"Може, я піду з цього інтерв’ю?" Легендарна телеведуча Тетяна Цимбал – про сучасне ТБ, часи шаленої популярності та життя після слави

Тетяна Цимбал – кумирка мільйонів глядачів, десятиліттями була обличчям українського телебачення та стояла біля витоків вітчизняного ефіру. Її голос і манеру ведення етерів пам’ятають і сьогодні. Днями народна артистка України відсвяткувала 80-річчя.

В інтерв’ю OBOZ.UA Тетяна Василівна згадала про дружбу з Богданом Ступкою та Юрієм Рибчинським, розповіла про запрошення від легендарного Платона Майбороди та про сина Петра, який свого часу грав у Green Grey. Дикторка поділилася зворушливими сімейними історіями – про доньку Ольгу, яка живе в Канаді, онуків та маленького правнука. Відверто поговорила про війну й назвала те, що вважає одним із найстрашніших ворогів України. А ще розповіла, як у 80 років залишатися у чудовій формі, не втрачати цікавості до життя і, попри все, помічати хороше.

– Пані Тетяно, скажіть, будь ласка, ви любите свій день народження?

– Я люблю його з дитинства. І знаєте, останні роки він для мене щоразу якийсь особливий. От минулого були з дочкою у Відні – і це незабутня поїздка. По-перше, мене дуже вразило, як там ставляться до українців. Скажімо, йдемо центром Відня. Ми з Олею розмовляємо між собою – і одразу помічаємо реакцію людей, які це чують. Біля одного костелу – багато людей. Аж раптом підходить до нас чоловік у комзолі – він там щось пропонує туристам – зі словами: "Слава Україні!" Або ось ще. Заходимо в кав’ярню. Офіціант приймає замовлення, а потім раптом підходять одразу троє: "Дівчата з України!" Серед них – афроамериканець. І весь час мені: "дякую, дякую". Я думаю: мабуть, наші йому це часто говорять, коли їх обслуговує, і запам’ятав це слово. Начебто дрібниці, але такі моменти, вони як фотографії – закарбовуються.

Начебто дрібниці, але такі моменти, вони як фотографії – закарбовуються.

А по-друге, ну скажіть мені, що може бути кращим подарунком на день народження, ніж слухати королівський оркестр у Кайзер-Холлі? Це було щастя! Сиділа й думала: невже це відбувається зі мною? Мені ще й подарували диск із записом того концерту. Хіба такий день народження можна забути? А цього року діти презентували відпочинок на Закарпатті. Ми поїхали з сином. Я люблю цей край.

У санаторії за нашим столиком у ресторані сиділи люди з різних куточків України. Молода, дуже модна жінка – металургиня з Дніпра. Навпроти – лікарка з Харкова. Були кияни, подружжя з Південного. І всі говорили українською або дуже щиро намагалися. Я це помічаю і дуже ціную. І взагалі така атмосфера була… Усі дуже привітні одне до одного. Не було ні напруження, ні дратування, ні якоїсь показухи. Знаєте, коли кудись приїжджають і починають влаштовувати шоу: у кого що, хто крутіший. Мені таке – дуже смішне. Бо все це тлін, речі мають бути просто для комфорту.

Вранці в день народження зайшли на сніданок: я у спортивному костюмі, син у шортах – ну, відпочинок же. І раптом дивлюся – несуть величезний букет квітів. Виявилося, спеціально їздили в Ужгород, замовляли. Я затулила обличчя руками – в сльози. А всі встають, починають аплодувати. До цього ми просто спілкувалися, ніхто не говорив: "Ой, ви ж така…" Я взагалі намагалася ніяк не привертати до себе уваги. Була настільки зворушена, що навіть не знала, що сказати. І щось видала – імпровізовано, від серця. Потім ми разом фотографувалися.

Вітань було дуже багато: і в той день, і наступні. Телефонувала Гізела Ципола (відома оперна співачка, народна артистка. – Ред.) Вона зараз живе на Закарпатті, в неї чудовий маєток, доглядає понад сотню кущів троянд. Іноді мені каже: "Не можу часто писати, багато роботи по догляду". Це такі сердечні зв'язки. Ми прожили разом довго в одному часі, у нас спільні спогади, я робила програму про неї. У нас, Оксано, із вами цікава професія: буває так, що твої герої на все життя стають друзями. Наприклад, ще з юнацьких років знаю Юру Рибчинського, з яким ми донині чудово спілкуємося. Нас познайомила на Хрещатику, 26 відома на той час радіожурналістка Оленочка Пляшник. Пам'ятаю, Юра був тоді у солдатській шинелі – служив в ансамблі. Багато років вела концерти Сашка Злотника – дуже шаную цього композитора. І Платон Іларіонович Майборода мене часто запрошував вести свої авторські концерти. Мені це було так незвично, бо я була ще зовсім мала (сміється). А він – такий великий композитор, поважний чоловік.

– А я зараз подумала, пані Тетяно: ви ж, мабуть, бачили всіх президентів України. Цікаво, якими вони були поза телевізійним кадром?

– Знаєте, з останніми двома в мене не було спілкування, бо відійшла від телебачення. Остаточно на викладацьку роботу, здається, перейшла у 2019 році. А якщо говорити про тих, кого знала… Я не можу казати, що була от зовсім близька, але про мене добре відгукувався Леонід Кравчук. Навіть на моє 70-річчя дівчата записали з ним інтерв’ю. Він сказав дуже теплі слова. Вони тоді зробили такий фільм-привітання, де відомі люди згадували мене. З Леонідом Кучмою ми віталися, у мене навіть залишилися фотографії з ним і його дружиною Людмилою Миколаївною. Я тоді була дуже популярною (сміється). Зараз думаю, що молода аудиторія, покоління моїх онуків, уже може мене й не знати. Але я спокійно до цього ставлюся. А от люди, які пам’ятають – мене зворушують. І їх багато.

Мене нещодавно один журналіст запитав: "Як ви сприймаєте цю дату – 80 років?" Кажу: "Просто дякую Богу, що він дарує мені такі роки". Я щаслива, що дочекалася аж правнука, що можу бачити цю дитину. Минулого року я була у них у Канаді. Бачила цього хлопчика – Ніколаса. Він народився у день народження свого тата! І, уявіть собі: блакитноокий, зі світлим волоссячком, а мама – перуанка, чудова Алі. Я навіть не знаю, якою мовою він заговорить. Там і іспанська, і англійська, і українська. Часом думаю: а що ж там у ньому перуанського? (сміється). Бо дивлюся на нього – і бачу нашу кров, продовження.

– У минулому інтерв’ю нашому виданню ви розповідали, що ваша донька Оля має захоплення на все життя – теніс, яким займається професійно і виступала у своїй віковій категорії на міжнародних змаганнях за збірну Канади. Зараз продовжує?

– Так, займається. Нещодавно в неї був національний чемпіонат в Оттаві, а потім поїде на чемпіонат світу в Португалію. Це вже буде третій саме в цій країні. Каже: "Ну знову Португалія!" (сміється). А я їздила з нею на змагання, до слова, туди у 2022 році. Оля – велика молодчина. Вони так переймаються за нас, не те слово. На автомобілях – прапори, на будинку – великий український прапор. Онуки в мене теж хороші, працьовиті. Марія, донька Олі, – ще студентка, але вже має роботу. Там узагалі навіть старшокласники підробляють: розвозять пошту, стоять на касах.

Дивлюся – і в нас така тенденція. Софійка, донька сина, теж вже працює в Києві. Їй подобається робити нігті. Купили спеціальний стіл, усе обладнання. Я хотіла їй теж щось подарувати, думаю: подобається цим займатися, треба підтримати. Відкрила в інтернеті, примітивно думаючи: що дорожче – значить, краще. Подивилася і телефоную: "Хочу щось тобі подарувати, але, щоб це було те, що тобі потрібно". Називаю їй, що знайшла, а вона: "Ба, у мене все є" (сміється).

Знаєте, я дуже вітаю те, що вони вчаться самостійному життю і знають ціну грошам. Марія в Канаді цілий рік збирала кошти на подорож до Європи. У неї є хлопець ще зі школи. Разом навчаються в університеті: вона – на психолога, а він – на історика. І хлопець цей – албанець, фантастичний Алекс! Коли заходить у дім, одразу усміхається, розводить руки й іде всіх обіймати. Обов’язково щось приносить від мами. А ми щось передаємо туди.

– Цікаво, ви зараз дивитеся телевізор? Як вам сучасне телебачення?

– Ой, знаєте, ще на самому початку появи інтернету я давала інтерв’ю одній із київських газет і сказала тоді, що коли інтернет навчиться передавати відеопотоки, багато чого піде туди. Бо люди отримають можливість самі структурувати свій день. Так і сталося. Пам’ятаю час, коли "Вечірній Київ" друкував програму телепередач на весь тиждень. Ми підкреслювали передачі, які хотіли подивитися, дивилися на годинник і планували свій вечір так, щоб сісти перед телевізором саме в цей момент. А сьогодні все інакше. Я сама керую своїм часом: іду туди, куди мені потрібно, зустрічаюся з людьми, розмовляю з вами по телефону. А коли мені зручно, можу подивитися передачу чи фільм в запису – технології дають таку можливість. Тепер не ти підлаштовуєш своє життя під телевізор – телевізор підлаштовується під тебе.

Тому треба думати, куди рухатися телебаченню. Але я впевнена, що воно залишиться. Пам’ятаєте, у фільмі "Москва сльозам не вірить" була фраза: "Нічого не буде: ні кіно, ні театру, ні книжок, ні газет – одне суцільне телебачення". Тоді ТБ справді здавалося чимось майже фантастичним. Я пам’ятаю, коли ми починали працювати, не було готових форматів, ліцензій, напрацювань, за якими можна було б іти. Все створювали самі. І в цій роботі було багато творчості. Усе народжувалося там – ідеї, рішення, нові форми.

Сучасним телевиробникам, мабуть, навіть важко уявити, як із тими технічними можливостями ми примудрялися робити дивовижні речі. Наприклад, у найбільшій нашій студії – 300-метровій, на Хрещатику, якої вже давно немає, – наживо робилася вистава у двоповерховій декорації. Працювали трьома камерами, а їх всього було – було п’ять, і ті тримали напоготові, щоб підхопити, якщо щось піде не так. Який монтажний лист треба було на це все написати, як все продумати!

Телеведучі не сиділи лише в студії. Я їздила до Чорнобиля. Мене викликав голова Держтелерадіо Микола Охмакевич (до слова, абсолютно дивовижний керівник): "Таню, поїдете?" Кажу: "Ну, люди ж їздять. Звісно, поїду". Знаєте, я часто думаю про те, що пережили люди тоді, і проводжу паралелі з тим, що відбувається сьогодні. Коли їздила минулоріч у Канаду на побачення з маленьким Ніколасом, давала інтерв’ю на ТБ, і мене запитували про Чорнобиль. І я згадала одну історію. У містечку вахтовиків після аварії жили два песики. Тварин із зони відчуження мали відстрілювати, щоб вони не розносили радіацію за межі небезпечної території. Але люди – ті самі вахтовики – їх урятували і прихистили. Песики були різного розміру: маленького назвали Мікрорентгеном, а великого – Рентгеном. Хіба сьогодні не відбувається те саме? Ми бачимо наших хлопців в окопах, у бліндажах, поруч із ними – тварини. Військові їх рятують, годують, забирають із небезпечних місць.

На Закарпатті, де відпочивала в санаторії, живе вівчарка, яку хлопці привезли з фронту. Вона контужена, не чує. Місцеві люди прихистили, побудували для неї будиночок. Я бачила, як її вигулюють: біжить на повідку, висолопивши язика, така щаслива. Вона бачить світ, рухається, радіє – тільки не чує. Для мене це все – свідчення людяності, яка зберігається навіть за найтрагічніших обставин. Нині ми, куди правди діти, часом і озлоблені, і виснажені, і знервовані. Але разом із тим навколо так багато світла, добра і позитиву.

– Якби запропонували повернутися з цікавою програмою, погодилися б?

– Ну, що значить "цікава програма"? Зрозумійте, я робила речі, які мені були цікаві. А зараз усе трошки інше. От ви запитували, чи дивлюся телевізов. А я красиво "з’їхала" з теми. Але у Закарпатті в мене був великий, гарний телевізор у номері. І я дивилася різні програми. Вони іншого спрямування, ніж ті, які робила я, і ніби не зовсім для мене, але було цікаво. Подивилася реаліті-шоу – "Хто зверху?", "МастерШеф". Щоб просто мати уявлення. Це класно зроблено, розумію, які там технічні можливості. Ба більше, там була й благородна мета – збирали гроші для армії. Що ще дивилася? "Супермаму". Там одна героїня кричала на іншу – така брутальність. Проте розумію, що й це знайде свого глядача. Але це не для мене, подивилася – і все. Переглядала і художні фільми. Нікого не хочу образити, колеги: але показують або "Трансформерів", або "Індіану Джонса". Коли це ще було? А щось нове взагалі є?

– Як ви ставитеся до того, що вас називають легендарною телеведучою?

– Спокійно. По-перше, я вже звикла, бо чую, що легенда телебачення вже років двадцять. А по-друге, мені, звичайно, приємно і навіть дивно, коли люди досі впізнають, підходять. Нещодавно, наприклад, у переході біля "Театральної" підійшов чоловік. Ми просто йшли назустріч одне одному, і раптом він запитує: "Вибачте, а чому вони зараз так багато говорять в ефірі?" Я кажу: "Знаєте, теж це помітила".

Бо, скажімо, в інтерв’ю майстерність не в тому, щоб самому багато говорити, а в тому, щоб розговорити героя, викликати на відвертість. Ти маєш не просто отримати інформацію, а допомогти проявитися, розкрити те, чого глядач про людину ще не знає. Тому я помічаю, коли ведучий робить дуже довгу підводку. У мене іноді таке враження, що хоче не стільки розкрити героя, скільки продемонструвати, що сам багато знає. Пам’ятаю, як одного разу хтось дуже довго щось пояснював Миколі Вересню. І він не витримав: "Ну слухай, тут уже скільки хвилин минуло. То, може, я піду з цього інтерв’ю?" (сміється).

– А як поживає ваш котик, якого колись забрали з вулиці – розповідали про нього нам в інтерв’ю?

– Та от прямо зараз він добряче відволікає від розмови: топчеться по мені – ледь дочекався, поки я повернуся. До речі, Пилип Пилипович першим реагує на повітряну тривогу. Щойно чує – біжить у ванну. Поки мене не було, за ним доглядала онучка. А коли їздила до Канади, віддали його близькій подрузі доньки. Наталочка потім писала: "Який він розумний! Як усе слухає – дивовижний котик". А Оля їй відповіла: "Я знала, що мені за нього не буде соромно".

– Цікаво, як проходить ваш звичайний день? От ви прокидаєтеся – що далі?

– У мене є свій ранковий ритуал, який сама собі вигадала: що і коли їм, що п’ю, як починаю день. А далі – план. У мене зустрічі, робота, телефонні дзвінки. Я дуже люблю творчі вечори в Будинку кіно, тому намагаюся їх не пропускати. Є ще зайнятість у ревізійній комісії Спілки кінематографістів. А щоб підтримувати себе у формі, ходжу в басейн.

– Я хотіла саме про це запитати: як вам вдається мати такий фантастичний вигляд?

– Знаєте, по-перше, це тато й мама, які подарували мені таку природу, і я їм вдячна. А по-друге, нас свого часу вчили: якщо ви вже вийшли в ефір і вас побачили, то відтоді, де б не були, маєте поводитися так, ніби камера на вас спрямована. І це якось увійшло у звичку. Ну навіщо мені засмучувати людей своїм виглядом – скуйовдженим волоссям чи ще чимось? Я звикла стежити за собою. Але я не знаю, чи справді маю такий фантастичний вигляд. Я ж дивлюся на себе в дзеркало і бачу різницю (усміхається).

– Відомо, що свого часу ваш син Петро був бас-гітаристом гурту Green Grey. Ви тоді слухали їхню музику?

– І пісні слухала, і на концерти ходила. Петро дружить із Дмитром Муравицьким, Муриком, ще з юності – вони в одній школі навчалися. Часто вони сиділи у нас у квартирі, Queen слухали. Зараз викладає, доволі успішно, добре ладнає з дітьми. У нього є можливість поїхати за кордон, викладати. Дружина – громадянка Німеччини, йому цьогоріч виповнилося 60 років. Але каже: "Я не можу". На початку вторгнення тричі ходив до військкомату – тоді черги там стояли. Повертався: "Мам, нікому там не потрібен". Я казала: "Ну що ти хочеш: вже пристарілий рок-музикант" (сміється).

З юності мені казав: "Музика – це моя релігія". Нічого більше його тоді не цікавило – тільки музика. Я пам’ятаю, приїхав до Києва відомий режисер Олексій Габрилович – один із творців Голубого огонька". Так трапилося, що він опинився у нас у гостях. Ви думаєте, він сидів за столом? Ні, він сидів у Петра в кімнаті, тому що вони знайшли спільну тему для розмови – музику. Ну, коротше, це окрема розмова – мій Петро. У нього дуже хороше почуття гумору, він тримає себе у формі. Влітку часто їздить на велосипеді на роботу.

– Коли вам кажуть: "Тетяно Василівно, вам 80", – ви самі в це вірите?

– Знаєте, Оксано, не вірю, що мені стільки років! Думаю: Боже, та що ж це таке? (сміється) Ну як? Мені здавалося, що 40 – це вже багато, потім 50, потім 70… А тут уже стільки! І слава Богу, що він мені це все дарує. Так, наше теперішнє життя – дуже непросте. Ну така наша доля – знову переживати війну. Ті, хто вже дожив до таких років, як я, ніколи не думали, що це може повторитися. Що людство домовилося, створило спеціальні організації – Організацію Об’єднаних Націй, відбулося роззброєння. Але знову знайшовся виродок. І ніхто не може його зупинити.

Нам дісталася ця незалежність, я вважаю, от просто так. І ми не змогли її втримати – тепер боремося за неї. Я вам поясню на простому прикладі. Це історія з Аргентини. Там дуже класна наша діаспора, її цінують у країні. Ми були там у 1994 році з українською делегацією – відкривалося дипломатичне представництво. Делегацію очолювали народні депутати Іван Драч, Павло Мовчан. Тамтешні українці нас дуже сердечно приймали. Але між собою вони досі ділилися на мельниківців, бандерівців, розумієте? На прогресистів і отаке інше. І я дуже добре пам’ятаю, як Іван Драч казав: "Та годі вже вам! У нас є Україна, у нас є держава. Ви ж дітей своїх відвертаєте. Уже є навколо чого об’єднуватися. Навіщо ж це продовжується?" Оце, на мою думку, найстрашніший наш ворог – розбрат усередині.

А як сьогодні зберігати себе в цьому непростому часі? Бачити хороше навколо себе. Світлі люди – це ті, які усміхаються. Ви знаєте, який це ключик для всіх дверей – усмішка? У будь-якій країні, навіть якщо ти не знаєш жодного слова, – тільки усміхнися, тільки щось по-доброму скажи, і все: люди відкриваються.

А ще позитивні люди довго живуть. Я згадую, як Театр Франка святкував свій черговий ювілей. Там була чудова людина, легендарний франківець, їхній адміністратор-розпорядник Данило Федоряченко. Прийшов одночасно з Богданом Ступкою, з яким товаришував. Був ровесником театру. Коли театр відзначав 90 років, він – такий самий ювілей. До нього за роки роботи зверталися з будь-якими проханнями. І я його запитала: "Даниле Даниловичу, яке було найдивовижніше прохання, яке вам доводилося вирішувати? Згадайте". А він вирішував усе: квитки, квартири – усе-усе. І він каже: "Найдивовижніше? Одна акторка попросила курячий послід для дачі" (сміється). Ну, якщо до людини можна прийти навіть із таким проханням – це вже справді була довіра без меж.

Я мала гарні стосунки з Богданом Ступкою – багаторічним керівником театру. Добре знала його дружину Ларису, ми навіть якось разом відпочивали. І він мені розповідав таке. Прибігає хтось до кабінету – посварився з кимось. Ще з дверей кричить: "А він мені таке каже!" Богдан Сильвестрович якомога спокійніше: "Що трапилося?" Йому: "Та він там таке…" – "Ой-йо-йой! А ти що?" – "Та я йому і відповіла!" – "А він що? Ой, але ж правильно!" І далі в такому дусі – давав людині випустити пару. А потім кладе руку на руку того, хто прийшов, і каже: "Прости його". От так нам і треба сьогодні – шукати порозуміння. І – позитив. А Данило Данилович, про якого я вам щойно розповідала, дожив до 96 років.

А моя мамуся, яка мені казала: "Танечко, я вже не можу поїхати на море, я вже не можу піднятися в гори"? А вона ж 70 років ходила екскурсіями по гірських тропах! Зізнавалася: "Я так поспішала за всіма, щоб не сказали, що стара і вже не можу". Вона це все дуже любила. А потім: "Я вже не можу цього, не можу того". Але тут же додає: "Якби ти знала, який у мене захід сонця з балкона…" І я приїжджала до неї, обов’язково привозила все, що вона мені замовляла, коли їй уже заборонили самій виходити. І серед її замовлень обов’язково було насіння для пташок. Вона їх годувала. Оце і є ті позитиви, які рятують. Бо коли ти вже не можеш чогось великого, завжди залишається маленьке, але дуже важливе.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з народним артистов України Віктором Ждановим – про життя в окупації, підкорення Києва після 50 років та продовження "Кайдашів".

А ще читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з актором Володимиром Гладким – про $5 тисяч від Байрак, бійку в Києві через українську мову та життя в селі: "Я був зброєю в руках російської пропаганди".

Тільки перевірена інформація у нас у Telegram-каналі OBOZ.UA і Viber. Не ведіться на фейки!