неї нічого поганого. Після шоу ми ще рік-два вітали одне одного зі святами, листувалися. Але в неї було своє життя, у мене – своє".

"У фінал тоді вийшли чотири артисти: я, Тоня Матвієнко, Арсен Мірзоян і Влад Ситник. Чи спілкуємося ми зараз? Час від часу – так, але не постійно. Тоню я вітав із успіхом її пісні "Кульбаби". Побачив якось її сторіс в Instagram – і чомусь захотілося написати. Вона мені щиро подякувала. Думаю, якби ми зараз зустрілися, то точно тепло привіталися би. З Арсеном ми давно не переписувалися, але на проєкті в нас теж були добрі стосунки. Скажу більше – не одна чарчина була разом випита (сміється)".

Після "Голосу країни", який став для нього тріумфальним, Іван брав участь у політиці: у 2012 році балотувався в депутати Верховної Ради від Радикальної партії, але не пройшов. "Тоді було модно, що в партіях з’являлися артисти, – згадує виконавець. – Я тоді був на контракті з Universal Music і, чесно кажучи, особливо не приймав сам рішення – робив те, що говорили. Проте, якщо говорити про партію, мені близьке було те, що декларував Олег Ляшко. Програма була проста, зрозуміла. А команда на старті – світла, позитивна. Далі пішли зміни – ми йшли як партія, а за місяць-два до виборів, дивлячись на рейтинги, зрозуміли: прохідного бар’єру не буде. Тому всі зусилля команди було кинуто на те, щоб Олег Ляшко пройшов за мажоритаркою".

"У принципі, якщо вас цікавить моя думка про Олега Володимировича, то на екрані й у житті – це зовсім різні люди. У реальності він глибший: освічений, "зчитує" людей і чітко розуміє, чого хоче. Багато хто сприймає його простим, бо на публіці уміє бути максимально близьким до людей – говорить легко, без пафосу. Я навіть жартував із ним, що йому треба давати не мандат народного депутата, а звання народного артиста – настільки майстерно працює з аудиторією. Іншим політикам часто потрібні співаки й шоу для створення потрібної атмосфери: спершу хтось розважає, а потім виходить серйозний чоловік у костюмі й починає щось обіцяти електорату. Ляшку цього не треба було – він сам умів тримати зал і керувати увагою публіки".

З початку повномасштабної російської агресії Іван Ганзера неодноразово виступав перед українськими військовими безпосередньо в зоні бойових дій. У рейтингу українських музикантів, які найчастіше виступали в зоні АТО, саме Ганзера очолив топсписок за кількістю концертів. У 2014 році Іван Ганзера разом із виконавцем Миколою Янченком записали сатиричну пісню про президента РФ під назвою "Путіну хана". Композиція була створена в іронічному стилі: музичний трек поєднали із відеорядом із виступів і кліпів російських артистів, які відкрито підтримували Путіна. Ця робота часто звучала на концертах для військових і стала однією з найвідоміших патріотичних композицій у творчому доробку Ганзери.

"Насправді той стан, у якому сьогодні живуть багато людей, я пройшов ще тоді, – згадує Іван. – І зараз дивлюсь на все це – і в мене подекуди навіть серце тішиться, бо тоді здавалося, що ми кричимо в порожнечу. Я цією справою буквально захворів, жив нею. Постійно був у Донецькій і Луганській областях. Ми возили хлопцям усе, що тільки могли: від білизни й елементарних речей першої потреби. Бо тоді не було нічого. Взагалі нічого. Зараз, якщо порівнювати, забезпечення – це небо і земля. Сьогодні ми збираємо на тепловізори, дрони, складну техніку. А тоді збирали на труси. Вибачте, але це правда".

"Моє рідне село на Харківщині з початку повномасштабного вторгнення було в окупації, – продовжує виконавець. – Із близьких там уже нікого не залишилося. Зараз це фактично сіра зона: ніби під нашим впливом, але жити там неможливо. Постійно літають дрони. Я моніторю, що там відбувається, і навіть ті найсміливіші люди, які ще якийсь час трималися, на зиму виїхали. Бо як там залишатися? Найближчий магазин – за 40–50 кілометрів. Тобто ти ще можеш сидіти вдома й більш-менш виживати. Але щойно сідаєш у машину – одразу за тобою починають полювати дрони. І їм байдуже, цивільна це машина чи військова. Тому ніби й звільнили село, але життя там немає".

"Так само важка історія і з моєю рідною сестрою. Вона проживала за два кілометри від Росії – у селищі міського типу Козача Лопань, що у Харківській області. Там теж довго була окупація. Оксана мені подзвонила 24 лютого – десь о пів на п’яту ранку: "Братику, нас бомблять…" Я їй: "Збирай речі". Але буквально за 15 хвилин вона передзвонила й сказала, що по селу їдуть російські танки. Вони просиділи в підвалі більше двох місяців. Потім якимось дивом вдалося вирватися: через російську територію до Європи. Зараз вона за кордоном. І по факту повертатися їй нікуди. Те місце, де жила, – там зараз взагалі не зрозуміло, що відбувається. Я навіть не знаю, в якому стані зараз могили наших батьків. Вони колись переїхали ближче до Оксани, збудували їм там невеличкий будинок. І от тепер я навіть не впевнений, що колись зможу туди прийти й щось знайти. Бо не раз читав новини, що росіяни били саме по тому району, де кладовище. Не знаю, ще є те місце, чи його вже стерли з лиця землі".

"Моя мама дуже рано померла від раку – їй було 53 роки. Ми намагалися рятувати, хоча лікарі зразу казали, що пізно. Та я робив усе можливе. Всі кошти, які заробляв, витрачав на лікування. Бувало, що вже не було за що, але шукав будь-яку можливість заробити. Коли ми зараз згадуємо маму, часто думаю про той час. Я колись навіть написав у соцмережах, що готовий брати будь-яку роботу, аби забезпечити лікування – куди завгодно, що завгодно. Бо тоді це був довгий, щоденний процес: по 20-30 тисяч гривень щодня на лікування. Та навіть із цим ми змогли "купити" у Бога всього додатковий рік життя для мами. Тато відійшов під час ковіду. Він був затятим курцем – три пачки цигарок на день. Самі знаєте, що ковід – це хвороба легенів. У нього на цьому тлі почалися проблеми з кров’ю, згущення. Потім стався інсульт – один, другий, третій. Тато впав у кому, а через тиждень помер. Йому було трохи за 60 – теж небагато. Це були дуже важкі часи, бо рідні для мене – все".

"Моя хвороба – це вроджена травма, – згадує дитинство виконавець. – Батьки довго не втрачали надії, лікували мене, де тільки можна. Ми їздили скрізь: і традиційна медицина, і нетрадиційна. Одеса, Харків, Москва. Усі можливі клініки, лікарі, професори – скрізь побував. Для батьків це було дуже непросто, бо ми жили в звичайному селі, з простими доходами. Але вони хотіли одного – дати мені шанс бачити нормально. І довго трималися за цю надію. Аж поки я трохи підріс і не сказав: "Мамо, тату, досить". Бо ми вже стільки їздили і чули одне й те саме: нічого змінити не можна. Потім один професор у Харкові пояснив, що в мами були дуже важкі пологи. І, найімовірніше, сталося передозування препарату, який викликає перейми... Але знаєте, я завжди кажу: мені по-своєму пощастило. Бо не знаю, як це – добре бачити. Я таким народився. І тому не втратив щось – просто навчився жити в цьому світі таким, який є".

"Я дуже вдячний батькам за те, що вони не ізолювали мене від здорового середовища, – продовжує Іван. – Я навчався у звичайній школі серед здорових дітей. І це, як на мене, дало набагато більше, ніж якби був у закритій системі. Я навчився спілкуватися, комунікувати. На відміну від багатьох дітей, які ростуть у спецшколах та інтернатах. Я не кажу, що там немає плюсів, вони є. Але в мене, думаю, більше життєвої пристосованості до реального світу. З дитинства вчився, як себе поводити, як адаптуватися, як виживати. Тоді ще не було модного слова "булінг", але поводилися зі мною часто і дуже жорстко. Майже щодня після школи доводилося битися з хлопцями. Але, як не дивно, це багато чого навчило, зокрема тримати удар".

"У мене зберігається певний відсоток зору: одне око бачить трохи краще, друге – гірше, – каже Ганзера. – Завдяки спеціальним налаштуванням можу працювати за комп’ютером. Сідаю майже впритул до монітора, роблю великий шрифт, високий контраст – чорний фон, білі літери. На вулиці теж по-різному. Якщо маршрут знайомий, можу сам пересуватися. Якщо ні – зі мною дружина або хтось із близьких. Але, як вже казав, у певному сенсі мені пощастило: я не знаю, як це – втратити зір, бо таким народився. Зараз ми багато уваги приділяємо реабілітації військових. І їм значно важче. Бо все життя були здоровими й не уявляють, як це – прокинутися одного дня й жити інакше. Пам’ятаю, якось мене запросили в шпиталь у Львові. Дуже хвилювався. Мені здавалося, що не знайду правильних слів, що моя присутність там недоречна – людям же боляче, не до мене. Поїхав з донькою і дружиною. І вже там зрозумів: це було правильно. Я представив хлопцям свою сім’ю й сказав приблизно так: "Бачите, ось я. Я такий із дитинства. Багато з вас стали такими зараз. Але на цьому життя не закінчується. Для когось воно, можливо, тільки починається".

"Бо інколи такі удари долі змушують людину нарешті сфокусуватися на головному. Якщо раніше вона розпорошувалася на все підряд, гналася не за тим – то тепер з’являється шанс зупинитися і почати жити по-справжньому. Пам’ятаю, колись у дитинстві я гуляв із друзями, і вони почали стріляти з лука. Я спробував теж, але в мене нічого не виходило. Прийшов додому злий, думав: "Як же так?" І потім згадав: у мене ж проблеми із зором, я забув про це (сміється). Тоді мама мені сказала: "Можливо, це знак, що тобі треба сфокусуватися на чомусь одному. І стати в цьому кращим за всіх". Я зрозумів ще зі школи: музика – це моє. Почав заробляти перші гроші ще з 13 років, граючи на весіллях. І чесно, заробляв більше, ніж мама за місяць. Вона тоді працювала начальником відділення пошти, і її зарплата була 54 гривні. А я за один вечір міг заробити 40. Окрім весіль, організовував дискотеки у сусідніх селах. Батько мені подарував апаратуру – займався землею і продав сіялку, щоб купити мені звук. І я розумів: це мій хліб. Музиканти завжди поважні люди, і я теж хотів бути серед них".

"Як познайомився зі своєю Олею? Та на "Голосі країни"! – продовжує виконавець. – Вона тоді виграла квитки на "Сніданку з 1+1" і потрапила на шоу. У мене того дня був дуже складний ефір – сестру забрали в лікарню швидкою допомогою, і я дуже переживав. Мені буквально перед самим ефіром повідомили, що вона у важкому стані. Пісня, яку дали, мені теж не подобалася, і все навколо здавалося проти мене. Тоді думалося, що це мій останній ефір. Перед початком виступів ми для телекартинки фотографувалися з глядачами, які прийшли на зйомки. Я подумав: "Ок, зроблю кілька фото і сховаюся в павільйоні". І саме Оля потрапила в ту частину групи, де не планував фотографуватися. І вона голосно сказала щось на кшталт: "Показали кілька разів по телевізору – і вже зірка". Мій тато почув це, наздогнав мене і попросив таки сфотографуватися. Я зробив фото і пішов".

"Пізніше Оля виклала їх у соцмережах, позначила мене. Ми почали листуватися. На той час у мене вже було дуже багато роботи, але пам’ятаю, що дуже чекав вечора, щоб сісти і почати знову спілкуватися з нею. Так ми й почали, і зараз уже тринадцять років разом. Вона мене підкорила тим, що зовсім інша, ніж я. Якщо я зважую кожен крок, то вона спочатку робить, а потім думає (сміється). Софійка, наша донька, у характері більше схожа на мене – така сама "зануда". Я дуже вимогливий до себе і до оточення, люблю порядок, коли все на своїх місцях, коли є план на завтра. Хоча, якщо раніше будував далекоглядні плани, то зараз ми живемо тут і зараз. Прожили день – і дякуємо Богу, що є що поставити на стіл, тепло в квартирі, що поруч одне з одним. І це вже велике щастя.

Знаєте, коли я дізнався, що у нас із Олею буде дитина, сказав собі: якщо хлопчик – назвемо Назаром, на честь Назарія Яремчука, – ділиться наостанок Іван Ганзера. – Дівчинку – Софією, на честь Софії Ротару. Мрії про Назара? Ну, дай Бог, буде мирний час – побачимо. Вважаю, що ті люди, які зараз наважуються на такі кроки, – справжні герої".

"Коли почалося повномасштабне вторгнення, ми ж виїхали до Польщі, – згадує Ганзера. – А в Коростені було гаряче: ракета впала зовсім поруч із нашим будинком. Ми обрали ідеальну локацію для життя – парк, річка, затишок, але не врахували, що район називається "військове містечко", і за старими картами тут були частини. Після цього я зрозумів: дитину треба терміново вивозити. У Польщі ми одразу включилися в гуманітарну роботу – допомагали українцям. Залишали Софійку з мамою Олі, а самі возили гуманітарку. Удома тоді була критична ситуація: елементарні речі ставали дефіцитом. Особливо це відчувалося в березні – усе зачинилося, нічого не працювало. Залишилися переважно старенькі й ті, хто не міг поїхати. Пам’ятаю, як ми вперше приїхали з допомогою: у місцевому магазині було дві пачки кетчупу й один ананас – і це все. Потім ситуація трохи поліпшилася. Але я за кордоном довго не витримав. Дружині подобалося, вона не дуже хотіла повертатися. А я, коли ситуація трохи стабілізувалася і росіян відігнали від Києва, сказав: "Я їду додому – а ти як хочеш". У червні ми повернулися. Я вважаю, що за цей час приніс чимало користі своїй країні. Ми й далі волонтеримо, збираємо гроші, допомагаємо людям. Бо краще тут щось робити, ніж там сидіти й чекати".

Раніше OBOZ.UA писав, як живе в Канаді єдина донька Степана Хмари: троє дітей і шлюб із відомим українським музикантом.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!