"Не хочу все життя бути лише сином легенди": Богдан Зінкевич – про непублічного батька, брата у війську та свого сина, який повернувся з Британії

Богдан Зінкевич – звукорежисер, який понад 20 років працює в кіно, на телебаченні та в рекламі. Молодший син легендарного українського співака Василя Зінкевича. Богдан не любить публічності, рідко дає інтерв’ю і майже не розповідає про своє особисте життя.

Ми поспілкувалися з Зінкевичем-молодшим на допрем’єрному показі фільму "Потяг "Червона рута", де він працював звукорежисером. Ця картина стала для нього особливою ще й із особистої причини: Василь Зінкевич – один із найвідоміших виконавців пісні "Червона рута".

В інтерв’ю OBOZ.UA Богдан розповів, чому не хоче, щоб його сприймали лише як сина відомого артиста, як складаються його стосунки з батьком і старшим братом, який нині служить у Третьому армійському корпусі. А ще – про власну родину: дружину-архітекторку та 16-річного сина, який після двох років навчання в Англії повернувся до України і тепер думає про майбутнє в машинобудуванні.

– Про те, що ви берете участь у цьому фільмі, нам розповідав в інтерв’ю його продюсер Юрій Горбунов. Для вас це ще одна професійна робота чи все-таки особливий проєкт?

– Я мав велику честь отримати запрошення попрацювати звукорежисером над цією картиною. У кіно я працюю вже не перший рік – загалом тут, на телебаченні та в рекламі працюю понад 20 років. Закінчив кінофакультет Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого, тож це моя професія.

Не хочу зараз перераховувати всі свої роботи – напевно, когось обов’язково забуду, а не хотілося б нікого образити. Але скажу так: попри весь мій професійний досвід, цей фільм для мене справді особливий. У нього вклав набагато більше уваги, сил і, мабуть, навіть якихось внутрішніх переживань, ніж у багато інших своїх робіт. Мені тут важливий не лише професійний результат. Дуже хочеться, щоб картина вдалася, щоб ми справді гідно розповіли цю історію.

– Знаю, що Юрій Горбунов радився з вашим батьком щодо фільму, телефонував йому, обговорював певні моменти.

– Власне, про їхні розмови я нічого вам сказати не можу. Не сприйміть як неповагу, але мене все життя так чи інакше ідентифікують як сина Василя Зінкевича. Так, це мій батько, і я ним дуже пишаюся. Але водночас я вже багато років працюю у своїй професії, маю власний досвід і свій шлях. Тому для мене важливо, щоб у цьому проєкті мене сприймали насамперед як звукорежисера.

Я прийшов на цей фільм не просто як син відомого артиста, а як фахівець. Свого часу сам вступав до театрального інституту. Не просив батька допомагати мені, не користувався його ім'ям, щоб пробиватися. Мені було важливо самому пройти цей шлях. Тому й на зйомках "Потяга "Червона рута" займався своєю роботою. Так, наскільки я розумію, батько теж причетний до цієї картини. Можливо, консультував, можливо, вони з Юрієм Миколайовичем щось обговорювали. Але я в їхню розмову не втручався. Це їхні домовленості, і я не хотів би її коментувати.

– Ви кажете, що не хочете, щоб вас ідентифікували виключно як сина Василя Зінкевича. І все ж таки, коли ви називаєте своє прізвище, вас перепитують: "Ви часом не син Зінкевича?"

– Знаєте, зараз я помічаю навіть дещо інше. Молодше покоління, на жаль, уже не так добре знає це прізвище. Є люди, які цікавляться українською естрадою, її історією, слухають старі записи, відкривають для себе наших легендарних артистів – вони, звичайно, одразу розуміють, про кого йдеться. Але для багатьох молодих людей прізвище Зінкевич уже не викликає миттєвої асоціації з Василем Зінкевичем, яка була у покоління наших батьків. І, якщо чесно, я до цього ставлюся спокійно. Я не хочу все життя бути лише сином легенди.

– Розкажіть, будь ласка, трохи про себе. Ви живете в Києві, так?

– Так. Я вже давно живу в Києві, тут моя сім’я. Дружина – киянка. Олександра – архітектор. Працює за фахом, має великий професійний досвід. У нас є син, уже дорослий хлопець. Роману – 16. Цього року піде в одинадцятий клас.

– А я чому я була впевнена, що ви ще зовсім молодий і навіть не одружені. Думала, що ви ще тільки в пошуках свого щастя.

– Ні, ви помилилися (сміється). Мені вже 43 роки.

– Та невже! Маєте значно молодший вигляд. Цікаво, Роман – єдиний онук вашого батька?

– Поки що єдиний.

– А вони добре спілкуються між собою?

– Так, звичайно. Роман навчається в музичній школі, у класі вокалу. І якось у нас із татом виникла цікава розмова: ми думали, яку пісню Роману варто було б заспівати. І дідусь каже: "Нехай співає "Я піду в далекі гори". Я навіть знайшов і скачав ноти. Думаю: треба буде зайнятися цим питанням, підготувати Романа. Але потім якось відклалося. Почалася нова чверть, Роман пішов до музичної школи, і я вже не повертався до цієї розмови. І тут одного дня він приходить додому і каже: "Тату, мені сьогодні дали нову пісню вчити". Я питаю: "Яку?". А він відповідає: "Я піду в далекі гори". Я аж завмер. Кажу: "Та ну! Ми ж буквально нещодавно з дідусем говорили, що тобі треба її заспівати!"

Одразу телефоную Василю Івановичу: "Тату, як ти знав, що йому дадуть саме цю пісню?" А він, здається, був навіть не здивований. Але ж ніхто у музичній школі не знав про нашу розмову. Воно просто так співпало, не знаю, як це пояснити. Якась магія! Бо збіг настільки точний, що мимоволі починаєш думати про щось більше. Чекаємо на академконцерт, щоб нарешті почути, як Роман виконає цю пісню. Думаю, для дідуся це теж буде особливий момент.

– А яку професію Роман хоче обрати? Вже визначився, ким хоче стати?

– Він думає про інженерію, зокрема про машинобудування. Я це пов’язую і з тим, що сьогодні в Україні дуже потрібні виробництво, технології, інженерні спеціальності. Можливо, це певним чином віяння часу, але, якщо подивитися ширше, Україна завжди мала великий потенціал у технічних науках. Тому вважаю, що це цікавий вибір. Мистецтва в його житті й так вистачає. Він із дитинства в цьому середовищі, навчається в музичній школі, займається вокалом, поруч із ним творча родина. Тому, якщо колись захоче спробувати себе в мистецтві, для нього ці двері завжди будуть відчинені. І я не хочу за нього вирішувати. Для мене важливо, щоб він сам зрозумів, чим хоче займатися. Якщо його справді захоплює машинобудування – тільки підтримуватиму.

– Роман навчатиметься в Україні чи ви розглядаєте навчання за кордоном? Можливо, вже обрали університет?

– Роман два роки навчався в Англії. Виїхали туди під час повномасштабного вторгнення, але дуже хотілося додому. Коли ситуація стала більш зрозумілою, вирішили, що школу він завершуватиме тут, в Україні. До того ж зараз український атестат приймають англійські навчальні заклади, тому в майбутньому він зможе вступати й там. Поки що наш план – закінчити школу в Україні, а далі вже дивитися за ситуацією. Навчання в Англії ми не виключаємо, але в будь-якому разі бачимо його майбутнє пов’язаним з Україною. Мені взагалі близька думка, що ми можемо брати найкраще із західного досвіду – знання, технології, підходи – і привозити це сюди, щоб розвивати країну. Я вважаю, що в України величезний потенціал, і ми цілком можемо бути не гіршими за країни Західної Європи.

– Ваш старший брат Василь теж обрав творчу професію?

– Він закінчив художню академію за спеціальністю "графічний дизайн". Василь старший за мене приблизно на півтора року. Зараз він служить у Третьому армійському корпусі. І цікаво, що навіть там його професійні навички стали йому в пригоді. Він знайшов себе в Збройних силах, зокрема у хорунжій службі. Один із напрямів його роботи – розповідати військовослужбовцям про українську культуру, наші традиції та історію, допомагати краще розуміти й відчувати власну національну ідентичність. І тут його освіта графічного дизайнера дуже допомагає. Він уміє працювати з візуальною інформацією, знаходити зрозумілу форму для складних речей, привертати увагу.

– Ви близькі з братом?

– Так, але він уже майже два роки в армії, тому наше спілкування зараз зовсім не таке, як раніше. Ми не можемо просто в будь-який момент зателефонувати один одному й поговорити. Я можу написати йому, а коли в нього є можливість, він передзвонить або відповість. Найголовніше – завжди намагається дати знати, що все добре. Буває, що зв’язку немає взагалі, тоді заспокоюєш себе, що треба просто почекати.

– Василь Зінкевич-молодший – одружений?

– Я так розумію, що поки він у війську, особисте життя трохи відійшло на другий план. Чесно кажучи, не зовсім володію ситуацією щодо їхніх стосунків. Офіційно не одружений, можливо, для нього не так важливо поставити печатку. І я не хотів би говорити за брата. Якщо він захоче і матиме можливість, розповість про це сам.

– А з татом у вас близькі стосунки? Про його життя нині практично нічого невідомо, бо він веде доволі закритий спосіб життя, не дає інтерв’ю.

– Так, ми дуже близькі з татом. Але я добре знаю його характер і вже розумію, коли краще зателефонувати, а коли не варто відволікати. Наприклад, якщо знаю, що він готується до якогось виступу, зайвий раз не турбуватиму. Тато дуже чуттєва людина, він легко занурюється в розмову, може миттєво переключитися на іншу тему, щось почати емоційно обговорювати. А я знаю, що перед виступом йому важливо зосередитися, побути у своєму внутрішньому просторі. Тож іноді краще просто написати. Думаю, це теж частина близьких стосунків – не лише багато говорити, а й відчувати, коли людині потрібна тиша.

Раніше OBOZ.UA писав, що молодший син Василя Зінкевича з’явився на прощанні з Ігорем Покладом і розповів про дуже особисте.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з народною артисткою Ольгою Сумською до її 60-річчя: мінус 20 кг, візит до пенсійного фонду і нова еротична фотосесія.

Тільки перевірена інформація у нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!